Білорус Олексій Назаров («Психолог») захищає Україну з 2014 року. 3 березня 2022 року в бою за Бучу, де загинув білорус Ілля «Литвин», Олексій отримав поранення, що призвело до ампутації ноги. Після двох місяців реабілітації він знову повернувся у стрій.
У великому інтерв’ю для Білоруської служби Радіо Свобода Олексій Назаров розповів, як потрапив у «Азов», про втрату ноги та фантомний біль, а також поділився баченням того, чи виграє Україна війну.
«Я майже нічого не знав про Україну»
– Олексію, розкажіть трохи про себе.
– Я – білорус. Народився і весь час жив у Мінську. Працював на різних об’єктах будівництва. Починав навчатися у Вищому радіотехнічному коледжі за спеціальністю «програміст». Якби не полишив навчання, могла б бути високооплачувана професія.
– Ви були в якихось опозиційних структурах чи, може, у фанатських?
– Ні, ніде не був. Ще на етапі дорослішання зрозумів, що політичне життя в Білорусі мертве, і спроби його відродити ні до чого хорошого не приведуть. Розумів, що Лукашенко побудував досить міцну систему.
– Ви приїхали в Україну в 2014 році?
– Так, наприкінці року. Перед тим я познайомився з хлопцями, які брали участь у подіях на Майдані, деякі з них вже були в «Азові». Я приїхав до них, щоб отримати трохи більше інформації зсередини. Приблизно тоді ж і захотів там залишитися. Мене тоді дуже надихнув Майдан. Тоді мені здавалося, що хоча б одна країна СНД зможе завоювати незалежність від Росії, створити вільну країну.
– Вас тоді щось пов’язувало з Україною?
– Зовсім ні, я майже нічого не знав про цю країну. Жодних симпатій і прив’язаності до України в мене не було, як і рідних звідси.
«Таких жорстоких сутичок тоді не було»
– Ви потрапили в «Азов». Які ваші враження від батальйону?
– Найпозитивніші. Я потрапив у «Азов» уже до своїх, до білорусів, які там були. У них була можливість створити навчально-тренувальний табір у Києві, де новобранці проходили перший етап підготовки перед полком. Досить швидко став одним із інструкторів в «Азові». У військовому плані це був напівактивний період, коли наступальні дії вже не велися, але тривала оборона Широкиного. Періодично їздив у бойові виїзди.
– Що вам найбільше запам’яталося з тієї війни?
– У пам’яті все точно лишилося. Війна і війна. Таких жорстоких сутичок, як на цій війні, тоді не було. Близьких контактів, близьких боїв я тоді не бачив.
– Ви тоді ж познайомилися з Іллею «Литвином»?
– Так, він теж працював при «Азові». Ми всі були близькими друзями. Він був дуже активною і дуже сміливою людиною. Він був одним із перших білорусів, хто пішов на війну і потрапив у «Азов». Він брав участь у штурмі Ілавайська та Мар’їнки, визволенні Маріуполя. Підтримували зв’язок, звісно, навіть після звільнення з «Азову» залишилися друзями.
«Скрупульозно допитував новобранців»
– Звідки у вас такий цікавий позивний – «Психолог»?
– Пов’язано з моєю професійною діяльністю. Я проводив опитування тих, хто прибував у полк, допит був досить широкий, скрупульозний. Склав певний психологічний портрет людини. І вже враховуючи в тому числі мої характеристики, ми ухвалювали рішення, чи підходить нам людина. Якщо виникали якісь спірні моменти, скажімо, в біографії, то я з ними розбирався.
– У вас були професійні знання про це чи ви всьому самі навчилися?
– Я – просто людина, яка має до цього схильність. Грубо кажучи, мені цікаво дізнаватися про людей.
– Коли пішли з «Азову», то чим заробляли на життя?
— Роботи було багато. І охоронні компанії, і будівельна діяльність, і ремонт комп’ютерів. Так чи інакше весь час підтримував зв’язок з «Азовом».
