Європейський суд з прав людини визнав Росію відповідальною за вбивство колишнього офіцера ФСБ Олександра Литвиненка – він був отруєний радіоактивним полонієм на території Великої Британії в 2006 році. У ході розслідування було встановлено, що він був отруєний полонієм, а стосунок до його отруєння мали, зокрема, колишній офіцер КДБ Андрій Луговий (нині депутат Держдуми Росії) і підприємець Дмитро Ковтун, що діяли, ймовірно, за вказівкою Кремля. Суд визнав, що, поза сумнівом, вбивство скоїли Ковтун і Луговий, і що при отруєнні Литвиненка вони діяли як агенти Російської держави. Рішення ЄСПЛ було ухвалене за позовом вдови Литвиненка, Марини. Як Луговий і Ковтун, так і офіційна Москва заперечують причетність до загибелі Литвиненка. Зокрема, офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова рішення ЄСПЛ назвала «помилковим». Телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», запитав про рішення ЄСПЛ і розвиток ситуації вдову Олександра Литвиненка Марину Литвиненко.
– Як ви дізналися про рішення ЄСПЛ і що відчули в той момент?
Те, що російську державу визнали винною, – це була, звичайно, головна перемога
– Я дізналася про те, що буде рішення суду, ще вчора (20 вересня – ред.). Мене попередив мій адвокат. Ми не знали, яке буде рішення, і просто він сказав, щоб я була готова вранці, досить у ранній час, що воно буде реалізоване. І він мені зателефонував, сказав, що є дві новини: одна хороша, інша погана. Я так трішки спочатку напружилася. Він сказав, що хороша новина в тому, що була визнана відповідальність російської держави за цей злочин. Ну і те, що суд не підтримав ту компенсацію, яку ми висунули, в розмірі три мільйони. На що я відразу сказала: «Бене, це не найголовніше». Він теж знав завжди, що те, що російську державу визнали винною, – це була, звичайно, головна перемога.
– Виконавці й тим більше замовники отруєння залишаються непокараними.
Злочин, який чинить російська держава проти особи, проти інших країн, ніколи не буде забутий
– Напевно, в цьому є велика різниця між мною і [іншими людьми] – в тому, що моя склянка завжди наполовину повна. Ви відразу ж бачите те, що це не зіграє ніякої ролі, що однаково люди, які скоїли цей злочин, залишаються під захистом російської держави. Але поступово, я думаю, все те, що роблю я, те, що роблять ті, які живуть в Росії, і ті, які продовжують боротися, незважаючи на те, що говорять, що це марно. Те, що Олексій Навальний, який сидить у в’язниці, і те ж саме – яка кількість песимістів з цього приводу: «Навіщо він приїхав?». Я думаю, що все-таки по крихтах все те, що роблять різні люди, охочі до якихось змін, вони до цих змін приведуть, або, у всякому разі, коли ці зміни відбудуться, все те, що і я, і інші робили, воно не залишиться безслідним. Я, на мій погляд, бачу дуже важливий фактор. Впродовж останнього часу дуже багато було критики на адресу і Євросоюзу, і європейських країн, і Америки, і Англії в тому, що всі прогнулися, всі такі слабкі, ніхто не хоче більше боротися з Путіним, погодилися з «Північним потоком-2». Так ось якраз такі випадки, чому вони і були сприйняті з ентузіазмом, доводять, що все-таки ні, що існує серйозна думка про те, що права людини важливі. І те, що злочин, який чинить російська держава проти особи, проти інших країн, він ніколи не буде забутий.
– Чи вважаєте ви для себе цю справу закритою?
– Звичайно, ні. Так виходить, що я не ініціюю щось спеціальне. За останні 15 років щоразу відкривалося вікно можливостей. По-перше, для того, щоб про це не забули, як це не намагалися зробити ні в Росії, і можу сказати, на мій жаль, що навіть влада в Англії якось намагалася менше акцентувати [увагу] на цих подіях – це не вдається. Вона набуває нової форми. І я знаю, що для поліції, яка провела блискуче розслідування в 2006 році, вона закінчиться тільки тоді, коли злочинці сядуть на лаву підсудних. І це дуже серйозний меседж, що в порівнянні з якимись іншими законодавствами країн в Англії немає терміну давності.
Я щоразу розцінюю свої вчинки як [вчинки] жінки, яка втратила свою кохану людину, свого чоловіка. І мені здається, що я – більше приклад навіть для тих, хто щось намагається робити проти своїх ворогів, що існують жінки, які будуть боротися за чесне ім’я свого коханого. І я дуже часто говорю про те, що це не політика, як це не намагався зобразити Луговий у своїх заявах. Знову, я не хотіла б повертатися, але доведеться прокоментувати, тому що нічого іншого він жодного разу не сказав. Якщо ми за ці 15 років провели публічні слухання, навели докази, продовжуємо щоразу апелювати до законодавства і показувати ці докази – чому суд ухвалює таке рішення, то з боку Росії, безпосередньо з боку Лугового ми нічого так і не дізналися. Я завжди кажу про те, що це історія кохання. Все.
– Чи правильно я розумію, що задовольнили позов, який ви подавали ще в 2007 році?
– Правильно, так. Вийшло так, що коли ми подавали в 2007 році, то нам сказали, що потрібно вичерпати всі юрисдикції в тій країні, в якій у нас є можливість. Звісно, ми не могли провести нормальний суд – ми провели публічні слухання в результаті, і, отримавши рішення суду, ми апелювали до Європейського суду з прав людини про те, що Росія зробила цей злочин і повинна понести покарання. Минув якийсь час, тому що почалося листування з Росією, вони намагалися всіляким чином це «замилити», вони вимагали від нас якісь папери, потім вони надсилали свої. І вийшло так, що до 2020 року вже відбулися події в Солсбері, вже відбулися події в Україні, вбивство Хангошвілі в Німеччині, отруєння Олексія Навального – тобто це вже стало доповненням до всього того, що ми вже пред’являли. І вже в такому форматі це надійшло в минулому році.
– Виходить, позов розглядали майже 15 років?
– Звісно. Мені здається, що дуже важливо для багатьох людей – розуміти, що якщо щось не вдається одразу, не потрібно хвилюватися, не потрібно полишати, а потрібно продовжувати вірити. Особливо якщо те, у що ви вірите, – це справедливо. І треба домагатися цієї справедливості.
– І ви будете домагатися і далі?
– Ну це те, що передбачає законодавство і суд: якщо ти скоїв злочин, а тим більше вбивство, ти повинен сісти на лаву підсудних і отримати покарання. У всякому разі зараз люди, які щоразу отримують цей меседж: «Всі знають, що ви злочинці, а тепер ще й в такому масштабі, як те, що російська держава спонсорувала це вбивство», – напевно, можливо, виглядає так, що комусь байдуже, але, мені здається, це не найприємніше відчуття – знати, що ти злочинець.
– Ви б хотіли почути якийсь коментар Путіна щодо рішення ЄСПЛ?
– Знаєте, він прокоментував. Я не думаю, що я хотіла б щось ще від нього почути. Цього було достатньо. Коли він сказав на своїй промові в Гельсінкі 24 листопада 2006 року про те, що Саша помер від полонію-210. І коли він сказав, що смерть будь-якої людини – це горе, але – як завжди, у Путіна, він тут же перекручує – ми не дозволимо маніпулювати цим в своїх політичних цілях. І коли йому поставили запитання: «Олександр Литвиненко звинуватив вас у своїй смерті, ще коли він перебував в госпіталі». І Путін сказав: «Ну Литвиненко – не Лазарь, щоб мене звинувачувати в цьому». Я можу сказати, що за ці 15 років звинувачення на адресу Путіна звучать дуже часто, так що не виправдалися його сподівання – Саша виявився якраз як Лазарь. Щоразу, виступаючи на сцені, коли грається п’єса, в опері, в кіно, які будуть зніматися, щоразу буде звучати звинувачення на адресу Путіна.
