Лікар Рустам Айзатулін, з яким після 12 років роботи не продовжили співпрацю у РНПЦ травматології і ортопедії, півтора місяця працює у приватній клініці Києва. Переїхав сам, без сім’ї, бо не хоче «спалювати за собою всі мости», а сподівається повернутися додому. Про це він розповів Білоруській службі Радіо Свобода.
«Попередили за публікацію у фейсбуці»
У грудні 2020 року з унікальним спеціалістом, який 12 років пропрацював у білоруському РНПЦ травматології та ортопедії і на благодійних засадах консультував дітей з нервово-м’язовими та іншими рідкісними захворюваннями, просто не продовжили контракт – фактично за сміливі пости у фейсбуці й активну позицію.
«Мене викликали в міністерство на співбесіду і попередили за публікацію у фейсбуці. На мітингах мене ніколи не затримували. Тільки публікації у фейсбуці.
Мені сказали, що фінансування МОЗ на наступний рік скорочується, працівників вистачає, тому просто не продовжують контракт. Ніяких розмов і пояснень не було», – сказав тоді Айзатулін.
Колеги з РНПЦ зібрали понад сотню підписів на його підтримку, але керівництво проігнорувало це.
Через три місяці після звільнення Рустам побачив, що в РНПЦ є вакансія у консультаційному відділі, де завжди не вистачає спеціалістів. Однак туди його не взяли, хоча була вимога у вакансії: стаж роботи не менше за рік.
Тільки колишній головний лікар Мінської міської дитячої лікарні Максим Очеретний не побоявся взяти на роботу Айзатуліна. Але наприкінці квітня 2021 року Очеретного також звільнили. Того ж дня на знак солідарності пішов Рустам Айзатулін. Влітку Максим Очеретний поїхав працювати до Одеси. А Рустам Айзатулін влаштувався на роботу в Мінську фахівцем з адаптивного фітнесу.
«Краще уявні, туманні перспективи десь, ніж похмура сіра безнадія тут»
На початку жовтня лікар Айзатулін поїхав на постійну роботу до Києва. Тепер за фахом.
Я знав директора цієї клініки, він з Білорусі, давно виїхав в Україну, але періодично приїжджає в Білорусь до батьків і родичів. Влітку ми зустрічалися. Він запропонував поїхати до Києва
«Це приватна клініка. Я знав директора цієї клініки, він з Білорусі, давно виїхав в Україну, але періодично приїжджає в Білорусь до батьків і родичів. Влітку ми зустрічалися, пили чай. Я тоді вже працював, але не лікарем. Він запитав, як тут ситуація. А потім запропонував мені поїхати до Києва: мовляв, ти програєш. Справді, втрачати було нічого: все котилося вниз, лікарів звільняли, пацієнти виїжджали за кордон, тому що не могли отримати належну медичну допомогу в Білорусі», – згадує Рустам.
Нелегко було ухвалити таке рішення. Дружина Рустама – теж лікарка, діти ходять до школи. Сім'я залишилася в Мінську.
«Ми свідомо ухвалили таке рішення, бо коли виїжджати всією сім’єю – це спалити всі мости. Я абсолютно не хочу палити мости за собою. Тому було вирішено, що я поїду один.
Я б не сказав, що це вимушена еміграція під тиском. Краще уявні, туманні перспективи десь, ніж тут похмура сіра безвихідь
Я б не сказав, що це вимушена еміграція під тиском. Краще уявні, туманні перспективи десь, ніж тут похмура сіра безвихідь і ідіотизм. Тому що поки що світлого майбутнього, яке описують у державних ЗМІ та на телебаченні, не очікується.
Легше переїхати одному, а потім повернутися одному, ніж переїхати з табором, отримати речі, а потім думати, чи повертатися. Тому є більша надія на повернення. Взяв і поїхав – на свій страх і ризик. Є можливість поїхати ще далі за Україну. Але все-таки простіше це робити одному», — вважає Рустам.
«Роботи вистачає. Але ще бракує особливої, улюбленої роботи, до якої я звик у Білорусі»
Почати з нуля на новому місці теж непросто. Навіть крутому професіоналу і хорошому спеціалісту.
«Поки не можу похвалитися, що на роботі все добре. Пацієнтів по моєму травматологічно-ортопедичному профілю небагато, тому що потрібно нарощувати клієнтську базу, а це не так швидко. Нібито одному пацієнту сподобалося, іншому сподобалося, він розповів третьому, але не так швидко.
Тому необхідно «підбирати» терапевтичні візити, їздити на огляди перед протиковідники щепленнями. Роботи вистачає, але такої особливої, улюбленої роботи, до якої я звик у Білорусі, поки що бракує. А улюблених пацієнтів поки що немає. І немає улюблених діток, до яких можна прикипіти, вести їх, спостерігати, як вони ростуть», – чесно зізнається Рустам Айзатулін.
Я ніколи нікому не відмовляю
У Білорусі лікар Айзатулін тісно співпрацював з благодійними організаціями «Геном», «РАНА», «Я РЕТТкая», консультував недоношених дітей, дітей з рідкісними генетичними та нервово-м’язовими захворюваннями по всій країні. Каже, що пацієнти надсилають йому до Києва свої медичні висновки, результати обстежень та аналізів і просять проконсультувати віртуально.
