(Рубрика «Точка зору»)

Видання Politico з посиланням на власні джерела в адміністрації президента США Джо Байдена називає низку причин, чому Сполучені Штати досі не запровадили санкції проти російського патріарха Кирила.

По-перше, це страх «розлютити сто мільйонів російських вірних» і отримати зворотній ефект. До того ж, як пише видання, у США, нібито, не до кінця розуміли систему розподілу влади у Православ’ї і вважали, що Московський патріарх Кирило підвладний Вселенському патріарху Варфоломію, а виявляється, що він самостійна фігура з найбільшою православною паствою. По-друге, це, мовляв, є порушенням релігійної свободи, а Вашингтон позиціонує себе на світовій арені як головний захисник вільного сповідування віри.

Наразі достеменно не відомо, чи такі погляди дійсно поділяють посадовці Білого дому, однак, якщо це справді так, то є аргументи, які можуть показати їхню хибність.

Ілюзія розуміння

Сполучені Штати Америки, як і загалом, західна політична аудиторія, аналізуючи меседжі, які надходять із Росії, опираються на власну картину світу, а тому не завжди можуть адекватно сприймати інформацію з РФ. Якщо це якийсь статистичний звіт чи соціологічне опитування – то іноземці з великою ймовірністю довірятимуть йому. В демократичних суспільствах так прийнято: там збирають інформацію і оприлюднюють отримані результати, а не «малюють зручні цифри», бо це може вартувати репутації та кар’єри.

Так само Заходу важко вірно інтерпретувати ту інформацію, яка надходить з Росії.

Кремль та російська влада загалом – майстри маніпуляції. Одні лише спеціальні фрази на кшталт «від’ємного зростання» чи «рубль виріс», коли мова йде про підвищення обмінного курсу долара, чого варті.

Тож, будь-яку статистичну чи соціологічну інформацію з Росії треба ретельно перевіряти і розуміти, як її правильно інтерпретувати.

Гра цифр

Довгий час Росія презентувала себе світові як головну захисницю «традиційних цінностей, останній бастіон духовності та високорелігійну спільноту».

Однак, уважний аналіз демонструє, що це зовнішня гра для конкретної публіки. Насправді ж сучасна Росія це дуже секуляризоване суспільство і реальна роль РПЦ в ньому аж занадто переоцінена.

Попри усю декларовану духовність Росія є лідером на європейському континенті по таких показниках, як розлучення, домашнє насильство, сирітство, наркоманія чи захворювання на ВІЛ/СНІД. Така собі бездуховна «духовність»

Але мораль і релігія це не одне й теж, і в традиційному суспільстві вони відокремлені, як вчать нас класики релігієзнавчої думки.

То що ж там по показниках власне самої релігійності?

Формально соцопитування демонструють 75-80% православних в РФ. Однак експерти схиляються до думки, що реальних православних в Росії 2-3%. Тобто десь 3-4 мільйони людей.

Такі самі ж цифри з року в рік дає російська поліція, коли звітує про тих, хто взяв участь у різдвяних, хрещенських та великодніх богослужіннях. Тобто у найважливіших для православного світу церковних святах бере участь реально десь 2-3% населення. То чи можна тоді вважати решту 80% православними взагалі?

Окрім показників відвідуваності, варто ще й проаналізувати релігійну інфраструктуру. Чи достатньо в Росії храмів, щоб вмістити всіх охочих? За даними статистичного збірника «Росія у цифрах.2019» (користуємося саме цим виданням, бо у наступних збірниках інформацію про церкви перестали публікувати), РПЦ мала 17231 місцеву релігійну організацію, тобто парафію. Так ось, якщо ж вірити реальній цифрі у 100 мільйонів вірних, то вийде, що кожен храм у Росії в середньому повинен вміщувати 5800 осіб. В них є лише декілька церков, здатних вмістити таку кількість людей – Головний храм Збройних сил Росії та Храм Христа Спасителя у Москві, а також Ісаакіївський, Казанський та Кронштадтський собори у Санкт-Петербурзі. Все. Решта храмів значно менша і розмістити таку кількість людей просто не реально.

