ЛЬВІВ – Марія Трильовська ( Шухевич) – донька головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича (1907–1950). 83-річна жінка проживає у Львові. Багато років вона воліла залишатися у тіні і неохоче розповідала про своє життя та ділилася спогадами про дитячі будинки у Чорнобилі, Донецьку, Слов’янську. «Брат Юрко все пам’ятає і розповість краще», – казала вона.

Коли Марії було 4 роки, радянська влада забрала її у мами. Побачилися вони аж через 12 років. Дитячі спогади Марії Трильовської складені з пазлів її пам’яті, розповідей мами Наталії Березинської-Шухевич (1910–2002) і брата Юрія Шухевича (1933–2022).

Як це – пережити дитиною розлуку з матір'ю? Як це виживати у дитбудинках?Як це, коли тобі вбивають в голову ворожу ідеологію? Чи є образа на долю?

Які порівняння робить донька головнокомандувача УПА між своїм минулим і тим, що доводиться нині у час російсько-української війни переживати українським дітям, яких Росія вивозить з України? Про це розмова Радіо Свобода з Марією Трильовською (Шухевич).

З Марією Трильовською (Шухевич) зустрічаємося у неї вдома. Тут багато картин і книжок, рослин, які доглядає її чоловік, архітектор за фахом. А ще у нашу розмову постійно «втручається» кіт, домашній улюбленець Трильовських. Донька і онука Марії Трильовської поїхали за кордон, а щоб батьки не сумували – подарували їм кота. У домі Трильовських вже готуються до Різдва. Цей час дуже особливий для доньки головнокомандувача УПА.

– Ми зустрічаємося якраз у передріздвяний час. За яким календарем цього року святкуєте Різдво Христове?

– Ми будемо святкувати за новим календарем.

– Чи важко дався цей перехід?

– Ні, неважко було перейти, тому що у минулі роки ми вдома не готували Святвечір 24 грудня, не святкували 25 грудня, але нас завжди запрошував у гості наш родич Філіп Шухевич (троюрідний брат Марії Трильовської, який народився у Бельгії, жив у США, а у 1992 році переїхав в Україну – ред.). Кожного католицького Різдва ми ходили до нього. А потім вже у себе тут мали Різдво 7 січня. Для нас не є проблема перейти на новий календар.

– У вашому житті так було, що саме на Різдво у 1943 році ви останній раз бачили свого тата – Романа Шухевича?

– Шухевичі – бабуня з дідом – приходили завжди до нас на Різдво. Пам'ятаю, що я сиділа на вікні в кухні, а переді мною стояв тато.

Пам'ятаю лише один момент – його кучеряве, світле волосся, куди я запустила пальці і бавилась з тим волоссям. Вже пізніше мене щоразу питали про тата, то я говорила, що не знала Романа Шухевича, лише пам’ятаю один цей епізод. Уже значно пізніше, як Юрко (Юрій Шухевич – старший брат Марії Трильовської-ред.) почав писати свої спогади, він розповів, що Шухевичі прийшли до нас, якраз тато повертався з Білорусі потягом, зійшов на якійсь станції. Дістався до Львова і прийшов до хати переодягнутися.

Це було Різдво, його батьки і він прийшов прощатися. Мабуть, так прощався зі мною. Останній цей момент і запам’ятала. Таке було Різдво і прощання з татом.

– Ви дуже мало тата бачили загалом у житті: народилися у 1940 році, 1943 рік – останнє прощання.

– Я народилась в жовтні 1940 року в Кракові. Мама поїхала на курси телефоністок. А Юрко з татом лишилися і мене пильнували. Коли тато мав збори і наради, то залишав мене на брата. У 1941 році «Нахтігаль» (український батальйон, який діяв у складі німецької армії – ред.) прийшов до Львова. Через кілька місяців мама з нами теж приїхала у Львів.

Тато винайняв помешкання на теперішній вулиці Івасюка, тепер номер 13, тоді був 11-а. І там у двох кімнатах із 1941 року до арешту 1945 року ми жили. Тато часто з'являвся, але не у помешканні. Після того, як він зник, до нас приходили з обшуком німці. Вони тоді (20 лютого 1943 року – ред.) забрали маму, як заручницю, сподіваючись, що тато прийде.

