В окупованому російськими військовими Херсоні майстриня вишила панно на підтримку України і її Збройних сил. Робота вже продалася з благодійного аукціону «Свій за свого» за 2 650 гривень. Усі кошти підуть на допомогу українській армії. Також уже під час окупації дівчина пішла на відчайдушний крок: влаштувала собі фотосесію в українському вбранні, яке колекціонує і вишиває.
Радіо Свобода розпитало майстриню про її роботу над вишивкою та ситуацію в місті.
Оксана – рукодільниця з Херсона. Її захоплення – українська вишивка, створення хенд-мейд-прикрас, колекціонування вінтажних речей. Опинившись в окупації, розповідає дівчина, вона не могла розгледіти в навколишньому хаосі світло в кінці тунелю. Допомагати Збройним силам України вирішила одразу, з перших днів війни, але через фінансові труднощі не могла. Тоді вирішила зробити щось патріотичне, щось, що можна було б запропонувати на благодійний аукціон.
Взагалі, вишивка розпочалася з того, що я вкладала в неї ритуал «зникнення». Я закінчую роботу – і всі, хто прийшов до нас з мечем, образно, всі зникають… Вишивка завершилась, а війна триваєОксана
«Схема в мене була збережена ще з літа. Здається, до Дня Незалежності, розробник «Хитра Синиця» дарував її охочим. То ж питання «що вишивати» було вирішене. Складніше було з нитками, бо з перших днів все було зачинене… У мене був залишок ниток з моєї вишиванки, яку я вишивала декілька років тому, – кораловий та чорний, їх я і взяла. Поки вони скінчилися, нарешті відкрилися магазини на декілька годин вдень, і я докуповувала, але завжди не вгадувала з кількістю мотків, то ж декілька разів процес ставав на паузу. Я намагалася просити в рукодільних групах, де тітонька поважного віку мене насварила, що «люди гинуть, а я займаюся дурощами», то ж я зняла свій пост, і почала питати в себе на сторінці соцмережі. Відгукнулися. І останнього разу мені подарували моточки чорного кольору. Взагалі, вишивка розпочалася з того, що я вкладала в неї ритуал «зникнення». Я закінчую роботу – і всі, хто прийшов до нас з мечем, образно, всі зникають… Вишивка завершилась, а війна триває», – розказала майстриня.
Вишивальниця розказує: працювала над своїм панно, долаючи безнадію. Її вулицею їздить російська військова техніка й ходять озброєні солдати чужої армії. Прапор України, який було видно з її вікна, кілька тижнів тому змінився на триколор.
«Так сталося, що я живу в тому місці, де неможливо уникнути зустрічі з «зеленими чоловічками». На жаль. Що дуже псує настрій, і хоча б один день на тиждень в мене проходить під знаком «виснаження», коли я здуваюся, і не знаю, яким чином себе зібрати до купи. На вулиці казкова погода, але я здригаюся від звуків «Уралів», які систематично їздять моєю вулицею… Ще дуже дратують прапори країни-агресора. Виникає якась внутрішня туга, яку неможливо пояснити. Часто зустрічаю статті типу «вас все влаштовує», і «вас не бомблять». Так… Нас обстрілюють не так агресивно, як інші міста, але ж хіба людина зі зброєю вже не є фактором небезпеки? Кулеметники на БМП на центральних вулицях стали звичною картинкою… Оця літера «Z» – як оскомина…» – зазначає майстриня.
Гуманітарна ситуація в місті також складна. У крамницях засилля російських товарів, ліки – в дефіциті.
«Нічні вибухи, вибиті вікна в мерії від вибуху, скотч на вікнах, черги, як в дев’яностих. Дістати ліки? Це все час, і добре, якщо є знайомства. Це навіть не 90-ті… З’явилося багато російських товарів. Наприклад, яйця з Чувашії, уявити навіть важко, наскільки це далеко. Але наша птахофабрика була знищена, на жаль, не дозволили підвезти корм птахам, то ж всіх вирізали… Мені була болісною ця новина, я люблю тварин. Намагаюся відшукувати товар українського виробника, це дуже гріє душу, така собі ниточка, що з’єднує з країною. Поліції нема, поб’ють, зґвалтують, вкрадуть…Нема куди звертатись. Обережність – наше все. Але це все з особистого. Бо взагалі, і люди зникають, і шокерами ведуть допити, загинув чоловік… тобто такі моменти, з якими я особисто не стикалася, але чую їх навколо, і багато... Навіть чую, що на блок-постах, а їх в місті декілька, чоловіків роздягають по пояс, шукають наколки», – розповіла жителька Херсона.
Оксана каже: багато хто, як і вона сама, дуже важко переносив перші дні окупації, аж до нервових зривів. Аби вижити й зберегти свою психіку, люди почали втілювати в життя правило «тут і зараз», присвятили себе сім’ї, заглибилися у фізичні вправи.
Що мені допомагає триматись? Повідомлення з питанням, чи працює пошта, хочуть надіслати посилку (ні, не працює, але саме бажання вже підтримує)Оксана
«Одного разу я навіть була у кав’ярні. І хоч все було чудово, дякуючи баристі, – і оформлення, і приміщення, і тістечка, проте камінь з душі не зрушив. Що мені допомагає триматись? Повідомлення з питанням, чи працює пошта, хочуть надіслати посилку (ні, не працює, але саме бажання вже підтримує). Хтось перераховує кошти, хтось присвячує малюнок, хтось запрошує у гості. Усе це прояви уваги. Ну і п’ять моїх хвостів. Тут хочеш – не хочеш, а мусиш, бо я відповідальна. Допомагають жити також маленькі мрії», – сказала Оксана.
Робота вишивальниці, продана з аукціону, чекає на відправлення до покупця. Це, каже авторка, буде можливо після перемоги, але отримані кошти за неї вже пішли на допомогу українським військовим.
