(Рубрика «Точка зору»)
Дивну драму у двох актах довелося спостерігати недавно у Сенаті Італійської Республіки. В один і той же день, приблизно в той же час побувала наче у двох кардинально різних і паралельних світах. Чи перетнуться вони колись?
Дія перша. В одній залі Сенату на 30 місць виступав потужний загін громадських активісток з України. Наголошували на загрозі російського імперіалізму для ЄС, вкотре пояснювали необхідність подальших постачань озброєння в Україну, розмороження російських активів для допомоги жертвам російської агресії. Дякували італійському урядові за підтримку.
Лейтмотивом виступів було гасло: «Перемога України – перемога Європи!». Прийшли послухати понад 20 осіб: журналісти, представники дипломатичних та академічних кіл. Говорили про майбутнє.
Дія друга. В іншій, значно більшій залі на 100 місць, виступав переважно чоловічий гурт.
Провідними і дуже очікуваними спікерами були кардинал П’єтро Паролін, державний секретар Ватикану, й професор-історик Андреа Ріккарді, засновник і почесний президент впливової католицької спільноти Святого Егідія. Зібралися для презентації книжки про історію ватиканської дипломатії часів «остполітік».
У період Холодної війни, щоб не дратувати Москву, Святий престол надавав перевагу діалогу з радянським режимом замість прямої підтримки гноблених народів та Церков. Тож, лунали ностальгійні спомини, оплески, усмішки. Серед публіки – вершки столичної інтелігенції. Аудиторія вщент забита, численні відео і фотокамери репортерів. Говорили про минуле.
Як би реагувала ця публіка, якби перед ними доповідали згадані українки? Думаю, реакція була б переважно мовчазною, у будь-якому разі без ентузіазму. Або ж такою, як у поважної синьйори, котра сиділа поруч мене на зібранні за участю Паролін та Ріккарді.
Помітивши моє невдоволення словами однієї ораторки-ватиканістки, яка серед причин війни говорила про брак діалогу між країнами та «згубну дію націоналізмів», моя сусідка не забарилася спитати: «Ви –українка?». «Так, я українська журналістка», – відповіла чемно і спробувала пошепки пояснити свою реакцію на загальну критику щодо «націоналізмів».
А пані років 70-ти вразила своєю реплікою: «У нас вдома працюють три українські доглядальниці, вони такі роботящі, такі милі, такі чарівні, вони такі ….».
Геополітика – то окрема справа?
Що вона хотіла сказати? Певно, прагнула нагадати, що всі ми – люди, і це нас об’єднує? Чи, можливо, мала на увазі інше: італійці приймають і люблять українців завдяки цінній праці баданте (доглядальниць), а питання геополітики – справа окрема?
Захід із другого акту – не із серії акцій прокремлівської пропаганди, яка за останні два роки великого російського вторгнення не зменшила впливу в південній країні ЄС. Говоримо про зібрання місцевих інтелектуалів, які, хай несвідомо, але ефективно підіграють московським наративам. Ці люди непогано обізнані з міжнародною ситуацією.
Власне, хто хоче мати об’єктивну інформацію та аналітику про війну, вона в Італії є, попри засилля дезінформації, особливо на телеканалах та в соцмережах.
Але тут вже, хто яке змістове наповнення обирає, відповідно до своїх ідеологічних переконань. Далеко не всі бажають виходити зі своєї зони комфорту, які б переконливі факти їм не демонстрували.
Тож, більшість зі згаданої публіки свою думку про ситуацію вже склала. І дуже часто цю думку представники української спільноти не поділяють. Наче одні не можуть зрозуміти інших.
З одногу боку українцям продовжують співчувати, висловлювати солідарність, проте з іншого – кажуть: «Та годі, що вам ті території, вже якось домовляйтеся, не плекайте ілюзій перемогти Росію…».
Це чути також від освічених людей, які з 2014 року трохи знали про російське вторгнення. Вони мали відомості про Голодомор-геноцид і навіть читали «Інтернат» Сергія Жадан у чудовому перекладі Джованни Броджі та Мар’яни Прокопович.
Із 2014 року зусиллями української громади, осередків УГКЦ та дипломатів за підтримки небайдужих італійських політиків посилилася робота з поширення українських сенсів в Італії.
Це на теренах, де чи не з XV століття живуть «тоской по России», відколи італійські архітектори занадилися до Москви зводити православні храми і вежі Кремля.
Недостатньо інформації про Україну?
Проукраїнських акцій із донесення історичної правди в Італії було недостатньо?
