ЗАПОРІЖЖЯ – Житлові масиви радянської забудови з уніфікованими, стандартними формами стали об’єктом спеціального історичного дослідження у Запоріжжі. Воно здійснюється в рамках проєкту «Запоріжжя. Мікрорайони» департаменту культури і туризму Запорізької міської ради. Історики та посадовці хочуть з’ясувати, як архітектурне середовище впливало і впливає на соціальне життя містян. Для цього заходилися проводити спеціальні інтерв’ю з проєктантами мікрорайонів, зведених у Запоріжжі, збирати історичні документи, присвячені розбудові міста. Результати дослідження планують представити як широкому загалу, так і фаховим історикам. Отож, чому запорізькі історики взялися досліджувати таке архітектурне явище, як житлові мікрорайони? Напередодні Всесвітнього дня містобудування (8 листопада) Радіо Свобода запитало про це кураторку проєкту, начальницю управління туризму департаменту культури і туризму Запорізької міської ради Катерину Сімонову та одного з ініціаторів дослідження, головного фахівця з історико-культурного надбання міста Запоріжжя Павла Кравчука.
– Як виникла ідея досліджувати мікрорайони міста? На перший погляд ніби банальне явище, з яким всі знайоми, а ви робите спеціальне історичне дослідження…
Катерина Сімонова: Ми, в першу чергу, вдячні, що у нас є такий співробітник, як Кравчук Павло. Він хоч і один, але направляє нас постійно в тему історії, нашої спадщини, архітектури, тому що, звісно, що і я, і Сергій Білов (директор департаменту культури і туризму Запорізької міської ради – ред.) – менеджери. Менеджери, що куруємо конкретні якісь теми, але, звісно, ми не професіонали в історії та архітектурі.
Квартири, будинки і є тим головним простором, який впливає дуже на майбутнє людиниКатерина Сімонова
Тому Кравчук направляє, а ми просто вважаємо, що наша історія поки не буде визнаною, пізнаною кожним мешканцем нашого міста, то ми не зможемо рухатися вперед, не зможемо розвиватися в майбутньому. Тому ми повинні розуміти, чому живемо в таких будинках, чому наше місто має славетну архітектуру, чому це не просто слова. Більшість людей цього не розуміють. Тому ми вирішили розібратися в цьому.
Я особисто впевнена була ще до того, як ми брали інтерв’ю у наших архітекторів, бо цікавлюсь темою історії і архітектури, багато знайомилась з матеріалами про пострадянський простір, яким ми і є, що життя людей дуже залежить від того, в яких умовах людина проживає, росте.
І, звісно, ті квартири, будинки і є тим головним простором, який впливає дуже на майбутнє людини. Це було моє особисте ставлення до цього. Потім, коли почала брати інтерв’ю, спілкуватися з архітекторами, то вони в принципі підтвердили мою таку думку, що залежить багато від того, де ти народився, в якому мікрорайоні.
Вони розповіли, і чому такі будівлі різні, чому будувалися принципом мікрорайонів, що це було за заселення, чи ставились якісь спеціальні завдання. Мені було, наприклад, цікаво, і, звісно, ми почали розбиратися з цим. Головна наша місія – розповісти жителям Запоріжжя про їхнє минуле, щоб зрозуміти їхнє теперішнє і рухатися в майбутнє.
Павло Кравчук: Має бути логіка звернення до того чи іншого періоду в історії міста, до великих об’єктів, які, власне, визначають життя людей. Зараз ця логіка була дуже проста. Останній зал нашого Музею архітектури Запоріжжя закінчується повоєнним відновленням. Це так званий період радянської неокласики в її найбільш пишних формах, які ми можемо спостерігати від вулиці Лермонтова до площі Запорізької. Фактично утворилася пауза, яка має бути чимось у змістовному плані заповнена.
Що у нас йде після радянської неокласики? Період модернізму чи, як тоді називали, функціоналізм радянський. Таким чином, намагалися дати якесь визначення «хрущовкам». У нас проблематика ширша. Йдеться про новоутворене міське середовище, в якому сьогодні перебуває, мабуть, 70% мешканців нашого міста. Не просто живе, а бере участь у практиках соціальної взаємодії. І це визначає головну нашу пізнавальну ціль – осягнення параметрів взаємодії, а саме того, як вони були задані, ким були задані, з якою метою, які перспективи є у цієї ідеї мікрорайонної забудови. Готових відповідей на ці питання не було.