– Після війни важко повертатися в цивільне життя?
– Мені було легко. Можливо, комусь було важко. Жодних серйозних психічних стресів під час війни у мене не було. І у мене, і у моїх друзів не було проблем із поверненням у цивільне життя.
«Квіточками таку владу не повалиш»
– За подіями в Білорусі з України частіше не почали слідкувати?
– Звісно, часом було цікаво. Але я зрозумів, що для того, щоб відбулися зміни в Білорусі, потрібні зміни в Росії. Кремль все одно не допустить революції в Білорусі.
– А в 2020 році не вірили в перемогу?
– Ні. Мабуть, ніде в історії людства люди не здобули свободу, не проливши ні краплі крові й поту. Такого просто не існує. За свободу треба боротися, заради неї потрібно жертвувати. Але я побачив, що тоді ніхто не хотів жертвувати собою. Мирним шляхом, квіточками таку владу не повалиш – це неможливо. Можливо, в перші дні була надія на повторення Майдану, але побачив, що таких тенденцій немає. І рано чи пізно все згасне, незалежно від кількості людей.
– Біло-червоно-білий прапор для вас є важливим символом?
– Звісно. Я ж вважаю себе білорусом і ментально, і культурно. У якийсь момент почав дуже цікавитися історією.
«Їхня ідея-фікс – відродити СРСР на чолі з «Росіюшкою»
– Як ви зустріли 24 лютого 2022 року?
– Я тоді жив на правому березі Дніпра в Києві, а прокинувся від того, що почув, як на лівому березі вибухнула ракета. Разом з дружиною зібрали речі, кота, вийшли з дому. Дружина з котом поїхали в одне місце, а я в інше. Ми з хлопцями з «Азову» вже мали план, як ми будемо діяти. Почали формувати бойові роти з людей, які уже були в «Азові» раніше.
– Вірили, що буде війна?
– Звичайно. Ще на етапі Мінських домовленостей мені було зрозуміло, що Росія це так не полишить. Мені здається, що верхівка російської влади дуже відірвана від реальності. Вони припускали, що поїдуть в Україну як до Криму, де їх будуть зустрічати з квітами. Думали, що швиденько призначать керівником країни Медведчука, але таких настроїв в Україні ніколи не було. Вони не сприймають Україну та Білорусь як держави. Їхня ідея-фікс – відродити СРСР з «Росіюшкою» на чолі.
– Та операція на межі Бучі та Ворзеля, де ви отримали поранення, була для вас першою у другій кампанії?
– Ні. Від моменту поновлення війни наші бойові роти з числа найбільш підготовлених людей, ветеранів, їздили областю, виконуючи різноманітні завдання. Але прямих боїв тоді не було. Ми були в Гостомелі і на аеродромі «Васильків». У Василькові була висадка російського десанту, але вона була невелика, і її вдалося швидко придушити без нашої участі.
«Майже повністю відірвало ногу»
– Як ви отримали поранення?
– Це було 3 березня. Нас відправили до Бучі, де на місці ми повинні були розібратися в ситуації: де наші війська, де ворог, що нам належить, що їм, кількість військ. У нас був взвод з 25 осіб. З нами були Денис «Кіт» та Ілля «Литвин». Ілля був першим номером гранатометника, «Кіт» – другим. А я був другим номером кулеметника-українця.
Це був край Бучі, розв’язка доріг. Коли ми приїхали туди, ми почали чекати на колону російської техніки, спостерігали за нею через оптику, коректували по них артилерію. Нашим завданням було прийняти першу колону, вступити з ними в бій. І після короткого бою піти, тому що рота просто фізично не могла вести тривалий бій.
Підготували місце для відбиття атаки колони, розробили маршрут відступу. Але російська колона виявилася в кілька разів більшою, ніж ми очікували. Там було вісімдесят одиниць техніки та один-два батальйони піхоти.
Вони поїхали задньою частини дороги, повністю відрізавши нас. Коли наші почали працювати на колоні, то підбили першу техніку з гранатометів, у мене зав’язався бій з піхотою, яка почала висаджуватися з «Уралів». Я знищив кілька одиниць техніки та кількох ворогів.
Ми прикривали кулеметами відхід нашої групи до готельного комплексу Villa San Marino. Рації всі накрилися, я побіг доповідати командиру про бій, що почався. Командир вирішив, що ми потрапили в оточення, тому маємо зайняти кругову оборону.
Мені майже повністю відірвало ногу. Я присів, оглянув, наклав турнікет і почав відповзати в безпечне місце
Коли всі сектори закривали, то по нас почали працювати з танка. Коли перший снаряд з танка влучив у дім, де ми були, смертельно був поранений «Литвин». Я допоміг іншому пораненому товаришу, наклав турнікет, оглянув його, привів у стабільний стан. Тоді я не знав, що Ілля теж був поранений.
Дім був картонно-скляний, тому доводилося виносити поранених і шукати міцне укриття, залишатися там було небезпечно. Танк працював з відстані менш ніж кілометр. Як тільки ми вийшли на вулицю з метою переміщення, пролунав другий постріл з танка. Цим пострілом були поранені близько десяти людей, у тому числі і я.
Мені майже повністю відірвало ногу. Я присів, оглянув характер ушкодження, наклав турнікет, щоб не померти від втрати крові, і почав відповзати в безпечне місце. Ліва рука не працювала як слід, вона була зламана, рухалися лише кілька пальців.
«Фізичного болю тоді не відчував»
– Ви не втратили свідомість?
Горіла підбита російська техніка, і ми сховалися в димовій завісі
– Ні, якби я втратив, думаю, я б там і залишився. Це зовсім не варіант – втратити свідомість. Мені трохи допомогли відповзти. У безпечнішому місці я записував відео на телефон, бо не знав, чи зможу звідти вибратися. Очевидно, це були прощальні відео. Чекав вирішення ситуації, намагався спілкуватися з людьми, чи нас звідти вивезуть.
Командири ухвалили рішення про евакуацію. Найважчих поранених повантажили в буси, і нам вдалося вибратися звідти, бо для нас утворили маскувальне укриття: горіла підбита російська техніка, і ми сховалися в димовій завісі.
Фізичного болю я тоді не відчував. Мабуть, мозок у той момент викинув стільки адреналіну, що зміг заглушити весь біль.
– Ви тоді вже розуміли, що втратите ногу?
– Так, я зрозумів ще у той момент, коли почав себе оглядати, чому не можу встати з землі. Побачив, що нога висить на шматках шкіри, а уламок від танка пройшов прямо вздовж колінного суглоба. Це вже не можна відновити. Частина кісток полетіла в невідомому напрямку, частина – потрапила всередину. Те, що залишилося від ноги, було не дуже естетичним. Я зрозумів, що це вже не можна пришити.
– Ви кажете, що до поранення змогли знищити ворожу техніку?
– Так, вони ще тоді не встигли розкластися на бій. Противники кинулися після того, як ми підбили їхню першу техніку. Ми з обома товаришами відкрили вогонь по піхоті, я бачив, як падають тіла. Коли по нас почала працювати техніка, то почали відходити, тим більше закінчувався боєкомплект.
За десять хвилин бою у мене пішло 80% боєкомплекту як кулеметника, і два з трьох коробів від кулемета також закінчилися. Ми не могли воювати безкінечно, як у комп’ютерних іграх.
– Денис «Кіт» розповідав Білоруській службі Радіо Свобода, що це було диво, коли вони вийшли живими з цього готельного комплексу.
– Коли я тільки оговтався після ампутації, я спочатку запитав, де зараз хлопці, чи вижили. Наступного дня я дізнався, що з ними все добре. Я зрозумів, в якій ситуації вони залишилися, мене вразило, що вони ще протрималися 12 годин бою. Зазвичай в таких ситуаціях ніхто не виживає.