Звісно, можна і треба робити більше. Інформаційна закордонна політика та культурна дипломатія з боку української держави як не були раніше, так і не стали стратегічними завданнями під час великої війни. Однак завдяки громадським ініціативам та спорадичним акціям за державної підтримки справа рухалася. Але так, ніби ніяких уроків з того не винесли. Або впало у ґрунт – і не зійшло.
Бо як вирок лунають слова політологині Наталì Точі (ліберальної європеїстки), котра, аналізуючи проміжні уроки повномасштабного нападу, на сторінках La Stampa писала:
Через призму російських упереджень Україна поставала штучною державою, а українці вважалися росіянами другого сортуНаталì Точі
«Не лише громадська думка в Італії мало знала країну, а навіть наші приватні і державні інституції дивилися на Україну через призму російських упереджень. Україна поставала штучною державою, а українці вважалися росіянами другого сорту, громадянами корупційної країни з обмеженою незалежністю без національної ідентичності, словом, майже неспроможної держави. Після 500 днів російського вторгнення першим уроком виявилося, що Україна таки існує».
Тепер після двох років повномасштабної навали Росії ніби дежавю. Показано і розказано про країну вдосталь.
А чи побачили і почули? Та головне, чи мають бажання справді зрозуміти?
Від лютого 2022 року майже на 10% збільшилося число італійських громадян, які не підтримують надання військової допомоги Україні: на сьогодні таких близько 60 відсотків.
Це, може, і є відповідь співвітчизників Джорджі Мелоні, уряд якої послідовно підтримує Київ?
Сама прем’єрка заслужено отримала неформальний статус адвокатки України в таборі європейських правопопулістів. Вона нібито особисто докладає зусиль для приборкання в ЄС антиукраїнського лідера Угорщини Віктора Орбана.
Щоправда, підтримка Києва Римом здійснюється на місці трохи анонімно й приховано, ніби бояться комунікувати з електоратом. Очевидно, переслідують мету контролювати незгодних, що їх підбурює армія пацифістів.
Захищаючи Україну, як член НАТО і Євросоюзу Італія, однак не воює з Росією, зауважує перший дипломат країни Антоніо Таяні. Таким чином, вважає політолог Джермано Дотторі, російські дипломати отримують від італійського політикуму негласне послання, а саме: «допомагаємо тим, на кого ви напали, бо неможливо діяти інакше, але ми вас не ненавидимо, і коли буде можливість, будемо готові відновити двосторонні (італійсько-російські) відносини, які сягають глибинним коріння у наші культури».
Чому не розуміють українців?
То чому ж українців багато хто ще не достатньо розуміє? Кілька причин – на поверхні.
Перша – це очевидний страх бути втягнутими у велику (ядерну) війну. Робиться усе задля утвердження тези про сильну Росію: ми (італійці та країни ЄС) не спроможні воювати з росіянами. Путін силою анексував Крим? Забудьте. А Донбас? Зліпіть таку-сяку автономію, пристаньте на запити росіян заради миру. Міжнароде право? Старий порядок вже не працює, нового – немає, а жити треба в мирі.
Друга причина – відчуття відсутності прямої небезпеки для Італії з боку Росії. Так само відсутній і негативний історичний досвід у відносинах з Москвою. Наслідки гегемонії Компартії Італії та радянської пропаганди протягом 1945-1991 років відчутні й досі насамперед в академічних, медійних та економічних колах.
Насправді пересічному італійцю важко усвідомити, чому слід остерігатися Росії та її загарбницької політики, бо ж безпосередньо його країна ніколи не потерпала від кривавих режимів Москви.
1942 року нечисельну спільноту італійських мігрантів Сталін депортував із Криму разом із кримськими татарами до Казахстану, але про трагічну долю співвітчизників тут мало хто знає і згадує.
В уяві італійців росіяни приємні, часом нахабні, але грошовиті туристи та бізнесмени з країни сибірських снігів й «великої культури». Образ Путіна як «сильного лідера» нині викликає менше захоплення, проте багато хто визнає його авторитарну харизму як незаперечний факт.
А якщо українці і росіяни щось не поділили – то виключно їхня справа. Значить, не вміють домовлятися із сусідами, а нам до того діла немає, причому обидві країни – не члени ЄС і НАТО.
Тому й загрозливу роль кремлівської пропаганди недооцінюють. Дієвої стратегії з її протидії досі в країні не розроблено, бо ж впливу нібито немає. Міністр закордонних справ Антоніо Таяні вважає, що в його країні російської пропаганди не існує. «Це не проблема, – заявив очільник МЗС Італії рік тому. – 99% італійців підтримують Україну».