Маємо таку собі колективну пізнавальну дію, бо, скажімо так, у реалізацію проєкту було залучено досить багато людей. Це, передовсім, представники архітектурного цеху, у кожного з яких є індивідуальне творче обличчя. Про це завжди треба пам’ятати, хоча мікрорайони, ніби здається, випромінюють типовість, стандартність. Насправді все це не так.
З іншого боку, проєкт – це можливість наповнити наш міський простір новими сенсами. Так, до 90-х років Шосте селище Дніпробуду (історичний ареал в Запоріжжі, яке також носить назву Соцмісто – ред.), на загал, особливими смислами не вирізнялося на тлі іншої сталінської забудови. Це пізніше, в ході популяризації, різноманітних просвітницьких заходів селище набуло кроскультурного міжнародного значення.
– Власне, Шосте селище зараз вважається прототипом усіх мікрорайонів, зведених за радянської влади?
Павло Кравчук: Мікрорайонна забудова розглядалась як доцільна у ході проєктування соціалістичного міста Велике Запоріжжя. Частково ідея комплексної забудови зі всеосяжним інженерним обслуговуванням території, куди входило електропостачання, централізоване опалення, каналізація та багато інших моментів, що впливали на якість життя побут містян, була апробована на квартальній забудові Шостого селища. Але вітчизняна будівельна галузь ще не мала того ступеня розвитку, аби можна було зводити саме мікрорайони. Бракувало технологічності, досвіду і можливостей механізації процесів. Лише технологічний стрибок у будівельній галузі в 1950-х роках уможливив мікрорайонну забудову.
Одночасний кардинальний перелам у радянській архітектурі, що отримав назву «борьба с излишествами», був насправді не на шкоду для розвитку самої архітектури. Так, це певним чином було силове, адміністративне рішення, але отримана в такий спосіб колосальна економія дозволила збільшити ефективність капіталовкладень у житловому будівництві.
Перехід до індустріалізації, серійного типового проєктування, коли панельні будинки, усі багатоповерхові типові будинки ставали, за словами будівельників, «об’ємними елементами» комплексної забудови, дозволив по іншому поставити питання про забезпечення жителів радянських міст індивідуальним житлом, квартирами. Це питання намагалися вирішити з кінця 1920-х років, а реально почали вирішувати лише з кінця 1950-х років.
У заводських барачних селищах були дуже сильні механізми соціального контролюПавло Кравчук
Наприкінці радянського періоду в Запоріжжі сформувалися сучасні житлові райони по обидва береги Дніпра. Тут мешкала основна маса населення. Попередні покоління знали проблеми і незручності барачного життя у різноманітних призаводських селищах. До кінця 1980-х років ця соціально-побутова проблема в цілому була вирішена. Відбулося масове розселення по нових житломасивах, які складалися з мікрорайонів.
– Як це вплинуло на соціальне життя городян, їхню поведінку?
Павло Кравчук: У заводських барачних селищах, про які я казав, були дуже сильні механізми соціального контролю. Принаймні можемо сказати, що люди бачили один одного в очі і розуміли, хто чим займається. Все було, як на долоні, особливо у бараках-гуртожитках, де не було особливо місць для усамітнення.
Один з перших у республіці мікрорайонів № 100-101, який розміщено між бульваром Центральним і вулицею Лермонтова, вулицею Патріотичною і Перемоги, став базою для нової радянської міської соціальності. Його внутрішній устрій не лише знизив соціальний контроль і уможливив масовізацію явища «вільного домашнього висловлювання», а й сприяв запровадженню окремих елементів «буржуазного» способу життя – за суттю, ери накопичення. Де це раніше можна було зробити? У врем’янці чи комуналці?
В індивідуальній квартирі, де родина лишалася сам-на-сам, виникає побутова контркультураПавло Кравчук
Попередній тип квартир з ізольованими кімнатами, характерний для «сталінок», у перших мікрорайонах не прижився, адже, як правило, заводські профспілкові органи заселяли в кожну ізольовану кімнату по окремій родині. Парадна забудова уздовж проспекту Соборного тут не виняток. Тому у перших мікрорайонах проєктувальники виявили кмітливість – зробили кімнати прохідними. Казали, що заради економії. Втім, один з керівників архітектурно-будівельної галузі Григорій Головко прямо заявляв, що така система планування квартир дозволяла обмежити свавілля підприємств при розселенні співробітників: в ізольовані кімнати їх ще можна було розселити, а ось коли прохідні кімнати, то так зробити було майже неможливо. Таким чином, система розселення ставала індивідуально-квартирною.
Коли мешкаєш у кімнаті, а за фанерною стінкою в тебе сусіди, то не особливо послухаєш радіо, особливо іноземне мовлення, «ворожі голоси»Павло Кравчук
В індивідуальній квартирі, де родина лишалася сам-на-сам без участі сусідів як кваліфікованих «спостерігачів», і виникає побутова контркультура. Нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич прямо зазначала, що масове інакомислення почало зароджуватися на кухнях «хрущовок». До цього висловлюватися соціально-критично було проблемою, бо безпечного простору для цього було мало. Як масове явище «кухонні розмови» виникли саме з появою мікрорайонів та системи індивідуально-квартирного розселення.
Водночас з’явилася можливість накопичувати, така собі буржуазна риса, з якою радянська влада завжди ідеологічно боролася. Індивідуальні домогосподарства реально збільшили споживання всіляких домових приладів, речей тощо. Одразу з появою мікрорайонів виникла потреба в розгортанні мереж торгівлі та обслуговування, бо у людей виник попит, вони знайшли, де можна застосовувати різноманітну домашню техніку. Наприклад, коли мешкаєш у кімнаті, а за фанерною стінкою в тебе сусіди, то не особливо послухаєш радіо, особливо іноземне мовлення, «ворожі голоси». А відтепер можливо, бо квартира індивідуальна.
З часом мікрорайони ставали все більш цікавими в плані забезпечення анонімності. Можна було годинами ходити по мікрорайону і не зустріти жодної знайомої душі. Раніше ж, у системі старої квартальної забудови, здебільшого, усі один одного знали – хто з якого цеху, хто з партбюро заводу тощо. Це був певний соціальний контроль, який мікрорайони із 9- та 12-поверховою забудовою звели нанівець. Скажімо, людям, які пересувалися ліфтом, було байдуже, хто живе на 2-му чи 7-му поверсі. Вже не треба було йти сходами і зі всіма вітатися, тобто виникли нові режими анонімності.
Саме в мікрорайонах постала суспільна свідомість, неконтрольована партійними органамиПавло Кравчук
Індивідуальні квартири, організація мікрорайонного простору, багатоповерховість будинків типових серій змінили людей. Почали з’являтися нові ідентичності – різні умовні панки, рокери, інші культурні дисиденти. Почитайте «Клясу» Павла Вольвача. Хлопець, Пашко, що гуляє по своїх 1-му та 2-му Шевченківському мікрорайонах настільки ж пропащий, наскільки і вільний. До нього особливо немає нікому справи. Це певним чином дозволяє йому спокійно мешкати з патріотичними настроями, які в інших умовах могли бути розцінені і покарані радянською владою як «український буржуазний націоналізм».
– Тобто радянська влада, розселяючи людей в індивідуальні квартири, заклала побутові підвалини для розпаду свого режиму, демократизації суспільства?
Павло Кравчук: Буквально стала своїм могильником, бо саме в мікрорайонах постала суспільна свідомість, неконтрольована партійними органами. Там, де рясніли комуналки, бараки, квартальна забудова, ще можна було проводити колективно-виховні заходи, слідкувати за тим, як люди себе ведуть. А в мікрорайоні, де населення від 12 до 21 тисячі людей, це важко. На перешкоді стають режими анонімності. Їх спеціально не передбачали.
Робили мікрорайони для того, аби всі соціально-побутові послуги можна було отримати в межах пішої ходи, але у великих мікрорайонних просторах непрогнозовано постали режими анонімності, які зсередини руйнували радянський лад. І він був приречений, бо на момент його падіння в таких мікрорайонах, новій забудові мешкало десь до двох третин міського населення.
– Ваше дослідження ще триває. На які результати очікуєте від нього?
Катерина Сімонова: Ми ще не презентували результати цього проєкту – тільки записали інтерв’ю. Зробили багато відеоконтенту. Павло Кравчук працює з матеріалами історичними, документальними. Це буде велика виставка і велика презентація цього проєкту. Як і візуальної частини, яку зможе сприймати більшість жителів Запоріжжя, так і буде для істориків частина документальна.
Якщо не вносити творчий момент у житлове середовище, то воно буде поступово деградуватиПавло Кравчук
П.К.: Будь-які результати будуть проміжні. Перший результат, який вже бачимо – це необхідність звернення до первинних замислів мікрорайонної забудови. В кожному мікрорайонні має бути так званий громадський центр. Фактично боремося з тоталітарним мисленням щодо розвитку міста, де представників колишньої партократії змінили ура-патріоти, які кажуть, що «якщо пам’ятник Шевченку, то на центральній магістралі». Часто не розуміючи, що більшість людей живе не на центральній магістралі міста, а в мікрорайонах.
Маємо розвивати громадські центри мікрорайонів. Ті, що були сформовані архітекторами, перебувають нині під атакою влади і бізнесу в силу відсутності будь-якої урбаністичної культури у Запоріжжі. А це місця публічні, місця колективного проведення часу. Натомість там з’являються стоянки, кіоски та інші об’єкти, що не передбачені первинним планом. Так вбивають життєве середовище мікрорайонів, роблять їх непривабливим.
– Як такі громадські центри впливають на соціальну атмосферу в місті?
Павло Кравчук: Правильно організовані громадські центри, де можна відпочивати, проводити дозвілля, певним чином брати участь у розвиваючих заходах, підвищують соціальну капіталізацію простору. Чому в Запоріжжі всі йдуть гуляти уздовж проспекту? Бо там є різноманітні заклади обслуговування, орієнтовані на різні інтереси. Не треба їх переносити кудись, а треба утворювати замість кіосків, автостоянок. Це дає розвиток соціально-культурному життю в мікрорайонах, нову креативну складову. Якщо не вносити творчий момент у житлове середовище, то воно буде поступово деградувати. Чим краще будуть розвиватися громадські центри, тим більшим буде прибуток асоційованого добросовісного приватного бізнесу.
– Ви першопрохідники як дослідники такого явища, як мікрорайонна забудова. Чим може допомогти ваше дослідження у розвитку Запоріжжя і не лише його?
Катерина Сімонова: Як начальниця управління туризму, дуже зацікавлена, щоб наш архітектурний спадок був збережений і цінувався в першу чергу мешканцями Запоріжжя. І без проєкту «Запоріжжя. Мікрорайони» я це розуміла. Мені, наприклад, дуже хотілося бачити Шосте селище зовсім по іншому. Сподіваюсь і роблю все, щоб влада, і всі ми, мої колеги, зробили щось, щоб ми могли його показувати не тільки жителям міста, а й туристам належно представляти наш архітектурний спадок.
З того, про що спілкувалася з архітекторами, то більш бачу важливу місію для жителів. З точки зору туризму все ж таки більш цікаві проспект Соборний, Шосте селище, Старий Олександрівськ для гостей міста. Ті мікрорайони, що досліджували, то це більш інформація буде для жителів Запоріжжя. Дуже багато цікавого. Я, наприклад, народилася на вулиці Сергія Синенка, яка раніше називалася Кремлівська. І, наприклад, не знала, що проєкт цього мікрорайону був дуже масштабним спочатку: він май йти до Дніпра і до Бабурки (інша частина правобережного Запоріжжя – ред.), планувалися навіть зоопарки. Дуже грандіозний проєкт був. І це можливо був би один з таких класних, престижних на сьогодні районів, якби його реалізували. Дуже багато таких моментів, які не знають наші містяни, не розуміють, в яких будинках вони проживають. Впевнена, що це буде цікаво для них.
Павло Кравчук: Ми спеціально піднімаємо тему громадських центрів, мікрорайонного обслуговування, ревіталізації мікрорайонів, щоб не сприймали їх як відстійники. Це середовищна основа всього міського ладу, без якої все місто існувати не може. Місто – це не центр. У нас місто – це житломасиви і пора це усвідомити. Проблема громадських центрів існує всюди, мабуть, окрім Львова, де місцева влада видає цікаві нормативи щодо благоустрою дворів, забороняє створювати там всілякі демонічні новобуди.
Проєкт направлений на те, щоб змінити бачення міста, наповнити наші мікрорайони новими сенсами. Це тканина міста. Інфраструктура з об’ємними елементами – це як кровоносні судини зі шкірою. І туди потрібно втручатися, як і в людську тканину, кваліфіковано, знаючи анамнез, а у нас прийнято приходити і починати все заново, навіть не питаючи нікого, з точки зору авторського права, що мало постати на тому чи іншому місці, як планувався розвиток території. А фахівці живі. І їхні творчі біографії допоможуть нам оживити проблематику збалансованого розвитку міста. Це метод звернення до великої проблеми через особисті історії архітекторів – творців мікрорайонів.