На Донеччину прийшла весна. Попри російський наступ, бруд, подекуди руїни від обстрілів Росії, роботи артилерії – щось нове, весняне у повітрі, саме сонце гріє інакше. В один із таких днів ми зустрічаємося з військовою Мариною Мірзаєвою.
26-річна Марина родом із Боярки під Києвом. Вона історикиня, вчителька, туристичний гід, засновниця і волонтер у ГО «Валькірія», яка допомагає військовим. А ще засновниця національно-історичного музичного фестивалю «Під Покровом Тризуба», ініціаторка проєкту «Жінки свободи» про роль українського жіноцтва у національно-визвольному русі і у нинішній війні. Зараз ця дівчина – військовослужбовиця 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. Говоримо з нею про Росію, про жіноцтво в ОУН, УПА, ЗСУ та російських військах, про перемогу України.
Україноцентризм як запобіжник вторгненню
Для розмови мостимося на руїнах школи: наприкінці серпня минулого року будівлю зруйнувала російська ракета. Цікавлюся у Марини, що відчуває учитель, перебуваючи в такому місці.
Можна уявити, розмірковує дівчина, як сюди йде малеча з надіями, тривають уроки, перше кохання… І «русский мир» все це руйнує. Проте, наголошує військова, будівлю можна відбудувати. Та, руйнуючи школи, агресор руйнує майбутнє і калічить долі прийдешніх поколінь. Головне тепер – усвідомити головні причини війни і більше не повторювати помилок.
«Якби місцеві жителі усвідомлювали себе україноцентрично – як мінімум, Путін не йшов би сюди захищати російськомовне населення. Одна із ключових причин війни – ми неналежну увагу приділяли інформаційному простору, культурному простору, розвитку цих регіонів, які зараз найбільше страждають», – підсумовує Марина.
На її переконання, загарбники свідомо руйнують школи, адже освіта – це основа розвитку нації.
Родинне коло: петлюрівець і дисидент
Марина народилася у Боярці під Києвом у, за її власним визначенням, «зрусифікованій» сім’ї. Проте, наголошує військова, по маминій лінії має глибоке українське коріння: прапрадід Пимон Парубченко був отаманом і соратником Симона Петлюри. У часи визвольних змагань діяв у Васильківському районі.
І навіть після поразки Української революції Пимон Парубченко їздив до Симона Петлюри у Варшаву. Там отримав завдання організувати підпілля. Та не судилося: отамана затримали чекісти і розстріляли у 1922 році. Через це родину Парубченків «розкуркулили» серед перших.
З її роду походить ще одна видатна постать – дисидент, правозахисник, соратник Василя Стуса Юрій Литвин. У його матері було дівоче прізвище Парубченко.
А прізвище Мірзаєва, зазначає Марина, від прадіда. Він родом із Баку, Азербайджан. Потрапив на Київщину за розподілом, бо був лікарем. Тут познайомився із прабабусею.
Інший прапрадід по батьковій лінії був чеченцем або інгушем. Після революції у Російській імперії їхня родина переїхала до України і тривалий час жила на Донеччині у Горлівці, а вже після Другої світової війни переїхала до Боярки під Київ.
Ряжені «ветерани» і націоналізм
Марина згадує, що на захоплення історією України вплинув друг сім’ї – Олександр Лаврович Нечипоренко. Він був учасником Народного руху, народним депутатом Верховної Ради 1-го скликання і одним із тих, хто вперше заніс до парламенту синьо-жовтий стяг після здобуття Україною незалежності у 1991 році.
«Пам’ятаю, як мене маленьку часто возили на вихідні до Олександра Лавровича Нечипоренка. У нього був приватний музей, де зберігалися українські старожитності (глечики, вишиті сорочки, образи Мамая. – ділиться спогадами Марина. – Ми дуже багато спілкувалися, і це було дивно: я російськомовна дівчина, він такий україноцентричний видатний діяч. І він бачив мій запал і інтерес, і підштовхував до думки, що Україна – це те, чого ми в тих 90-х роках не осягнули».
У старших класах, за словами Марини, її зацікавила «непопулярна для влади, перекручена історія ХХ століття». Вона не розуміла, чому героям Української революції та ОУН і УПА не приділяли належної уваги.
«Нас виводили на паради 9 травня, я бачила цих ряжених «ветеранів». І я не розуміла, в першу чергу, чому вони брешуть. Ти питаєш у цього дідуся, обвішаного медалями, про його подвиги. Він розповідає про Будапешт, про Берлін. А потім, коли ти питаєш про його вік, ти розумієш, що йому на той час було 6 чи 7 рочків», – згадує Марина шкільні роки і додає: в 11 класі прочитала книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Після цього вона стала спілкуватися виключно українською.