Водночас факти і дослідження профільних установ свідчать протилежне. Зокрема, римський Інститут соціальних наук та стратегічних студій Gino Germani регулярно відстежує, як московську пропаганду та дезінформацію систематично поширюють на Апеннінах не тільки маргінальні, але й провідні медіа країни, надаючи слово відверто проросійським коментаторам.
А київський Інститут інноваційного врядування у свіжому дослідженні про вплив Росії у європейських країнах констатує, що зважаючи на давні тісні італійсько-російські відносини, навіть за нинішньої ситуації пропагандистський дух Москви в італійському суспільстві доволі помітний.
Зусиллями ативістів наразі вдається блокувати виступи ідеолога «русского мира» Александра Дугіна. Водночас режисерові Карену Шахназарову або ректорові академії музики імені Гнесіних Александру Рижинському ніхто не заважає бути серед спікерів Російського центру культури й науки в Римі.
Митцям-прислужникам режиму дозволено нести світом культуру у час, коли їхні співвітчизники знищують життя у сусідній країні, сіючи культуру війни та свавілля. Ярмарок лицемірства триває.
Третя причина – ментальність італійця як громадянина великої нації. Спадкоємцям давньої Римської імперії важко зрозуміти нащадків колонії іншої, Російської імперії. Вичерпне пояснення цього взаємонерозуміння можна знайти у Мілана Кундери «Трагедія Центральної Європи» (1983). Конкретно італійців та українців письменник не згадує, але ж аналогії очевидні.
«Малий народ – це такий народ, саме існування якого можна поставити під сумнів у будь-який момент, малий народ може зникнути і він знає про це. Француз, росіянин, англієць не звик ставити питання про саме виживання своєї нації. Їхні національні гімни співають лише про велич і вічність. Однак, польський гімн починається з рядка «Не загинула ще Польща…».
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» – перші слова державного гімну України.
Хай італійці і не мають геополітичного впливу своїх предків, вони продовжують цікавитися видатним історичним минулим.
Із десяти найбільше проданих книжок в Італії 2023 року – робота відомого публіциста Альдо Каццулло «Коли ми були господарями світу. Рим: нескінченна імперія». Це про те, як завойовники-древні римляни дали італійцям дороги, мову, стиль, гордість і перші зародки італійської нації.
Щоправда, відомо про низький рівень обізнаності і зацікавлення новішою історією власної країни та Європи загалом. Де вже там збагнути карколомні минущі події чужої держави, яка залишалася маловідомою навіть після падіння Берлінського муру?
Фото5 Український мітинг в Римі до великого російського вторгнення
Звідси і четверта причина – брак знань про сучасну історію власної країни. Щоб зрозуміти сьогодення, потрібно знати минуле, нагадує молоді президент Італії Серджо Матарелла. Але для випускників італійських ліцеїв вивчення сучасної історії завершується перемогою над фашизмом 1945 року.
Період восьми десятиліть після Другої Світової війни майже відсутній у шкільних програмах з викладання предмету, свідчить історик Джанні Оліва. А якщо і є згадки про новітню добу, то читається вона через призму католицької марксистської ідеології (катокомунізм).
Докладні вивчення завоювань Карла Великого та подорожей Марко Поло практично не залишають місця опануванню відносно недавніх фактів про діяльність ліворадикального угруповання «Червоні бригади» (1970-1988) і терористичні акти у Римі та Мілані.
До того ж ще живуть стереотипи, що обговорення фактів сучасної історії в класі може призвести до поширення політичної пропаганди. А цього вчителі усіляко намагаються уникати. Так і нині, коли учні вже у середній школі цікавляться війнами між Росією та Україною, на Близькому Сході часто викладачі історії зізнаються, що їм важко трактувати міжнародні події.
Як вихід із ситуації – теми просто замовчують. Обходяться скупими відомостями у підручниках з історії та географії. Там Україна часто представлена за калькою російських наративів як бідна пострадянська держава, а півострів Крим замальований то українським, то російським, то просто заштрихований, щоб не розуміти, кому він належить і чому.
Тож, допоки італійці говорять про прекрасне минуле, вкрай важко знайти повне порозуміння з українцями, які говорять про мирне майбутнє. І гасло «Перемога України – перемога Європи!» відлунює насамперед серед українців, коли багатьом європейцям (а саме на південних землях) воно не відгукується зовсім.
Наталка Кудрик – оглядачка, кореспондентка Радіо Свобода в Римі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум