49-й день триває масштабне вторгнення Росії в Україну. Голова Чечні Рамзан Кадиров регулярно публікує відео участі чеченських підрозділів у військовій агресії Росії проти України. За його словами, вони беруть активну участь у бойових діях, однак і українська сторона, і незалежні військові експерти це спростовують. Вони стверджують, що «кадировці» лише «зачищають» території та залякують місцевих жителів.
На чеченському телебаченні також регулярно виходять сюжети про роздачу гуманітарної допомоги жителям окупованих територій. У них українці дякують Кадирову та чеченським солдатам. Про те, як знімаються подібні відео, першим розповів колишній журналіст російського телеканалу «Дождь» Ілля Шепелін.
Одна з жительок невеликого міста поряд із Гостомелем, «героїня» ролика з подяками Кадирову Ірина (ім’я змінене з міркувань її безпеки – ред.), розповіла проєкту Радіо Свобода «Кавказ.Реалії», як провела три тижні у підвалі під охороною «кадировців», як ховала померлу бабусю від дітей і як чеченські солдати змушували дякувати главі Чечні на камеру. 2 квітня Київщина, в тому числі Ірпінь, Буча, Гостомель, була звільнена від російських військ.
– Розкажіть, будь ласка, що було 24 лютого?
– Перший день був несподіваним. Ніхто не думав, що війна наздожене нас так швидко, а тим більше що «тривожна валізка» на пару днів – це, м’яко кажучи, ні про що. Про війну я дізналася від колег, які працювали зі мною у нічну зміну. Один із них надіслав мені посилання на відео під назвою «Вибухи в Харкові», сказав, що росіяни бомбардують і Київ теж. Я не повірила, у нас було тихо.
Прилетіло по військовій частині прямо біля будинку через дві години, за десять сьома ранку. Ми схопили, у кого що було: одяг, документи, телефони, «тривожну валізку» і вийшли на подвір’я. Тоді ще не стріляли так часто. Між першим та другим вибухами минуло чотири години. Ми побачили, що всі сідають в автомобілі та їдуть. Громадського транспорту не було, свого автомобіля також. Ми повернулися додому обговорити, як бути. Порадилися з керівництвом [на роботі], я зі своїм, мій чоловік – зі своїм. Вирішили сидіти вдома та зберігати спокій. Ми чекали звісток, тоді ще були світло та вода. Почитали в «Гуглі» поради, набрали води в сулію, поїли і лягли спати, бо обоє з чоловіком були після нічної зміни. Дитину до школи не пустили. Та й вчителі до школи не пішли.
Снаряд прилетів у сусідній будинок, останніх, хто увійшов у підвал, хвилею просто закинуло всередину
А об 11-й ранку прилетіли гелікоптери з літерами «V». Ми якось одразу зрозуміли, що треба хапати сумки і бігти вниз, в укриття. Дякувати Богу, воно було в нас у під’їзді. Снаряд прилетів у сусідній будинок, останніх, хто увійшов у [наш] підвал, хвилею просто закинуло всередину. Це було дуже страшно: гуркіт, будинок ходить ходуном, і весь час боїшся за дитину.
Перші два дні ми боялися обстрілів і не виходили на вулицю, бо кожні сорок-шістдесят хвилин щось прилітало в сусідні будинки, у наш двір та в фасад будинку. Ми постійно боялися, що на нас впаде будинок – панелька на п’ять поверхів. Мій чоловік був нашою ниточкою, що зв’язує нас із зовнішнім світом, він тоді тримав зв’язок із начальством і час від часу заходив до нас у підвал із новинами: Гостомель відбили наші, про нас знають, нас не залишать одних без їжі та води під обстрілами. Ми вірили. А потім прийшли чеченці.
– Як ви зіткнулися з ними вперше?
– Це був другий день війни, приблизно о четвертій годині дня. Для мене це була ніч (я в цей час зазвичай сплю, тому що працюю у нічну зміну), тому я й у підвалі заснула. Мене розбудила подруга і сказала, що хтось іде, невідомо, хто саме. Потім ми почули незрозумілу мову, багато криків, нецензурних слів... По рації начебто взагалі англійською говорили, але, можливо, просто мій мозок хапався за знайомі звуки, бо на російську чи українську це взагалі не було схоже.
Заходять солдати, кричать щось незрозумілою мовою, потім звертаються до чоловіків із нашого підвалу, мовляв, є хто? Чую голос свого чоловіка: Є. Чеченець йому каже: «Виходь із піднятими руками». Чоловік вийшов, його обшукали. Двоє людей тримали його на мушці, поки третій обшукував, хоч і видно було по моєму чоловікові, що цивільний. Потім вони пройшли далі в тамбур підвалу і побачили розвантажувальний жилет (елемент одягу військових, призначений для зберігання речей – ред.) та пістолет одного з чоловіків, які перебували у підвалі. Це був колишній військовий, котрий пройшов Косово та Луганськ. Побачивши розвантажувальний жилет, вони як з ланцюга зірвалися, почали кричати щось, допитуватися, хто з нас військовий, доки не з’ясували.
