За кілометр від села Новогригорівка на Миколаївщині російські війська стояли впродовж дев’яти місяців. Хати людей обстрілювали з танків та мінометів, зокрема й фосфорними боєприпасами, – споруди горіли, як смолоскипи, згадують місцеві.
До початку повномасштабної війни тут жили близько 360 людей, зараз – менш як 135, зокрема півтора десятка дітей. Немає жодного вцілілого будинку. Школа, дитсадок, клуб знищені. І все ж життя потроху повертається до понівеченого війною села, так само, як люди. Живуть у так-сяк підлампічених будинках або сараях, запасаються дровами, бо попереду – зима. Про все це вони розповіли кореспондентці Радіо Свобода, яка побувала у Новогригорівці.
Новогригорівка жодного дня не була під окупацією російської армії, але майже дев’ять місяців через село пролягала лінія південного фронту. Перших масованих обстрілів місцевість зазнала ще на початку березня, розповідають місцеві. І зауважують, що російські військові били прямо по хатах.
У середині березня тих, хто не виїхав сам, примусово евакуювали українські військові, розповідає місцева жителька, підприємиця Галина Вербицька. Рішення було правильним, каже, адже після запеклих боїв тут не залишилося жодного вцілілого будинку.
«Люди з села виїздили в березні. Випускали скотину, тварин. З собою брали дві-три сумки з речами, документи – і все. А дозволили нам сюди приїздити, як вже звільнили Херсон, після 11 листопада. На другий день після звільнення Херсона ми сюди з зятем заїхали, Картина, яку застали, – буду плакати… Жахіття: жодного вцілілого будинку, дороги у вирвах, все заросле, розтрощене, дерева валяються, шифер валяється. Але люди, які сюди перші заїхали, – ми віниками ходили замітали дороги, осколки, щоб можна було проїхати. Ми такі, в Новогригорівці – народ упертий», – каже жінка.
Так, у мене згорів гараж з машиною, згоріла літня кухня, пів будинку є, пів – немає. Але, дякувати Богу й волонтерам, ми вижилиГалина Вербицька
Галина під час повномасштабної війни втратила частину нажитого майна. Але повернулася в село й нікуди звідси не збирається.
«Нам пропонували – збудуть для нас цілу вулицю в Шевченковому. Але ні! Я не поїду в «резервацію». Я 65 років тут прожила – і, вибачте, я поїду жити на другий поверх в лікарню чи в гуртожиток інтернату?! Так, у мене згорів гараж з машиною, згоріла літня кухня, пів будинку є, пів – немає. Але, дякувати Богу й волонтерам, ми вижили», – каже жінка.
Село й зараз, не приховує жителька, виживає завдяки волонтерам. Вони доправляють сюди харчі й воду, допомагають робочими руками. У селі вже є електрика та зв'язок. Щоправда, кажуть, «ненадійні».
«Світло в селі є, але ненадійне, бо скручували з дротиків, коли тягнули. Інтернет є. Дякувати латвійцям – в кожен дім, де живуть люди, надали павербанки й обігрівачі. Ми просимо дрова – бо у нас пічне опалення. Я вже й в Миколаїв їздила, де які фонди знала – просила. Хоч потрішечку, хоч по пів куба – аби надали дрова на кожен двір. Буде в нас взимку проблема», – говорить жінка.
Із 360 жителів до села повернулася менш як половина, розказує Галина. Є люди, які навідуються до села іноді, – поки тепло, ремонтують житло.
У багатьох пробиті дахи, вибиті вікна й двері. Дитсадок розбитий, школа зруйнована, клуб – стоїть лише передня стіна.
Пошкоджена й церква, біля якої збираються люди. Її допомогли відремонтувати байкери з Одеси.
В одному з приміщень храму облаштували склад волонтерської допомоги, а поряд діє «Пункт незламності», показує жінка.
Тут немає ні світла, ні інтернету, але взимку обіцяють вмикати генератор. Він поки єдиний на село.
Час від часу в Новогригорівку приїжджають лікарі-волонтери, де ведуть прийом. Чекають жителі й на психологів, каже Галина.
Я – немолода жінка і розумію, що закінчення війни буде нескоро, але хочеться, щоб скорішеГалина Вербицька
«Кажу: «Ви нам привезіть психолога». Потрібно з дітьми поспілкуватися. І ми. Другий раз зриваєшся, така депресія нападає, хочеться померти, заснути й не встати. Вранці прокинешся з думкою – чи ніде не влучило, чи ніде ніхто не загинув… По селу можна вільно ходити, а по полях, по лісопосадках дуже страшно. Я – немолода жінка і розумію, що закінчення війни буде нескоро, але хочеться, щоб скоріше», – говорить вона.
А втім, сама Галина не сидить, склавши руки. Вона подала документи на програму «єВідновлення», аби отримати компенсацію за зруйнований дім. Отримала 200 тисяч, на початковий ремонт, каже, вистачило. А ще вони із зятем відкрили магазин, щоб, розповідає, село було з хлібом. Завозять найнеобхідніші харчі, воду, цигарки. Працюють чотири місяці – та на «нулі» поки не вийшли, ділиться жінка.
«Які «нулі»? За ліцензію заплатили, за касовий апарат заплатили, зараз за касовий апарат щомісяця треба платити в сервісну службу. Якби на «нулі» – то це було б добре. Але надія на те, що люди повертатимуться. Думаю, що з весни люди почнуть повертатися в село, дай Боже. Ми вдома! Де б ми не були – дома є дома», – говорить вона.
