Колишні політв'язні Кремля, кримчани Олег Сенцов, Олександр Кольченко та Володимир Балух вже рік на свободі. У вересні 2019 року їх передали Києву під час «великого обміну» утримуваними. Тоді українська сторона звільнила понад 30 осіб, стільки ж віддала натомість Росія.

Як звільнені провели перший рік на свободі, які цілі ставлять перед собою тепер, і що, на думку Балуха, Кольченка та Сенцова, сьогодні об'єднує кримчан із жителями материкової України? Про це читайте в циклі матеріалів Крим.Реалії «Рік на свободі».

Третім публікується розповідь Володимира Балуха ‒ активіста з Криму. Також читайте розповіді режисера Олега Сенцова й активіста Олександра Кольченка.

Примітка: матеріал готувався до повідомлень про напад на Володимира Балуха. За інформацією Нацполіції Києва, колишнього політв'язня побили в ніч із 7 на 8 вересня, справу про напад на нього кваліфікують як розбій. 8 вересня Балуха прооперували та перевели в реанімацію. Депутат Верховної Ради України Ірина Геращенко повідомила, що у Балуха черепно-мозкова травма, активіста під'єднали до апарата ШВЛ, його стан залишається важким.

Про адаптацію до свободи

Я досі не можу сказати, що адаптувався після звільнення. Я не повернувся додому [до Криму ‒ ред.]. Після прильоту в Україну я маму бачив усього декілька годин. Моєму онукові скоро буде півтора року, а я його ще ні разу не бачив і не тримав на руках.

Звичайно, тепер в інтернеті я можу знайти що завгодно, можу пересуватися Києвом без Google Maps, трохи поїздив Україною, Європою. До мене повернулося відчуття життя вільної людини, але я не можу повністю сказати, що звик до свободи. До ув'язнення теж доводилося адаптуватися. Найскладніше ‒ період усвідомлення того, що ти перебуваєш у замкненому просторі, і здоровий глузд, яким ти керувався все життя, перестає існувати. Це почалося з судовими процесами через абсолютно безглузді та безпідставні звинувачення.

Мені постійно транслювали зі зневажливою упевненістю, що я ‒ ніхто, і моя подальша доля ‒ це чотири стіни, в яких я вже перебував. Перший час сподіваєшся, що прокинешся, але цього не відбувається. Коли люди перебувають за ґратами довго, це незворотно впливає на психіку. У будь-якому випадку, звідти виходиш іншою людиною.

Після звільнення я не відчуваю втоми від підвищеної уваги, тому що, коли є хоч найменший «вихлоп» з твоїх дій, ти не втомлюєшся. Втома виникає, коли ти б'єшся, але не бачиш результатів.

Про те, що здивувало після звільнення

Мене дуже неприємно вразило ставлення людей до війни. У нас шість років ідуть бойові дії, а деякі українці продовжують займати «позицію страуса» ‒ ховають голову в пісок. Вони не хочуть зрозуміти, що війна, в першу чергу, йде за наші честь і гідність.

Найпозитивніший момент після звільнення ‒ спілкування з людьми з того кола, які розуміють, що війна ‒ кожен день. Які усвідомлюють необхідність впертися ногами в землю і змусити її обертатися за ритмом нашого серця. Коли я розумію, що оточений такими людьми, мене часто накриває відчуття щастя.

Про ставлення до кримчан

Я не можу засуджувати людей у Криму за їхні дії чи бездіяльність ‒ це їхнє життя і їхня відповідальність. Усе, що відбувається і відбуватиметься в Криму ‒ це зона відповідальності не тільки країни-агресора, це також зона відповідальності кожної людини.

Важливим є те, наскільки вони [кримчани ‒ ред.] самі себе поважають, наскільки мають власне бачення честі, гідності та цінності життя.

Я намагаюся підтримувати тих жителів Криму, які розуміють, що честь ‒ це не та річ, якою торгують. Я багато розмірковував про це в одиночних камерах сам на сам із Псалтирем, тому що нічого іншого не було. До ув'язнення я дуже агресивно ставився до проросійськи налаштованих кримчан, але тепер позбувся ненависті.

Про локальні процеси у Криму

У мене дуже несистематизоване інформаційне життя. Іноді навіть фейсбук не відкриваю, телевізор взагалі не вмикаю. Тому часом усвідомлюю, що навіть не чув про проблему, яку всі навколо обговорюють.

Потрібно розуміти, те, що зараз робить російська влада Криму, ‒ це не більше ніж елементи пропаганди. У цьому немає жодної турботи про жителів півострова. Переважно це військове будівництво для забезпечення російського Чорноморського флоту. Є чудове українське прислів'я: «Що швидко робиться, те криво народиться». До всього, що створює російська влада Криму, в мене великі запитання.

Взяти хоча б Керч ‒ скільки бід вони наробили при будівництві траси «Таврида». Там же, де тільки не копни, всюди історичні артефакти. Для археологів ‒ це неоране поле роботи. Траса ж будувалася варварськими засобами, розривалися історичні шари, знахідки розтягували «чорні копачі».

Про воду в Криму

Останнім часом тема води в Криму обговорюється особливо активно, і мені часто ставлять запитання, як я до цього ставлюся. Абсолютно щиро знаю, що кримчани з «українським серцем», вони не припускають і думки, щоб Україна відновила подачу дніпровської води в Крим.

Якщо пропаганду вимкнути, життя саме відродиться. Крим повернеться в рідну гавань, в Україну, піде вода, природа зробить свою справу й відродиться екобаланс. Таким же чином відродяться родинні почуття ‒ навіть у тих, хто через пропаганду вважає, що втратив цей зв'язок.

Взимку 2013 року кримський фермер і громадський активіст Володимир Балух підтримав Євромайдан у Києві, вивісивши на своєму будинку прапор України і табличку «Вулиця героїв Небесної Сотні». Після анексії Криму Балух відмовився від російського громадянства.

Наприкінці 2016 року його затримали співробітники ФСБ Росії, стверджуючи, що знайшли у нього вдома патрони і тротилові шашки. Підконтрольний Росії кримський суд засудив фермера до п'яти років позбавлення волі ‒ не тільки за зберігання боєприпасів, а й за нібито «побиття начальника Роздольненського ізолятора тимчасового тримання». Балух провину не визнав.

За словами правозахисників та адвокатів Балуха, активіст став жертвою репресій через свою проукраїнську позицію.