Все це мені розповідала мама. Нас забрали до родин.

Мама кілька місяців була в ув’язненні. Степан Шухевич, брат дідуня, допоміг у звільненні мами.

Але, що цікаво, у момент обшуку у нас у квартирі мешкала єврейська дівчинка Ірина Райхенберг. Її батьки познайомилися з моїми батьками у Кракові. Коли зайшли німці, то Райхенберги виїхали у Львів. Старша донька Ірма, коли йшла на роботу, була арештована німцями, потрапила у табір і зникла. Райхенберг прийшов до мами і попросив взяти меншу доньку, може врятується. Вона була 1936 року народження, то їй було десь 5-6 років тоді. Мама взяла і дівчинка жила у нас. Під час обшуку німці на неї не звернули увагу. Тато, коли дізнався, що у нас живе єврейська дівчинка, сказав, що її треба забрати, бо могли розстріляти цілу родину. Прийшла татова зв’язкова і єврейську дівчинку забрала у Куликів, до монахинь. Ця дівчинка стала Іриною Рожко, донькою російського офіцера. Так і жила у монахинь, допоки радянська влада не ліквідувала УГКЦ. Вона поступила в поліграфічний технікум, потім дістала направлення на роботу у Київ, вийшла заміж за українця. Юрко її намагався знайти, але вже у той час вона не жила. Батько з мамою врятували цю єврейську дитину.

– У вас так життя склалося, що ви власні спогади доповнювали і підсилювали розповідями мами і брата Юрія. Складали спогад за спогадом, як пазл до пазла.

– Я складала собі життя з тих розповідей і деталей, які я пам'ятала. Наприклад, я пам'ятала, коли нас в 1945 році забрали до тюрми вже совєти. Там були мама, я, брат і бабуня сиділа окремо. Там у тюрмі на Лонцького бабуня померла. Вона весь час плакала, де її діти. А де її поховали, донині невідомо.

– А пам'ятаєте, які були умови у тій тюрмі? Чи забирали вас від мами? Це ж були вже ваші останні дні з мамою. Далі – розлука.

– Ми були утрьох у камері. Уже згодом пам’ятаю, як нас везли з братом, забрали від мами. Їхали у потязі я і Юрко. Везли якісь військові і з мене сміялися, що мені 5-й рік, а я не вмію говорити. Бо я не відповідала їм. Але я потім зрозуміла, що вони говорили російською, якою й не розуміла.

Отак і пішли мої дитячі будинки. Перший дитячий будинок – Чорнобиль, потім Сталіно (Донецьк), Слов’янськ. Я плакала часто у Чорнобилі і вони до мене відсилали Юрка, щоб заспокоїв.

Я не хотіла їсти. А як нас перевозили у Донецьк не пам’ятаю. Вже пригадую, як були там. То був десь 1946–1947 роки. Район Петрівка і там ми були довше з братом. Він у 1947 році вже звідти втікав кілька разів. Я знала, що він збирається втікати. Ми виносили йому хліб і сушили сухарі.

– Чи ви не боялися, що він втече, а ви лишаєтеся одна?

– Мабуть, він говорив мені, що повернеться за мною. Бо втікав із думкою, що мусить мене забрати, носився весь час із цим. Спочатку він планував нашу втечу з Чорнобиля через річку, потім на потяг у Києві і в Західну Україну. Коли вже нас перевезли в Донецьк, то складніше було втікати вдвох і він вирішив, що сам це зробить і потім повернеться. Я сприймала тоді оцю підготовку, як порятунок його, допомогу йому.

– А як до вас ставилися вихователі в Донецьку?

– Не можу сказати, щоб якось зле. Нормально, так як до всіх інших дітей. У всякому разі, може, була замала. Але після втечі Юрка, мене вирішили з Донецька перевезти в інший будинок дитини. У мене є документ, в якому кадебіст звертається до Москви, щоб мене перевезли у далекі краї Росії.