«На наших очах будинок розлітався»
Наталія – вчителька початкових класів місцевої школи. Вона була однією із перших педагогів, які повернулися в село, – якраз на Новий рік. Сама купила собі обладнання для бездротового інтернету й невеличку сонячну батарею – аби працювати, вести уроки онлайн.
Згадує: 14 березня минулого року на село була перша масована атака. Її будинок постраждав одним з перших.
Не встигли навіть спуститися в погріб. Внук дуже сильно плакав, дочка плакала, злякалася…Наталія
«По вулиці Дружби, будинок №2 – «рашисти» (російські військові – ред.) вдарили з танка. Раз, потім другий раз. Ми перебували біля погреба. Не встигли навіть спуститися в погріб. На наших очах будинок розлітався. Внук дуже сильно плакав, дочка плакала, злякалася… Приліт був о 14:30 14 березня, а о пів на четверту ми вже виїхали в Чернівецьку область, у мене там рідня, за тисячу кілометрів виїхали. Через два дні й чоловік мій приїхав – жити йому було вже ніде, почалися постійні обстріли. Гатили по мирному населенню, по великих будинках передусім», – згадує вона.
Зараз Наталія разом з чоловіком живуть в технічному приміщенні, родина її доньки винаймає житло в сусідньому селищі.
«У мого чоловіка була прибудова для запчастин, у мене чоловік займається землею. Там була комора – ось там ми тепер і живемо. Він ще одну кімнатку прибудував. Працюю – виходжу онлайн…», – каже вчителька.
Зараз у неї – другокласники. Війна дуже змінила її вихованців, констатує Наталія.
«Діти, якщо в них спитати про мрії, в один голос кажуть: «Ми хочемо, щоб якнайшвидше закінчилася війна і повернутися в рідні домівки». Змінилися й дорослі. Сильна психічна травма... Ну що плакати? Треба працювати, відновлювати. Мрію – щоб скоріше сказали: «Перемога!», – говорить Наталія.
«Яка надія? Аби вижити»
Пенсіонерки Марія та Світлана набирають питну воду з цистерни біля церкви. Вода – привізна. У селі своя є, але лише технічна.
Розказують: з рідної Новогригорівки їх вивезли українські військові в березні 2022-го. Більш ніж рік обидві жили по родичах.
Проти того, що було, вже більш безпечноМарія
«25-го залетіли «руські» (російські військові – ред.) танками. Танків 300 йшло селом. 14 березня діти повиїздили наші. Приїхав солдат, каже: «Грузіться, через 15 хвилин виїжджаємо на Миколаїв, бо будуть сильні бої». Як вивезли нас солдати, то я рік і три місяці не була вдома. Приїхали: хати розкриті, прильоти прямо в хати. Собаки бігають, посуд, одяг. Будинок розбитий. Вцілів шматочок… Дід вдома – 75 років, хворий. Мені – 72 роки. Живемо в кухні. Кухня – є кухня. Дрова нам дали, трохи. Посадка є – можна брати. Але страшно, міни. Дали по п’ять мішків палет, може, ще дадуть. Проти того, що було, вже більш безпечно. Надія? Яка вже надія? Аби вижити», – каже Марія.
У її подруги Світлани під час війни від серцевого нападу помер чоловік. Син з невісткою й чотирма дітьми мешкають далеко, каже жінка, але хоче їхати зимувати до них.
Хочу добиватися, щоб мені хату накрилиСвітлана
«Сама… Хата розвалена – стеля тече. Верх розбитий, стінка побита. Хочу добиватися, щоб мені хату накрили. Брезент у мене є, шифер є. Бо інакше за зиму хата впаде. А якщо не накриють – я звідси нікуди не поїду», – ділиться жінка.
«Допомагаємо армії, хоч і в самих нічого нема»
Жителька села Новогригорівка Наталія – багатодітна мати. Народила й виростила шістьох дітей: найстаршій доньці – 25, найменшому сину – 11 років. Вже має й онука.
Каже: усією великою родиною побували в евакуації, тепер повернулися, відбудовують те, що мали.
Купляти житло десь немає коштів, своє відбудовувати требаНаталія
«Як тільки повернулися – нічого не хотілося робити. Але треба якось жити далі. Купляти житло десь немає коштів, значить, своє відбудовувати треба. Волонтери дали вікна, дали шифер. Далі – все самі. Літню кухню відбудовуємо, бо все побило, сараї. Зима… Будемо жити, виживати. Роботи в селі немає зовсім. Чоловік до війни працював в Чорнобаївці на заправці – розбили. Посадили шматок городу для себе. Удома краще», – говорить жінка.
Наталя живе великою суспільною мрією про кінець війни і маленькою особистою – поїхати разом з дітьми на відпочинок. А ще допомагає армії.
«Допомагаємо армії, хоч і в самих нічого нема. У мене дитина, якщо бачить військових, то хоче привітати, допомогти. Вони з чоловіком проїжджали повз, зупинилися, малий каже: «Тату, можна я військовим хоч цигарки дам?». Поніс, дав. Важливо – підтримувати», – говорить вона.
Минулої зими селяни, попри те, що самі були в скруті, – волонтерили, додає Наталя. Склавшись, купували продукти – і смажили, варили, пекли для бійців на фронт.
За це отримали подяку.
Також у селі біля розбитої будівлі клубу заклали Парк пам’яті. Поряд зі снарядами, якими окупанти цілили по Новогригорівці, – тепер квіти й український прапор.
Попри докази і свідчення, Москва від початку повномасштабного вторгнення заперечує цілеспрямовану атаку на цивільних.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
Форум