Якщо ж взяти за основу дані про 1-3% вірян, то виходить, що на кожний храм припадатиме від 100 до 250 парафіян, що цілком ймовірно і відповідає польовим спостереженням соціологів та релігієзнавців.

До того ж навіть у самих російських вірян була суперечка з цього приводу – мовляв, чи вірити звітам поліції? І більшість опитаного духовенства та вірян припускали, що ці цифри занижені вдвічі. Тобто навіть, якщо вірити російському духовенству, то все одно мова йде про максимум 8 мільйонів вірян, але ж ніяк не про сотню мільйонів.

Антиклерикальні духовні цінності

Це щодо кількісних показників, а що там по якісних? Відповідно до соціологічного дослідження Російської академії наук, переважна більшість росіян – 69% проти зростання клерикалізму у суспільстві чи його побудови на релігійних засадах. За якийсь такий проєкт виступають лише 4% росіян.

І це має цілком логічне пояснення. Річ у тім, що церква в Росії має зовсім інший історичний бекграунд, ніж в Україні, Грузії, Румунії чи на Балканах. У всіх цих країнах церква в той чи інший спосіб асоціюється як інституція, яка зберігала культурну особливість, окремішність народу. Релігія постає як фактор збереження ідентичності. Вона асоціюється з національно-визвольними змаганнями проти імперій – у православному контексті це Російська та Османська. Але в самій Росії цього історичного досвіду немає. Там церква не мала монополії на національне. Вона радше виступала, як духовний департамент держави. Церковний Синод був частиною державного Сенату за часів Романових.

Відома формула лояльності РПЦ до радянської влади, сформульована в декларації патріарха Сергія, (Старгородського) звучить так: «ваші перемоги – це наші перемоги, а ваші поразки – це наші поразки». Це максимально точно характеризує сприйняття росіянами церкви. Не як окремої від держави інституції, а саме, як державної.

Саме тому, коли в росіян зараз почне з’являтися багато питань до держави – то негатив та недовіра буде падати і до церкви також. Це навіть не сполучені ємності – це одна єдина ємність. А тому санкції будуть сприйняті не як наступ на релігійну свободу, а саме як елемент політичного тиску.

Які підстави для санкцій?

Підстави для санкцій проти Кирила, а краще секторальних санкцій проти всієї РПЦ, а не одного лише патріарха – лежать не в релігії, а в його політичній позиції.

Гріх Кирила, так би мовити, у тому, що він використовує православ’я, паразитує на довірі до інституту церкви, щоб просувати цілком політичні, агресивні ідеї, нехай і запаковані в релігійну обгортку.

Московський партріарх Кирило і його духовенство не тільки легітимізують агресивні дії Кремля, він ще й надає російським солдатам додаткової мотивації воювати, переводячи збройний конфлікт на рівень священної війни. Фактично він є підбурювачем до ведення агресивної війни.

По-суті, патріарх Кирило такий самий пропагандист, як Кисельов, Соловйов чи Симоньян, просто з бородою і в рясі. Якщо проти них запроваджені санкції, то чому їх досі немає проти Кирила?

Це не питання релігійної свободи, це питання протидії дезінформації. І якщо ця дезінформація поширювалася релігійними каналами, то це не робить їх недоторканними.

Релігійна свобода – це не про релігійну вседозволеність. І в Сполучених Штатах це повинні добре знати, адже вже вводили санкції проти низки релігійних лідерів – Рухоли Хомейні (аятола Ірану) та Абу Бакра аль-Багдаді (халіф угруповання «Ісламська держава»).

***

Тож, аргументи не запроваджувати санкції проти Кирила, як виглядає, базуються на хибних уявленнях. Насправді ж, ніяких «ста мільйонів вірних» в Росії немає, патріарх Кирило не є духовним лідером, він лише керівник церковної інституції, до того ж доволі непопулярної в народі.

Дмитро Горєвой – релігієзнавець

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода