ЄРАСХ, Вірменія – Лише за годину на південь від Єревану, столиці Вірменії, головна магістраль країни, що поєднує її північ і південь, повертає на схід на кільцевому перехресті в центрі Єрасху, запиленого й обдертого села з кількома сотнями населення.
Інша, старіша дорога, оточена горбистими пустими полями й пожовклими горами, веде прямо трохи далі й раптом закінчується. Дорога впирається в величезний кількаметровий заввишки насип.
Із іншого боку цього насипу – колючий дріт, укріплені військові позиції і Нахічевань – великий ромбоподібний ексклав Азербайджану, що розмістився вздовж південного заходу Вірменії.
Упродовж 30 років цей незвичний кордон був лише дивиною і місцем випадкових перестрілок між азербайджанцями й вірменами.
Але тепер Єрасх і його кордон із Нахічеванню опинилися в центрі розвитку подій після другої війни в Нагірному Карабасі. Ця війна закінчилася перемир’ям у листопаді з більш ніж 5 тисячами вбитих, десятками тисяч переміщених осіб, зміненими кордонами і дислокацією російських солдатів як миротворців у тому регіоні.
Це також місце, де збираються відновити стару залізницю радянських часів, покинуту протягом цілого покоління, що може принести торгівлю і нові економічні можливості.
11 січня прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян і президент Азербайджану Ільгам Алієв уперше зустрілися після війни, у якій Вірменія втратила контроль над великими територіями.
У Москві поруч із президентом Росії Володимиром Путіним, автором домовленості про припинення вогню, яка зупинила бойові дії, два лідери оголосили, що Вірменія отримає залізничне сполучення з Росією, своїм головним союзником.
Стратегічна залізниця
Це, за інформацією російської газети «Комерсант», передбачає ремонт і відновлення роботи залізниці радянських часів із Єревану.
Залізнична лінія проходить через Єрасх до Нахічевані, перш ніж знову повернути до південної Вірменії, потім до основної території Азербайджану і, нарешті, до Росії.
Вона також дасть Азербайджанові пряме залізничне сполучення з його союзником Туреччиною майже тим самим маршрутом через Нахічевань.
У ширшому плані відновлення цієї залізниці може дати Вірменії найбільший економічний поштовх із моменту здобуття незалежності в 1991 році.
Але для місцевих жителів Єрасху, які пам’ятають часто насильницькі суперечки із сусідами, ця перспектива не зовсім райдужна.
«Я був приголомшений, коли це почув», – каже посадовець у Єрасху, який попросив не називати його імені через гостроту питання.
«Я дізнався про це лише з газет. Я радий цьому, бо це означає, що люди залишатимуться тут, у селі, а не будуть виїжджати на пошуки роботи в Росію», – додає він.
Росіяни вже тут
Тим часом росіяни вже приїхали в Єрасх.
Невеликий російський гарнізон уже підняв біло-синьо-червоний триколор біля головного перехрестя села. «[Росіяни] прибули в перший день [недавньої] війни», – каже згаданий посадовець.
Як багато хто в селі, цей чоловік має особисту історію стосунків із азербайджанцями по той бік насипу.
«Я боронив це село своїми руками, – каже він. – Мій батько робив те саме до мене».
Єрасх був місцем перших боїв між вірменськими й азербайджанськими місцевими мешканцями на початкових етапах Першої нагірно-карабаської війни. Вона почалася партизанськими бойовими діями наприкінці 1980-х років і переросла в повномасштабну війну, що тривала до 1994 року.
У січні 1990 року в Єрасху спалахнули збройні сутички із застосуванням легкої зброї і ракетної артилерії після того, як члени націоналістичної партії «Народний фронт Азербайджану» напали на село з Нахічевані. Пізніше, в 1992–93 роках, ця партія була владною в Азербайджані.
Бої там припинилися після того, як Москва направила в цей район Радянську армію.
Ці сутички також допомогли започаткувати кар’єру Вазґена Сарґсяна, який був міністром оборони Вірменії, а пізніше прем’єр-міністром. Його вважали однією з наймогутніших постатей країни в 1990-х роках, поки його не вбили.
Залізницю, що проходить через Єрасх, закрили невдовзі після закінчення війни в 1994 році, бо на поїзди, що їхали з Нахічевані, час від часу нападали.
Сьогодні ця залізнична станція – досить сумне видовище.
Напівзруйнована і майже покинута, вона досі приймає щоденні поїзди з Єревану і забезпечує значну частину робочих місць у селі.
Але вона теж закінчується величезною земляною загорожею на кордоні.
Турецько-вірменська торгівля?
У районі є ще один новий російський гарнізон, за п’ять кілометрів на схід у селі Паруйр-Севак.
Як і Єрасх, більша частина села нічим не примітна. За двома винятками: фактично анексований азербайджанський ексклав Кяркі (вірменська назва – Тіґранашен) на його околицях і російський вертоліт, який тут збили азербайджанські сили 9 листопада, лише за кілька годин до початку режиму припинення вогню.
«Я на власні очі бачив, як збили вертоліт, – каже посадовець у Паруйр-Севаку, який попросив анонімності. – Це була провокація [азербайджанців]».
На відміну від співрозмовника в Єрасху, цей посадовець у Паруйр-Севаку бачить можливість відновлення залізниці як загрозу для свого села.
«Тут люди в основному займаються сільським господарством, вирощують фрукти й овочі, – каже він. – Якщо кордон відкриють [для торгівлі], це зруйнує місцеву економіку. Турецький імпорт знизить ціни [на наші фрукти й овочі]», – стверджує він.
Проте поки не зрозуміло, чи відновиться торгівля з Азербайджаном або Туреччиною в найближчому майбутньому після того, як залізниця знову запрацює.
Дев’ятий пункт тристоронньої угоди, що закінчила війну в листопаді, містить положення про «розблокування всіх економічних і транспортних зв’язків у регіоні».
Туреччина утримувала закритим свій кордон із Вірменією майже три десятиліття і офіційно пояснювала це вірменською окупацією семи азербайджанських районів, прилеглих до Нагірного Карабаху. Це питання вирішила угода про припинення вогню.
Але це не означає автоматично, що турецькі вантажні вагони скоро прибудуть до Єревану.
Друзі, а не вороги
Тим часом для інших мешканців району спогадів про «старі часи» за СРСР вистачає, щоб вселити надію на майбутнє.
Сос Аракелян, 68-річний пенсіонер у Єрасху, пам’ятає, коли його азербайджанські сусіди були друзями, а не ворогами.
«Чому б нам не жити поруч з [азербайджанцями]? – запитує він. – У комуністичні часи ми добре ладнали. Тоді проблем не було».
Аракелян, як і інші в селі, сподівається на нові економічні можливості – якщо і коли відновиться залізничне сполучення з Нахічеванню.
«Звичайно, тут важко знайти роботу, – каже він. – Мені доводилось їздити до Росії роками [щоб знайти роботу]. Але якщо залізниця знову працюватиме, тоді люди матимуть роботу і село не помре».
А як щодо років прикордонних конфліктів? Аракелян вважає, що це не було нічим особистим і тому не має впливати подальші зв’язки між вірменами й азербайджанцями.
«Іноді вони в нас стріляють, – признається Аракелян, – але вони знають, що ми будемо відстрілюватись по їхньому селу. Якщо і ми, і вони перестанемо стріляти назавжди, чому ми не можемо бути друзями?»