«Морфін уже не допомагав»
– Що з вами було потім?
В мене була ампутація вище від коліна – це складна система протезування
– У київській лікарні була ампутація, зачищали залишки кісток. Сформували з ноги культю, стабілізували мій стан, робили переливання крові, плазми, давали антибіотики. У другій лікарні пізніше робили перев’язки і через крапельниці вводили в організм різні мінерали. Коли стан стабілізувався, почав займатися реабілітацією для подальшого протезування – це тренування м’язів і зв’язок. Мені, як людині, яка останні сім років активно займається спортом, це було зробити легше.
В мене була ампутація вище від коліна – це складна система протезування. Багато залежить від людини, чи готова вона пройти всі стадії болю, чи ні.
– Були фантомні болі?
– Так. Це дуже неприємна річ. Це не якась там психосоматика, а справжній фізичний біль, який супроводжує тебе протягом тривалого періоду часу. У мене вони досі є. Перший час було нестерпно, тому я постійно був на опіатах, під морфіном. Згодом навіть опіати перестали допомагати, тому я вирішив від них відмовитися, щоб повністю не погубити організм.
– Відчувається біль там, де була нога?
– Це так. Види болю у всіх індивідуальні. Хтось відчуває, як йому викручують ногу, хтось – як її ріжуть. У мене було відчуття, що на місці відірваної кінцівки якийсь згусток чистого болю, я не міг би сказати, чи це гомілка це, чи коліно. Це ниючий, постійний біль, який не припиняється.
«Мозок цілий, значить, можу допомагати»
– Чому вирішили повернутися на війну? Приєднатися до батальйону Калиновського?
Мозок цілий, значить, можу чимало чим допомогти. Втрата однієї ноги – це не так страшно
– Структуру зробили мої друзі, з якими я провів усі роки в Україні. У мене і думки не було, щоб не бути з ними. Я відразу зрозумів, що досить лежати на лікарняному ліжку, а потрібно допомогти хлопцям з організацією.
– Не було таких думок, що для вас війна закінчилася, достатньо?
– Звичайно, ні. Я ж живий, все добре. Мозок цілий, значить, можу чимало чим допомогти. Втрата однієї ноги – це не так страшно.
– Білорус Артем «Грот» став чемпіоном України з джиу-джитсу після втрати ноги.
– Приклад того, що після втрати ноги можна функціонувати. Це не кінець життя. Так, є певні обмеження, але це не ставить хрест на військовій чи спортивній кар’єрі.
Після встановлення протезу потрібно поступово входити в ритм. Через пару тижнів у мене буде електронний замість механічного
– Ви пересуваєтеся ще на милицях?
–Уже з однією. Після встановлення протезу потрібно поступово входити в ритм. Через пару тижнів у мене буде електронний замість механічного. Згинання в коліні тепер буде відбуватися не за рахунок механічних зусиль, а після підйому стегна.
«Білорусі потрібна нова еліта»
– Який зараз настрій у батальйоні?
– Чудовий. До нас їдуть ті, хто розуміє, чому вони тут і що можуть зробити. Усі проходять навчання, а після виконання завдань визначаєм роти, куди їх можна відправити. До нас приєднуються цивільні спеціалісти: медійники, логісти.
Поки Україна не виграє цю війну, в Білорусі не буде свободи
– Яке ваше ставлення до Лукашенка?
– Таке ж, як і всього білоруського народу. Він давно себе зжив як президент. Білорусі потрібні нові обличчя, нова еліта. Багато залежить від Росії. Поки Україна не виграє цю війну, в Білорусі не буде свободи.
– Чи виграє Україна війну?
– Якщо всі докладатимуть необхідних зусиль, то так. У нас кожен розуміє, за що воює, у росіян цього немає. Плюс – Україні зараз допомагає весь світ – потенціал для перемоги величезний. Коли переможе? Я не можу на це відповісти. Думаю, що до перемоги на нас ще чекають кров, піт і сльози.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
