– Чи втримала радянська влада Голодомор у таємниці від Заходу?
– Захід знав, що є голод, і знав, яка це є велика катастрофа в Україні і що тут мільйони людей гинули. Про це добре інформували дипломатичні служби британські, німецькі, польські – всі, які мали представництва в Москві, а деякі і в Україні, у Харкові, тож вони були повідомлені. Про це також писали газети, особливо на початку.
– Але ці повідомлення ніяк не вплинули ані на громадську думку, ані на політику цих країн щодо Радянського Союзу. Чому?
– Я думаю, тому, що на Заході була економічна криза, і турботи були інші. По-друге, держави звичайно виходять із так званих своїх інтересів, а це інтереси владних кіл тієї держави. В їхніх інтересах тоді було не шукати з Радянським Союзом конфлікту, а навпаки. Ми знаємо, що в 1933 році Америка визнала Радянський Союз, комуністичний уряд в Радянському Союзі. Ще один елемент, який є дуже важливий, це те, що західна інтелігенція, яка у великій мірі була лівого спрямування, вважала, що це була справді соціалістична країна, яка дбала про добро своїх громадян. Деякі у це цілком щиро вірили, деяких різними способами переконали, в тому числі і фінансовими. І ще один елемент – це той, що Радянський Союз проводив дуже сильну пропаганду.
– Трагедією європейського єврейства займаються, мабуть, сотні вчених по цілому світу. Наскільки трагедія Голодомору цікавить науковий світ?
– На жаль, я б сказав, що досить мало. Тепер цього року відзначення річниці Голодомору, яке ініціював Президент Ющенко і багато для того зробив, породило інтерес і в наукових колах. Але назагал на Заході є дуже мало людей, які займаються вивченням Голодомору. Звичайно займаються вивченням колективізації, але до українського голоду приходять з російської історії. Але тут у першу чергу є вина України. Скільки Україна присвятила уваги тому, щоб серйозно вивчити голод? Вже 17 років пройшло після незалежності, але в Україні ще далі немає серйозного центру для вивчення українського голоду. Інститут пам’яті не можна вважати таким потужним, масштабним центром вивчення, який повинна мати держава, яка має 45 мільйонів населення і яка пережила таку трагедію. І також потрібно науковців. Кілька років тому, коли я був в Україні, мені казали, що вивчати Голодомор – це не перспективно для молодих науковців, тому що старі науковці у більшості не сприяють тому.
– Чи справа вивчення Голодомору залишаться переважно справою самих українців?
– Справою вивчення Голодомору займаються і в Росії, і в Україні і на Заході. Проблема в тому, що в Росії хочуть це зрівняти з голодом в Росії, приписують всі жертви Голодомору, чи голоду, властиво, росіянам. Тоді, коли ми знаємо, що Кубань була в більшості українська – дві третини населення там були українці. В Росії, коли вивчають голод, то вивчають його з політичної перспективи, щоб показати, що цей голод був такий самий в Україні і в Росії. На Заході історики вийшли зі старої традиції, ще з радянських часів, яка бачила українські справи з висоти кремлівських веж. Тому ця традиція далі трактує український Голодомор як частину голоду селян в Радянському Союзі. З цими тенденціями досить складно боротися. Їх можна переконувати, і є для цього досить документів і з України, і з Росії, але їх треба використовувати, і для цього потрібні історики.
(Прага – Київ)
