Десять років тому, у березні 2014 року, російські гібридні сили почали захоплювати в Донецьку органи влади. Також вони атакували мітинг на підтримку територіальної цілісності України. В результаті нападу загинув український активіст Дмитро Чернявський, а багато інших учасників були травмовані.

Більше про події в Донецьку навесні 2014 року «Історична Свобода» говорила з журналістом Денисом Казанським. Він тоді проживав у Донецьку, але невдовзі вимушений був залишити місто. Денис Казанський є співавтором книжки «Як Україна втрачала Донбас».

– Як у Донецьку реагували на втечу Віктора Януковича?

– По-різному. Звісно, у його прихильників була розгубленість. Вони не знали: що робити, що буде далі... Багато з них були перелякані стрімким розвитком подій і цим вчинком Януковича. Вони не очікували, що він так вчинить.

Місцева влада й еліти, які залишилися без Януковича, використовували цей епізод, щоб максимально роздмухувати тривоги населення. Вони намагалися максимально населення залякати, зробити так, щоб люди з переляку виходили на вулиці барикади будувати.

Наприклад, 1 березня місцева влада на центральній площі Леніна в Донецьку організувала величезний мітинг проти Майдану. На цьому мітингу почалися заворушення. Вискочив Павло Губарєв на сцену. І на чолі загону бойовиків сепаратисти фактично «віджали» цей мітинг. Найрадикальнішу частину людей вони повели на захоплення облдержадміністрації. Звісно, на штурм пішла меншість, але все рівно це були пару тисяч осіб.

Безумовно, що старт цьому руху і цим заворушенням поклала саме місцева влада. Там зібралося багато людей, тому що їх звозили автобусами. Місцева влада задіяла адмінресурс, щоби звезти побільше людей. Спікер міськради Сергій Богачов безпосередньо займався організацією цих мітингів, які невдовзі переросли в заворушення і сутички з кровопролиттям.

– Місцева влада – це керівництво обласної чи міської ради?

– І міської, і обласної – всі. Хтось «світився», діяв відкрито, а хтось – з-за лаштунків. Велику роль зіграв Олександр Бобков, народний депутат-мажоритарник від Будьонівського району Донецька. Цей виходець із кримінальних кіл проштовхував ідею «ДНР». Майбутній ватажок ДНР Олександр Захарченко попервах був людиною саме Бобкова.

– Все-таки у Януковича в Донецьку й області загалом залишалася велика підтримка. Як ви думаєте, чому він не залишився в Донецьку, аби очолити спротив?

– Думаю, передовсім тому, що Янукович – просто боягуз за складом своїм. Він перелякався і втік. Уся його могутність і потужність базувалася виключно на посадах, а без посади – це людина-ніщо...

– До «донецьких» ми ще повернемося. Події в південно-східних регіонах навесні 2014-го російська пропаганда називала «русской весной». У Донецьку тоді наскільки велику роль відігравали приїжджі з Росії? Як ви бачите їхню роль?

– Вона була ключовою. Тому що вони приїжджали свідомо задля організації заворушень, щоб усі ці процеси направити саме на силовий сценарій, щоб трапилося кровопролиття. Приїжджі з Росії самі себе називали «російські туристи». У публікаціях того часу їх так називали.

Наприклад, у Донецьк приїздив такий Ростислав Журавльов, який десь пів року як загинув на війні, де був професійним пропагандистом-воєнкором, а тоді – активіст націонал-більшовицької партії. Це був знайомий Павла Губарєва. Він брав участь в захопленні Донецької адміністрації. Приїздили російські скінхеди, які зривали українські прапори й вішали російські. На фото і відео з тих подій бачимо людей із символікою «Локомотиву» і «Спартака» – це точно не місцеві, а футбольні фанати з Росії.

Попервах місцеве населення трималося осторонь. Це не в ментальності донеччан йти щось трощити. Навпаки, тут послідовно насаджували, що «майданити – це неправильно», що «на Майдані західноукраїнські бойовики, а Донбас працює»… Тому для місцевих був певний «етичний бар’єр», щоб йти, захоплювати, взагалі виступати проти влади. Це на Донеччині, скажемо так, не віталося.

І ці росіяни приїхали саме для того, щоб розпалити війну. Найяскравіше це виявив Ігор Гіркін-Стрєлков, який потім всюди хвалився, що саме він натиснув спусковий гачок і розпочав війну.

– Він почав у Слов’янську, а не в Донецьку.

– Так. Там одразу задіяли зброю, а в Донецьку це починалося як сутички і заворушення за активної участі росіян. Їх було відносно небагато. Але, умовно кажучи, для того, щоб завести натовп у кілька тисяч людей потрібен був загін у 200 підбурювачів, які біжать попереду, б’ють скло і трощать двері, б’ються з міліцією.

