«Стратегічна терплячість». Минулого тижня я спілкувався з високопоставленими дипломатами ЄС, і цей вираз лунав постійно. На цих зустрічах в Брюсселі ми обговорювали відносини союзу з Грузією, в якій незабаром відбудуться важливі місцеві вибори.
Варто лише копнути глибше за цей вираз, і на їхніх обличчях з’явиться хвилювання. Ще трохи глибше – і вони починають говорити відверто. «Звичайно, ми розчаровані», – каже один дипломат. «Можливо, ми були трохи наївними, м’яко кажучи», – додає інший. Після цього лунає справжній вибух: «Грузія зовсім збилася зі шляху». Далі ще гірше: «Росія, як завжди, грала в довгу у своєму «ближньому закордонні», зараз вони, мабуть, знову відкорковують шампанське».
Так, ви все правильно зрозуміли – ЄС дуже роздратований через Грузію, але також незадоволений собою. Як так сталося, що союзу не вдалося втримати країну, яка настільки орієнтована на євроатлантичну інтеграцію? Чому вона змінила напрямок? Усі ті, з ким мені довелося поспілкуватися, визнають, що більша частина населення Грузії (як і України) хоче на Захід, а не куди небудь ще.
Цього року союз та його члени отримували на геополітичній арені один ляпас за іншим. Все ж, саме грузинський ляпас, дійсно, болючий, хоч Брюссель не хоче про це кричати.
Ще нещодавно Грузію вважали найбільш успішним членом «Східного партнерства», програми ЄС із наближення до союзу шести пострадянських держав (Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови та України) без обіцянок членства у ЄС. Влада в Грузії, Україні та Молдові роками висловлювала сумніви щодо ефективності партнерства, в якому ця трійка об’єднана з іншими трьома країнами. Натомість вони прагнули більш диференційованого підходу та швидшої інтеграції.
Напередодні Різдва у Брюсселі відбудеться саміт «Східного партнерства». Вже зараз видається, що він може стати провальним. Білорусь уже полишила, протистояння між лідерами Азербайджану та Вірменії може забрати усю увагу медіа, поведінку України спрогнозувати все ще складно, а Молдова хоч і подає надії, але проблем в країні дуже багато. Грузія мала бути прикладом для інших, найбільш трансатлантичною з усіх. Натомість вона лише створює додаткові проблеми.
Питання не лише в тому, як мінімізувати негативні наслідки. ЄС дійсно намагався всадити Тбілісі за стіл переговорів. З усіх сторін ЄС закликали зайнятися питанням на найвищому рівні, тож президент Європейської ради Шарль Мішель особисто працював з країною. У результаті уклали угоду 19 квітня. У Брюсселі вважають, що ця угода досі в силі, тож не планують надсилати нового медіатора для переговорів, хоч найважливіші політичні гравці в Грузії вважають угоду мертвою.
За свої спроби вирішити ситуацію Брюссель лише отримав більше стусанів. По-перше, грузинський уряд відмовився від другого траншу європейської макроекономічної допомоги (75 мільйонів євро) для пом’якшення наслідків пандемії. По-друге, у медіа ширилася інформація про те, що грузинські силовики нібито прослуховували телефон посла ЄС у Грузії Карла Гартцелля. Згодом імовірні стенограми його розмов теж потрапили у ЗМІ. І якщо через це в Брюселлі лютували, то на відмову від траншу дивилися скоса та зі скепсисом. «Це примхи якісь, – cказав мені один високопосадовець з ЄС. – У них – пандемія. Як вони можуть лишити своє населення без таких грошей?»
Звичайно, ці гроші роздають не просто так. Йдеться про верховенство права та судову реформу. Гроші лишаються найкращим європейським методом із завоювання симпатій у Тбілісі. Новий багаторічний бюджет ЄС дозволить надати Грузії мільярди. Питання в тому, як ЄС це використає. Можна грати у поганого поліцейського і зупинити фінансовий потік. Але до кого тоді звернеться Тбілісі? До Китаю? Чи до ревізіоністської Росії, яка, як відомо тим самим дипломатам ЄС, кружляє навколо країни?
Правда полягає у тому, що Грузії є чого крутити носом. Європейський союз постійно заглиблений в себе і не має стратегії навіть для найближчих сусідів. Про членство не може і йтися. Не вистачає великих нових ідей щодо того, як наблизити Тбілісі до Брюсселю. Тим часом багато країн-членів, зокрема на заході, не хочуть чути про щось подібне до розширення на схід. Вони вважають, що це може спровокувати Москву.
Тож лишаються лише модні слівця на кшталт «стратегічної терплячості». Потерпіть – і, може, тоді Тбілісі якимось чином змінить свою поведінку, колись, у майбутньому. Потерпіть ще – і, можливо, в ЄС вироблять стратегію східного сусідства.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