Вони боялися, що за мною можуть прийти. Мені сказали, що я поїду у Слов’янськ, піду у школу, тому що у мене були документи з іншим роком народження. Так приїхала у Слов’янськ. Там дитячий будинок був більш комфортний, невеликий, лише дівчатка. Десь 60 осіб. Та й Слов'янськ така курортна місцевість, озера солені, соснові ліси. Було там кілька дитячих будинків. Там я пішла в школу.

– 1949 рік. Вам 9-й рік. Ви – у Слов'янську без рідних, не знаючи нічого про них.

– У всіх дітей у дитячому будинку були історії, що їхніх батьків нібито німці розстріляли, розбомбили, вбили. Я собі склала легенду своєї родини: сиділи ми в тюрмі з мамою, тобто за німців. Нас з братом забрали від мами. Хто? Німці, ну ж не радянська влада. Маму, мабуть, розстріляли. Про батька, то, певно, загинув на фронті. Бо у всіх так загинули тати. Я лише пам’ятала брата Юрка, який був зі мною у дитячому будинку.

– У Слов’янську це була російськомовна школа?

– Напевно. За всі роки маю грамоти за добре навчання. За перший клас написана українською мовою, а вже всі наступні – російською. У всіх дитячих будинках говорили суржиком. І я так розмовляла. Десь у третьому класі почалась така хвиля, чому ми говоримо суржиком, а не по-російськи, що це не той рівень. І відтоді ми почали старатися більш-менш говорити російською. Українську мову викладала вчителька, як вона розповідала нам, що втікала від «бандерівців». Мабуть, її відправили у Західну Україну на роботу. І розповідала, що вона через вікно втікала, десь її поранили. Тоді я вперше почула, що є такі «бандерівці», які «стріляють по вчителях».

Десь у 5 класі мене покликали у кабінет директора школи. Там сидів якийсь військовий і почав мене розпитувати, що я пам'ятаю про батька, про моє ставлення до совєтської власті, я лиш сказала, що пам’ятаю брата. Я його бачила останній раз у 1948 році і то зі спини.

Він тоді у Донецьк приїхав, щоб мене викрасти з того дєтдома, але його хтось із вихованців здав, як він припускав потім, тому що впізнав. Мені тоді було 8-й рік, а йому 15 років. Так і перевезли тоді мене у Слов’янськ, тоді ще директора дитбудинку мені ляльку подарувала. А це та жінка, яка й повідомила кадебістам про повернення Юрка.

– У вас було інше прізвище навіть не дівоче мамине Березинська, а Березанська.

– Мама переписала нас на своє дівоче прізвище Березинська з Шухевичів для того, щоб приховати. Ми з Юрком були Березинські, а чому я в свідоцтві в дитбудинку стала Березанська, не знаю. І мій рік народження замість 1940-го зробили 1942-й. Дата народження 7 жовтня, а написали 16 жовтня. Місце народження – Сталіно, а не Краків. Не українка, а росіянка. Єдине, що батько – Роман. Можливо, всі ці помилки мені допомагали, принаймні при вступі в Політехніку, коли я просила довідку.

– Хоча навряд, тому що ви весь час були на контролі КГБ з братом.

– Абсолютно. Там не було такого вправо-вліво. Мене все життя вів КДБ.

– Живучи у Слов'янську, ви не мали вістки про маму, що вона ув’язнена, не знали, що тато вже у 1950 році був вбитий неподалік Львова, у Білогорщі, не знали, що з братом?

– У 1955 році, я вже була в сьомому класі, прийшов лист від мами. Мама писала, що нарешті знайшла мене, тому що весь час шукала, скрізь писала. Мама мені розповідала, що вона шукала мене як Марію Шухевич. У 1956 році, як маму мали звільнити, вона оголосила голодування з вимогою дати їй адресу доньки. Тоді їй дали адресу і вона мені написала.

Потім прийшов лист від Юрка, який на той момент звільнився і приїхав до неї у табір в Сибір. Мама мені написала знамениту фразу:

«Молюсь Господу Богу за те, що дав мені можливість знайти тебе».