– Авангард.

– Так. Інші люди, дивлячись на них, долучалися.

Місцеві ватажки з українськими паспортами теж були зав’язані на Росію. Той же Павло Губарєв не приховував, що проходив підготовку в таборах «Русского национального единства» – відверто нацистської російської організації. Він відверто казав, що проходив на території Бєлгородської області їхні табори.

Або Олексій Мозговий з Луганщини, якого потім самі росіяни знищили. Його подавали як місцевого ватажка, а насправді він до 2014 року довго жив і працював у Росії. Потім його закинули сюди, і він почав тут ніби як місцевий ватажок.

Інший такий ватажок Ігор Безлер: ніби з Горлівки, а насправді – російський офіцер. Він жив у Росії, служив у російській армії, брав участь у захопленні Криму.

Тобто ці люди проходили підготовку і приїздили з Росії з метою запалити цей конфлікт. Вони мали, як сірники, підбурити і розпалити місцеве населення.

– Виступали як авангард чи каталізатор?

– Так, саме як каталізатор.

– У ті часи поширеною була думка, що донецькі еліти, зокрема Рінат Ахметов, дуже щільно контролюють регіон. Якою була їхня роль у тих кризових подіях?

– Донецькі еліти могли це зупинити чи принаймні не роздмухувати. Але вони були впевнені, що будуть все це контролювати і використають ці події як таран у переговорах з Києвом. Мовляв, ми з ними домовимося, давайте автономію, яку тут вимагають, давайте федералізацію – і все буде добре. Десь така у них була логіка.

Яскравий приклад цього – вже згадуваний тут Бобков. Попервах він не казав відверто про те, що «Донбас йде у Росію». Цього ніхто, окрім дрібних радикалів-маргіналів, не казав. Натомість казали про федералізацію й автономію. Бобков навіть із цього приводу збирав пресконференцію в Донецьку десь на межі березня-квітня 2014-го. Якийсь у нього там законопроєкт був стосовно особливого статусу Донбасу і російської мови.

Туди і Захарченко приходив із бойовиками.

Попервах вони використовували бойовиків, щоб зробити таку собі державу в державі: феодальне утворення в Україні, де їх ніхто не чіпатиме. Але в якийсь момент усе пішло не по плану. Виявилося, що озброєні загони людей перестали підпорядковуватися. Такі, як Бобков, думали, що будуть контролювати бойовиків, даючи гроші, а виявилося, що ті непідконтрольні. Отримавши зброю, вони починали грабувати і захоплювати. Навіщо їм підпорядковуватися?

У Луганську був такий Володимир Струк, якого знищили вже в 2022 році – народний депутат від Партії регіонів, теж виходець із кримінальних кіл. В 2014 році він спочатку забезпечував бойовиків «ЛНР», а невдовзі втік із Луганська, бо просто не зміг їх контролювати.

Але невдовзі активно включилася Росія, яка поступово змогла взяти бойовиків під контроль за рахунок того, що постачала їх. І то номінально. Той же самопроголошений ватажок «ДНР» Олександр Бородай тоді скаржився, що в Донецьку «сємікомандірщина». Він використовував такий термін. Тобто кожен отаман підпорядковувався сам собі. Він із Росії зброю брав, ніби про щось звітував, але дуже погано підлягав контролю. У підсумку Росія вимушена була ліквідувати усіх, хто належним чином не підпорядковувався.

– То Рінат Ахметов і донецька верхівка контролювали регіон чи це виявилося фікцією? Чи в короткий час так змінилася ситуація, що ці люди не змогли вписатися в нові реалії?

– Не думаю, що це була фікція. В принципі, на початковому етапі вони могли, підключивши усі свої важелі, визначити розвиток подій. Натомість, на мій погляд, вони захотіли використати цю стихію, не розуміючи, наскільки далеко все може зайти. А потім, коли вони оговталися, вже було пізно. Бо коли ватажки сепаратистів створили озброєні банди, то одразу стали некерованими. Він сам собі командир і він може підпорядковуватися лише тому, хто сильніший. Далі вже діє право сили. Скажімо, Бобков фінансував Захарченка, вони разом діяли, але в якийсь момент стало зрозуміло, що Бобков нічого не контролює. Усе вийшло з-під його контролю, і там вже підключилися російські спецслужби. І в підсумку Бобков мало на що впливає. Якийсь там у нього залишився бізнес, але це ні про що.

Отже, попервах «донецькі» могли собі одну картину малювати, а насправді все пішло за таким сценарієм, який вони не прораховували.

– Донецьк і Луганськ – не єдині міста, в яких сепаратисти і «російські туристи» дестабілізували ситуацію. В Харкові теж було дуже складно, але там ситуацію взяли під контроль. В Одесі невдовзі теж поклали край виступам сепаратистів. Як ви думаєте, чи була перспектива зберегти українську владу в Донецьку?

– Так, я впевнений в цьому. На початку на чолі всіх цих заворушень стояли маргінали. Нейтралізувавши їх, можна було все доволі швидко припинити.

Що у Харкові сталося? Там просто заарештували усіх, хто захопив облдержадміністрацію. І на цьому все. Вони ж проголошували «ХНР» – а їх просто розігнали. І на цьому невдовзі все скінчилося. В принципі такі штурми готувалися в Донецьку і в Луганську. Але там місцеві, умовно кажучи, зрадники на чолі МВС і СБУ, просто «злили» ці штурми.

А невдовзі зайшли росіяни. Попервах заходили неофіційно ті ж Стрєлков чи «Моторола». На той момент це не були офіційні російські війська, а радше приватна військова компанія. Це найкраще таке визначення. Просто потім з’явився ПВК «Вагнер» з Пригожиним, і цей термін отримав поширення. А так Стрєлков зі своїм загоном – це ж типова ПВК, просто інакше влаштована.

– А наскільки сильним навесні 2014-го був український актив у Донецьку?

– Як такого активу не було. Тобто не було якісь організації зі своєю ієрархією. Було просто багато людей, які виступали за Україну. До речі, саме в Донецьку, бо це обласний центр із більшим прошарком людей якихось інтелігентських професій, ніж у пролетарських містечках. Ось ці люди, умовно кажучи, середній клас, були основою українських настроїв.

13 березня 2014 року на мітингу вбили українського активіста Дмитра Чернявського. Його зарізали. У цей день в Донецьку було два мітинги – український і проросійський. Ми зібралися на український мітинг, щоб показати, що не всі за Росію, що дуже багато людей хочуть залишитися в Україні й виступають за те, що Донецьк – це Україна. Натомість вони прийшли і почали просто вбивати і калічити українських патріотів.

Це дуже важливий момент. Мабуть, проблема того українського активу в тому, що це були дійсно люди інтелігентських професій: викладачі університету, студенти, працівники медіа і банківського сектора. Просто нормальні люди. А з того боку – прийшли росіяни, які приїхали запалити конфлікт, якісь місцеві маргінали й декласовані елементи. Вони одразу прийшли з ножами й арматурою, з ланцюгами, щоб бити і калічити людей.

– Тобто вони прийшли вже готові до силового протистояння, знаючи, що міліція самоусунулася?

– Саме так. Умовно кажучи, йшлося навіть не про нашу неготовність до насильства, а про те, що ми абсолютно заперечували проти цього. Тобто жодного насильства, все тільки миром. Натомість вони одразу прийшли саме бити людей. Це найбільший недолік української громади Донецька, якщо це можна назвати недоліком. Але в нашому випадку це, напевно, виявилося недоліком. Ми не були бойовиками і до такого розвитку подій виявилися неготові. Ми діяли мирно, а вони прийшли нас бити і калічити і завдяки цьому фактично виграли.

Коли в Росії заявляють, ніби Україна нищить Донбас, то треба розуміти, що насильство розпочато тією стороною. І коли почалася АТО, то я як український громадянин хотів, щоб мене захистили в Донецьку. Тому що мене у моєму місті переслідують, хочуть скалічити і вбити люди, які виступають за Росію. Тому моя держава має мене захищати. Вибачте, я ж – громадянин, плачу податки. Держава має захищати своїх громадян, які виходять на мирні мітинги, а їх б’ють і вбивають просто за те, що вони – українці. З нашого боку абсолютно не було радикалізму. Нас просто били саме за українську символіку!

Тоді Росія почала волати, що дії української влади – це «каральна операція». Ні! Це була операція із захисту українського населення Донбасу, яке потерпало від головорізів, які прийшли вбивати людей просто за те, що вони – українці.

– Знаю, ви стежите за подіями на Донбасі. Як Донецьк змінився за ці 10 років? Які перспективи реінтеграції Донбасу?

– Занепад там суцільний.

Щоби казати про перспективи реінтеграції, треба, щоби спочатку російські війська звідти пішли. А поки, як бачимо, до цього ще далеко. Якщо ж так станеться, що Росії в якийсь момент набридне ця загарбницька війна – вона з нею покінчить і виведе війська з території України – проблем з реінтеграцією Донбасу не буде. Ми бачили, що відбувалося на звільнених територіях Харківщини чи в Херсоні. Звідти всі проросійські просто втекли разом із російською армією. Думаю, якщо реалізувати такий сценарій у Донецьку, звідти так само втечуть всілякі «депутати «ДНР», ватажки збройних банд і активісти-пропагандисти. А залишаться просто звичайні люди, які не замазані в злочинах.