«Відтоді почала сповідувати ідеологію українського націоналізму. І зараз, на війні, не розчарувалася у цьому світогляді і саме його правил дотримуюся», – ділиться спогадами військова.
Майдан
Під час Революції Гідності Марина Мірзаєва брала участь у подіях у центрі столиці, виконувала різні доручення і, каже, тоді пообіцяла собі не зраджувати цінності Майдану.
«Це україноцентричність, це – не боятися, – уточнює Марина. – Часто в житті є моменти, рішення, ситуації, в яких ти сумніваєшся. І саме Майдан показав: навіть якщо ти в меншості, або ти відчуваєш нестачу сил, але є ідея, і в цій ідеї є сенс – треба не боятися і йти далі».
«Жінки Свободи»
Проєкт «Жінки Свободи» стартував у 2018 році. На той час Марина Мірзаєва писала наукові роботи про Організацію українських націоналістів, про Українську повстанську армію, про рейди УПА Київщиною та Житомирщиною. Дівчина зазначає, що письменник Андрій Кокотюха написав серію книг, одна з них – «Багряний рейд», у цій книзі він використав матеріали її дослідження для історичних довідок.
Але ж який сенс досліджувати саме жіноцтво у визвольному русі?
«У момент дослідження ОУН-УПА я виявила несправедливість: коли ми говоримо про визвольний рух, ми часто забуваємо про роль жіноцтва у ньому. Це вже не перші визвольні змагання, де одинично жінки брали участь. В ОУН і УПА існували жіночі сітки, була організація «Український Червоний Хрест», яким опікувалося жіноцтво.
І жінки не те що воювали нарівні з чоловіками, – насправді жінок-боївкарок було мало. Але ключова теза: жінки так само жертвували власним життям. Дуже багато з них загинуло в тюрмах, таборах, пережило страшні тортури», – пояснює вибір предмету дослідження історикиня.
А ще їй стало цікаво: чому жінки взяли участь у визвольних змаганнях? Адже вони могли обрати родину і побут – саме це і було нормою для того часу.
«Вони йшли на це свідомо. І йшли не просто, як, до прикладу, дружина провідника чи наречена повстанця. Вони були розвідницями, зв’язковими, друкарками. Вони нарівні проходили сотні кілометрів у рейдах, у них була відповідальність організаційна. Без їхньої адміністративної роботи важко взагалі уявити функціонал як ОУН, так і УПА», – зазначає дослідниця.
Незабаром світ побачить книга Марини Мірзаєвої «Жінки Свободи». Авторка каже, це буде своєрідний мікс з історій жінок та їхніх побратимів в ОУН і УПА та із власних фронтових переживань.
Історія повторюється
Поки Марина розповідає про долю жінок в ОУН і УПА та те, як вони жертвували своїми життями, виникає відчуття,що щось повторюється. Питаю, що про це думає дівчина.
«У мене було це відчуття. Коли волонтерила у Львові весною-влітку минулого року. Ми одразу з початку повномасштабного вторгнення відкрили штаб у Львові. Чому там – бо близько до кордону. І одна з наших головних задач була не тільки шукати та збирати гуманітарку: дуже багато волонтерів з Києва, Харкова, Миколаєва зверталися до нас як до точки, куди з-за кордону приїздять посилки. А моя мама, вона гарний водій, більшість часу провела на кордоні, переганяючи автівки, забираючи дрони, оптику і так далі. І так, працюючи волонтером у Львові, йдучи вулицею до нашого штабу, я себе зловила на думці, що я ж іду так само, як і мої героїні, оунівки: Львів, допоміжні структури, явочні квартири, склади. І я зрозуміла, наскільки історія ця повторюється», – відповідає Марина.
Поки вона говорить, чутно, як десь працює артилерія російських військ.
А військова поміж тим розповідає, як її вразило, що у бригаді служить онук Мирослава Симчича, легендарного сотенного УПА, псевдо «Кривоніс».
«Днями спілкувалася з побратимами на тему УПА, і я говорила: ці велети історії відходять, і ми з вами вже на самісінькому передку цієї історії, і на нас уже дивляться прийдешні покоління», – відзначає Марина.
Як дослідниця ОУН і УПА стала військовою
Марина розповідає, що під час перебування у Львові пройшла військовий вишкіл, навчилася стріляти, надавати першу медичну допомогу. Зрозуміла, що має гарну фізичну форму.
Коли влітку минулого року бракувало водіїв, аби ганяти машини зі Львова на Схід, вони з мамою почали їздити на Донеччину і Харківщину з автомобілями і гуманітаркою.
Рішення мобілізуватися прийшло до дівчини саме на Донеччині: «Вперше потрапивши сюди, і розвіртуалившись з багатьма хлопцями, з якими ми переписувалися по волонтерці, я зробила собі запис в щоденнику: «Я не хочу повертатися з Донеччини». І з кожною новою поїздкою ми все частіше залишалися десь переночувати у хлопців, просили щось цікаве показати, я записувала їхні історії. Можливо, це була трохи романтика навіть. І це був логічний ланцюжок того, що рано чи пізно я мала мобілізуватися».
Марина два місяці вирішувала, де б могла бути корисною у війську. І одного разу зустріла знайомого, який запропонував задіяти її сильні сторони: знання історії, вміння читати лекції та мотивувати. Так її запросили до відділення морально-психологічного забезпечення 3-ї ОШБр, як каже дівчина, «з азовськими цінностями».
Лише під час злагодження група, до якої вона належить, вичитала понад 200 лекцій за кілька місяців.
«Ми розкривали світоглядні, мотиваційні, історичні теми, – описує військова суть своїх обов’язків. – І я завжди хлопцям кажу: уявіть собі, ми зараз з вами воюємо в плюс-мінус комфортних умовах. За нашими спинами є незалежна держава, у нас є союзники та союзницька зброя, ми спокійні за наших рідних, у нас є потужний волонтерський рух, ми навіть можемо у відпустки їздити (сміється), ми можемо «старлінками» виходити на зв’язок з рідним людьми. Кажу, а уявіть собі, як було в УПА. І яка була мотивація воювати десятки років. Ба більше: ця війна, якщо ти не гинув, продовжувалася у таборах, тюрмах».
Воюють «тигри» і «тигриці»
Цікавимося, хто ці люди, чоловіки і жінки, які воюють поряд з Мариною. Вона відповідає так: «Вони різні всі (усміхається). Є люди, які воюють з 2014-го, є ті, хто воює з березня, хто мобілізувався, як я, у вересні. Але ми всі переконані: наша перемога – це розпад Росії. Бо якщо вона не розпадеться, виростуть покоління, які будуть кричати «папи ваєвалі». Так само, як і зараз окупанти йдуть із лозунгами «дєди ваєвалі», «можем павтаріть».
Ми розуміємо ще за працями ідеолога ХХ століття Юрія Липи, що наш ворог має бути максимально подавлений, знищений. Російська імперія має нарешті розпастися, – це те, що вона робить вже упродовж понад ста років», - міркує дівчина.
«Якщо говорити про характери побратимів, – я їх називаю тиграми і тигрицями. Це люди відважні, самовіддані, які віддають найцінніше, – своє здоров’я, життя», – зауважує дівчина.
Аби інформація про них, про їхні історії не загубилася, Марина щодня нотує у щоденнику: «Як історик я розумію, як багато ми втратили навіть з періоду визвольних змагань, багато «білих плям», ми не знаємо цих людей. А я не хочу, щоб так було з нашими хлопцями і дівчатами, бо це дійсно люди, які – найкращі з нас. Можливо, у них немає багато вищих освіт; можливо, вони не змогли у свій 21 рік збудувати фантастичну кар’єру; можливо, вони не такі блогери, у яких мільйон підписників. Але – це глиби, це ті люди, які мають лишатися в історії».
За що воюють російські жінки?
Історик Марина Мірзаєва на це відповідає так: «Вони, я думаю, апелюють до Червоної армії, там так само були жінки, і це яскраво висвітлювали у радянському, російському кінематографі, і на цьому акцентувала пропаганда. Я, чесно, не розумію їхніх ціннісних орієнтирів – бо вони відсутні. Я думаю, що це хайп і показуха. Дуже багато Росія хайпує, передирає, «позичає». Тому мені абсолютно не цікава їхня мотивація. Для мене ворог не має статі».
Як уявляє собі завершення війни
Війна, переконана Марина, має скінчитися виходом українського війська на кордони 1991 року, виплатою репарацій і розпадом Росії. А Україна, вважає військова, зобов’язана будувати сильну армію та укріплювати кордони.
«Після перемоги Україна має показати світові нові форми розвитку. Наша вольова сила, про яку матінка-Європа уже забула, – шляхетство, лицарство, традиціоналізм – це все буде повертатися через Україну. Я думаю, що тут можна буде реалізовувати безліч проєктів, сюди буде вливатися дуже багато іноземного капіталу, – прогнозує Марина. – У нас усе найкраще попереду. І я в це дуже вірю і дуже пишаюся, що можу бути в лавах людей, які наближають нас до цього кращого майбутнього».
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