Їдуть у Польщу зі спинальною м’язовою дистрофією, в Росію чи ще далі з міодистрофією»
«Я ніколи нікому не відмовляю, завжди раджу. Звісно, це не пряма консультація, коли ви бачите пацієнта. Але через бюрократію, неможливість отримати життєво важливі ліки, якими лікують у всьому світі, навіть ті пацієнти, які ще залишаються в Білорусі, намагаються кудись поїхати, тому що тут все складно. Їдуть у Польщу зі спинальною м’язовою дистрофією, в Росію чи ще далі з міодистрофією», – розповідає Айзатулін.
І зізнається, що продовжує стежити за долею своїх колишніх пацієнтів, нині розкиданих по всьому світу.
Поки це важко, я не звик до такої самотності, хоча самотність люблю
Якщо взяти емоційний аспект, то адаптуватися на новому місці теж досить складно. Хоча зараз у Києві є багато білорусів із різних сфер.
«Ти ніби гуляєш гарним містом, спілкуєшся з друзями, колегами, які теж приїхали, ніби приємно. Але треба повертатися додому, а там нікого немає. Так що поки це важко, я не звик до такої самотності, хоча самотність люблю», – зізнається лікар.
«Якщо буде легше легалізуватися, в Україну поїде ще більше медиків»
За останній рік з Білорусі в Україну переїхало досить багато лікарів. Точної статистики немає, оскільки вони переважно працюють у приватних медичних центрах. Це трохи простіше, ніж у державних медичних установах. Але бюрократії та складності вистачає, кажуть вони. Тому зараз в Україні обговорюють законопроєкт про легалізацію білоруських лікарів.
Готується законопроєкт про спрощення легалізації чи квоти для лікарів, як це зробили для айтішників. Якщо українські народні депутати це схвалять і легалізуватися стане легше, то в Україну поїде ще більше лікарів
«Майже ніхто з білорусів, що приїхали, не працює в державних клініках. Адже процес легалізації складний. Україна не була готова до такого напливу медиків. Тут були готові до розслаблення айтішників, малого і середнього бізнесу. А з легалізацією лікарів тут дуже важко, багато бюрократії. В одному місці документи потрібно зареєструвати, в іншому – перекласти та затвердити в міністерствах освіти та охорони здоров’я.
Часом виходить замкнене коло: без виду на проживання це не робиться, а ВНП не можна отримати без дозволу на роботу. Часто ця бюрократія штовхає лікарів їхати далі в Європу. Тому готується законопроєкт про спрощення легалізації чи квоти для лікарів, як це зробили для айтішників. Якщо українські народні депутати це схвалять і легалізуватися стане легше, то в Україну поїде ще більше лікарів», – сказав Рустам Айзатулін.
Порівняти, яка система захисту краща – білоруська чи українська, поки важко порівняти, – каже лікар, бо працює лише півтора місяця. Позитивним є те, що пацієнт може вибрати лікувальний заклад, клініку, де він хоче лікуватися, робити операцію, він сам вибирає лікаря.
Вам не потрібні довідки, направлення, лікарняні, не потрібно слухати, що «ви не належите до нашої зони обслуговування». Простіша система затвердження протоколів лікування
«А оскільки тут багато «зав’язано» на страхуванні, то медичним закладам це вигідно. Щоб не пропустити пацієнтів, кожен спеціалізується на своїй «фішці». Хтось добре робить операції на одному сегменті кінцівки, хтось на іншому, хтось спеціалізується на спині, хтось лікує немовлят. Пацієнту легко вибрати клініку та приїхати на операцію з будь-якого куточка України. Вам не потрібні довідки, направлення, лікарняні, не потрібно слухати, що «ви не належите до нашої зони обслуговування».
Простіша система затвердження протоколів лікування. Якщо є європейські протоколи, не потрібно їх переробляти, перекроювати під себе, писати програми, робити клінічні випробування, розтягувати на роки. Якщо в Європі вони схвалені і пройшли клінічні випробування, вони швидко впроваджуються в практику. У цьому плані це легко. Не те, що у нас», – зауважує білоруський лікар.
«Я все ще сподіваюся, що зможу повернутися додому»
Айзатуліну подобається Київ – велике, різноманітне місто. У порівнянні з ним Мінськ тихий, спокійний, розмірений, вважає Рустам. У вихідні дні він досліджує нові місця та ділиться враженнями та цікавими фотографіями у фейсбуці.
«Всі поспішають, біжать, усі емоційні, мчать. Історичний центр Києва дуже красивий, багато знакових місць. Я для себе вирішив, що найшикарніші райони, визначні місця я завжди встигну відвідати. І спочатку хочеться побачити інший бік міста: ворота, двори, графіті – поки погода. Це цікаво», – ділиться враженнями від нового міста Рустам.
І додає: «Я все ще сподіваюся, що зможу повернутися додому і працювати. Не озираючись навколо, не боячись сказати зайве, і працювати на повну, скільки можу. І займатись улюбленою справою, насолоджуватись роботою, дихати вільно, рухатися».