А я перед тим тільки-но вступила в комсомол. І собі думаю: «Моя мама віруюча?! А в Бога могли вірити лише несвідомі люди, такі бабці у хустках. Ой, невже моя мама така бабуська?!». Я не написала їй, що я невіруюча в Бога, але написала, що я комсомолка, похвалилася мамі, що тільки вступила в комсомол. Мама плакала з того всього. А Юрко розповідав, що в нервах кинув мій лист, бо йому я теж похвалилася комсомолом.

У його камері була людина, яка пояснила, що і його рідних совєти забрали і він не знає де вони. Пояснив, а якими можуть вирости малі діти, якщо їх так змалку виховують?

Юрко тоді прийшов до голови. Мама попросила вислати їй мою фотографію. І мене вихователька завела у салон зробити фото.

– Надіслали мамі таку радісну вістку.

– Мама писала, що вони з Юрком збираються повертатися до Львова, що звільнились, що в 1958-му році будуть вже у Львові. А я на той момент закінчувала школу, сьомий клас. Нас тримали у дитбудинку до 7 класу. А потім вже – хто куди. На той момент будували БАМ і я начиталась літератури, то й вирішила, що хочу туди їхати. Тому пішла вчитися у будівельний технікум у тодішньому Дніпропетровську.

– Взимку 1957 року ви поїхали у Львів, у рідне місто, знову у час Різдва, ще не було вашої мами і брата. Хто вас там зустрів? Що ви дізнались від цих людей про себе і свою родину?

– Мене зустріли жінки, які з мамою сиділи в тюрмі. Я в той момент вперше дізналась, чому я була у дитячому будинку, чому немає мами поруч, де вона і мій брат.

До слова, одна з виховательок на моє запитання про брата, відповіла мені, що його відправили в будинок для «обдарованих дітей». Я тоді думала, що він десь в іншому дитячому будинку.

А приїхала у Львів і дізналась, що ніякий це не обдарований дім, що він сидів у тюрмі, що мама теж – ув’язнена. Дізналась, хто мій тато, ким був. Я побула, то в одній родині, то іншій.

Повернулась знову у гуртожиток, на навчання у технікум. Мені писали мама і Юрко, який міг лише раз у пів року відіслати лист комусь одному.

– І так ваша легенда про родину з дитячих будинків розбилася на друзки?

– Абсолютно.

– Вам було лише 16 років. Із 3 років вам вкладали у голову, а це 13 років поспіль, радянську ідеологію, «вищість» російської мови, і раптом ви чуєте цілком інше. Це був більше, аніж шок?

– Весь час думала, що ні за що посадили маму і брата. Також жінки казали, що мама не була ні в яких організаціях. Я все думала, ну в чому вона винна, чому її ні за що посадили. А Юрка також ні за що, мабуть, що поїхав за мною в дитбудинок і покарали його і посадили у тюрму, вислали в табори.

Мені все це важко було осмислити. Я, по-перше, сумнівалась, наскільки це правда, але жінки казали, що є свідками всього цього. Коли я влітку 1957 року приїхала у Львів, то мені зібрали валізу і передачу для мами, яка була у Чернігові, у таборі за те, що жила без прописки. І я потягом приїхала в Чернігів на першу зустріч з мамою.

– Після 12-річної розлуки: з 1945 до 1957 років.

– Я поїхала до неї на побачення, яке тривало лише 2 години. Аж 2 години… Про що ми говорили? Ми плакали.

Мама питалася, все казала, що так боялася за мене, що були різні розповіді від жінок. Вона каже. Що так молилась за мене, щоб мене Бог відвів від всього злого. Я дізналася, де вона сиділа, що думала, як мене шукала. Я поїхала далі вчитися.

Мама в 1958-му році попала під амністію і її звільнили. А я кожні канікули приїздила до неї і бачила, що вона не має місця проживання, її весь час ганяють, не прописують ніде. Власне, вона через те, що була без прописки і потрапила у Чернігів, а коли звільнилася у 1958 році, то є таке фото – мама, тета Наталя (сестра Романа Шухевича – ред.), її чоловік і я.

Всі ці роки, поки я вчилась в технікумі до 1960 року, я бачилась з мамою. Хотіла їхати у Львів після навчання, але мене скерували на роботу у Дніпро. Зробили все, щоб я не поїхала у Львів. Я три роки відпрацювала і в 1963 році приїхала вступати у Львів у Політехнічний інститут.

– Мама всі ці роки у Львові потикалася, шукаючи куток, де переночувати: дві торбинки у руках і цілий день на вулиці чи в костелі?

– Вона розповідала, що влітку були такі дні, що вона заходила у п’ятиповерховий будинок і піднімалась на гору, десь ночувала на сходовій клітці. Їй допомагали священники з костелу і вона раненько йшла на службу. Молилася і десь снідала. То до одних пішла, то до інших. Людей міліція лякала, що виселять у Сибір, якщо допомагатимуть. Ввечері знову йшла до костелу. І не раз священники їй дозволяли на ніч залишитись в костелі. Вже коли почалась «хрущівська відлига», то вдалося підкупити паспортистку і прописати маму і тоді було легше. Маму прописали до однієї польки, з якою вони у костел ходили. Вона могла вже у когось переночувати. Коли я приїжджала, то мама весь час старалась мене до когось підселити. А в 1971 році ми вже разом оселились у квартиру.

– Тобто з 1957 до 1971 року ваша мама так поневірялася. У 1957 році їй було 47 років. Ви зараз старша від неї і дуже добре розумієте всі її відчуття і переживання, страхи.

– Коли українська діаспора дізналась, що мама в такому стані, то там організували фонд. Мамі присилали хустки. Тоді це був дуже ходовий товар. Вона могла продавати їх. Були люди, які в неї відразу-то забирали і везли в Середню Азію. Вона з тих хусток і жила.

Мама кожен раз мусила Юркові і мені посилати щось, поки я в технікумі вчилася. Щось спекла і відправила. Час від часу маму викликали в КДБ. По-перше, через ті посилки з-за океану. Весь час їм не подобалося, що вона їх отримує, має за що жити, а не виїжджає з СРСР. Вони ж хотіли весь час, щоб вона виїхала. Мама сказала, що ні, хіба її вивезуть з України. Дуже хотіли, щоб вона ступилася з СРСР.

– І забрала з собою свою історію, своєї родини, своїх дітей. Ви, проживаючи такий же ж вік, як мама – 47, 50, 60, 70, мабуть, порівнювали, як у цей час було вашій мамі, як доля повелась з нею і як ви у цей самий вік почуваєтесь? Як вплинула на вас, на ваше ставлення до життя, на ваш внутрішній світ, формування довга розлука з мамою, коли ви так потребували її, коли були одна без батьків і їхньої любові, тепла, турботи?

– Дуже складне питання. Я вже пізніше почала аналізувати, як я в тому віці поводилася, а як моя мама.

Мама була дуже релігійною особою, дуже, вона просто фанатичною була в тому відношенні. Її це рятувало, тому що для неї Бог був на першому місці. Заповідь – лиши все і йди за мною. Мабуть, це їй допомогло вижити.

У мене по-іншому склалося, я до релігії поступово прийшла. Я спочатку була все ж совєтська комсомолка і помало приходила до віри, бо мама, як я приїхала у Львів, першим ділом почала мене релігійно виховувати. Вона познайомилась з монахинею, яка вчилась в гімназії разом з татом.

Марія почала зі мною говорити на різні релігійні теми, але мені ще й з нею особливо було цікаво, бо вона знала мого тата. Щось могла мені про нього сказати і це було дуже цінно для мене.

– А ви ніколи не мали жалю, що вас роз'єднало з мамою так життя, на те, що були обділені, що були самі?

– Може і мала такий жаль. Я вже розуміла, коли була доросла, що це не з її вини, ні батька, ні матері, що це нас радянська система покарала. І через це не мала жалю ніякого, ні образ. Але я відчувала брак такого життєвого для дитини тепла, любові, які так дитині потрібні.

– Вас розділила з мамою радянська система, кремлівська влада в 40-х роках минулого століття. Сьогодні історія повторюється і українських дітей Росія вивозить з України. Вас це дивує?

– Росія інакше не вміє. Абсолютно не вміє. У неї такий стиль. Для Росії немає нічого святого навіть у тому, що дитина повинна бути з батьками, дитина мусить вирости в теплі.

В Росії людське життя нічого не варте. Росія може кинути під танки своїх громадян і все. Для них, що в роки Першої і Другої світових воєн, що сьогодні, немає жодного співчуття і жалю до людини. Ну і що, що виросте дитина у дитбудинку, то виросте, і будемо її використовувати на війні або буде десь пахати на будівництві – це і є характерна для Росії поведінка.

– Ви коли оглядаєтеся на своє життя вже з великого життєвого досвіду, про що найчастіше думаєте: що гідно все витримали, що справедливість у житті є, що горді за свого тата?

– Я коли дізналася, хто мій тато, що він поклав на жертовник свою родину і своє життя, то відчула, що я не маю права зганьбити ні його пам'яті, ні його прізвища. Оскільки він віддав все, я не маю просто права.

Ось так і з цим все життя жила. Я старалася якось стримувати себе в поганих вчинках чи в якихось думках. Я старалася, власне, гідно пронести і гідно дожити своє життя, щоби не зганьбитись.

– Зараз ми бачимо жертовність українських воїнів, молодих хлопців, які тримають оборону України, не пускають ворога далі. Ви вірите, що Україна буде?

– Я вірю, але коли це станеться – дуже тяжко собі усвідомити. Я вірю, бо стільки народу вже віддало життя у різні часи. А тепер молодь пішла, нове покоління несе український прапор, який мій батько підняв. Я сподіваюся, що буде Україна, але скільки ще могил буде ось тут поруч мого дому, на Личаківському цвинтарі.

• Роман Шухевич походив із родини українських інтелігентів.
• Він народився 30 червня 1907 року у містечку Краковець на Львівщині. Дід Володимир Шухевич був професором, етнографом, учасником товариств «Просвіта» і Шевченка. Батько Осип Шухевич працював суддею, під час проголошення Західно-Української Народної Республіки був політичним комісаром і за участь в визвольному русі польська влада арештувала його і утримувала у львівській тюрмі «Бриґідки». Мати Романа Шухевича Євгенія Стоцька походила зі священничої родини.
• Батьків Романа Шухевича радянська влада арештувала і виселила ‒ тата у Росію, а маму – у Казахстан. На засланні вони померли. Рідний брат Романа Шухевича ‒ Юрій був закатований НКВД у 1941 році у тюрмі Львові.
• В 1929 році Роман Шухевич вступив до ОУН.
• У 1930 році Роман Шухевич одружився з Наталією Березинською, донькою священника. У подружжя народились у 1933 році син Юрій і у 1940 році донька Марія.
• У 1941 році Роман Шухевич був командиром «Нахтіґалю», спецпідрозділу Абверу (орган армійської розвідки та контррозвідки Німеччини ). Цей батальйон 30 червня 1941 року зайшов першим у Львів після радянської окупації. Однак коли німці не підтримали Акту проголошення Української держави 30 червня 1941 року, коли були арештовані провідники ОУН (Б), Роман Шухевич критично відреагував. Невдовзі було роззброєно батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд».
• 20 лютого 1943 року німці провели обшук в помешканні Романа Шухевича і арештували його дружину. Через місяць гестапо її звільнило.
• У липні 1944 року знову прийшла радянська влада на західні терени України. 17 липня 1945 року дружина Романа Шухевича Наталія, її двоє дітей Юрій і Марія були арештовані НКВС і їх утримували в тюрмі на Лонцького. У Наталії Березинської-Шухевич відібрали дітей і їх вивезли у дитячий будинок спершу у Чорнобиль, потім у Донецьк і Марію вже після втечі брата перевезли у Слов’янськ.
• Дружина Романа Шухевича була позбавлена волі на 5 років заслання, потім змінили покарання на виправно-трудові колонії. Лише після того, як вона у 1956 році оголосила голодування з вимогою надати адресу доньки, мама написали до доньки і вперше після розлуки вони зустрілись у 1957 році. У 1958 році дружина головнокомандувача УПА повернулась у Львів.
• Син Шухевичів Юрій понад 30 років провів у радянських в'язницях, де втратив зір.
• 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою енкаведистами у Білогорщі поблизу Львова.