Потім пройшли до кімнати, що умовно називалася кухнею. Там сиділи чоловіки та старенькі бабусі. На кухні висіла рація, через яку ми слухали радіо. Рація додала олії у вогонь, тепер чеченці й не сумнівалися, що перед ними справжні військові, а не цивільні. Наших чоловіків вивели назовні та обшукали. Я боялася, що більше не побачу свого чоловіка. Вони його допитували, чиє це, а він і не знає – в укриття набігло 40 людей, ми з багатьма вперше зустрілися саме у підвалі. Він так і сказав, що не знає, чиє це, і пояснив, що ми два місяці живемо у містечку і режим у нас «дім-робота-робота-дім», тож і не в курсі.
Говорив, що стріляти в нас не буде, але автомат не опускав, дивився на мене і посміхався
Потім «кадировці» зайшли до нашої «спальні», де були жінки з дітьми, у тому числі і я. Оскільки я була біля входу, то одразу націлилися мені в лоб, я злякалася, жваво сховала дітей за себе. Вони почали кричати, що «прийшли нас захищати». Але це – вороги, навіть якщо вони кажуть так, це необов’язково правда. Мені від одного вигляду «георгіївської стрічки» вже стало погано, одразу пішли страшні думки про те, що нас розстріляють. Я говорю, мовляв, опустіть зброю, тут діти, майте совість. Солдат посміявся, але автомат тримав міцно на тому ж рівні. Говорив, що стріляти в нас не буде, але автомат не опускав, дивився на мене і посміхався.
У результаті він представився Хасаном і зібрав наші телефони, щоб нібито перевірити їхню «реакцію на безпілотники». Що це означає – нам так і не пояснили. За кілька годин телефони повернули, але вже не всім. Телефон мого чоловіка, наприклад, загуляв у невідомому напрямку. Другого дня, коли почалися прицільні ракетні удари, у нас знову зібрали телефони і відтоді вже не віддавали. Це було найстрашніше – відсутність достовірної інформації та неможливість зв’язатися з близькими, інформаційний вакуум.
– Після цього «кадировці» з вами ще спілкувалися?
– Ми намагалися їх витягнути на діалог, питали, як вони потрапили сюди, як їх готували. Основна версія була така: «Нас обдурили, ми їхали до Білорусі розганяти демонстрації». Кажуть, що зрозуміли, де вони, лише коли потрапили в Чорнобиль. Потім ще ми пропонували їм здатися в полон, оскільки більшість із них були проти війни, телефонували додому, щоб їх звідти забрали. Але вони сказали, що там, у Чечні, залишилися їхні сім’ї, і якщо вони тут не стрілятимуть, то там їхній дім знесуть з усіма мешканцями без суду та слідства.
Я раз сказала, що вони – раби. Розповіла, що в Україні є приказка, що рабів у рай не пускають
Я раз сказала, що вони – раби, бо один-єдиний Кадиров тримає за яйця, прошу вибачити мене за прямоту, весь чеченський народ. Розповіла, що у нас, в Україні є приказка, що рабів у рай не пускають, тож робіть висновки, панове. Казала їм, що мені на їхньому місці було б соромно воювати за країну, яка планомірно знищує їхній народ. Після цього я вже попрощалася з життям, бо зрозуміла, що наша розмова зайшла за межу дозволеного. Та й я не в тому положенні, щоб вказувати, що і як робити озброєній людині.
В результаті цей солдат, звали його Ахмед, пішов і довго не з’являвся. А потім через кілька годин повернувся і каже: «Не треба мене ненавидіти, зрозумій, за вас зараз увесь світ, а за нас тоді ніхто не заступився, нас було до війни 800 тисяч, а після лишилося 400, був убитий кожен другий, тому більше не говори на цю тему взагалі, це хворе місце кожного чеченця (за оцінками правозахисників, незважаючи на те, що під час першої чеченської війни населення республіки скоротилося на 500 тисяч осіб, з 1 300 000 до 800 000, більшість жителів не загинули, а стали вимушеними переселенцями. Число жертв серед цивільного населення за обидві чеченські війни, за даними «Меморіалу», становить 70 000 осіб – ред.). Тобі ніхто не скаже, що твоя правда, так само, як і про Кадирова, жоден житель Чечні не скаже погано, навіть жартома».
Спочатку моляться, а через п’ять хвилин говорять про те, скільки зароблять на цій війні
А ще «кадировці» лицемірно релігійні, спочатку моляться, а через п’ять хвилин говорять про те, скільки зароблять на цій війні.
– Ви запам'ятали когось ще з «кадировців» особисто?
– Був один, який мені запам’ятався, Заур. Він спочатку був сумним. Це він розповідав, що думав, що їде на навчання до Білорусі. Після чергової вилазки їхнього загону в Бучу став взагалі чорнішим за ніч, замкнувся в собі і плакав щодня. Мабуть, він побачив те, що нам зараз показують у новинах. З усієї цієї орди його одного шкода, поклавши руку на серце.
Був один, Заур. Розповідав, що думав, що їде на навчання до Білорусі. Після чергової вилазки їхнього загону в Бучу плакав щодня. Мабуть, він побачив те, що нам зараз показують у новинах
– «Кадировці» розповідали про свої втрати?
– Ні, але зазначали, що багато хто загинув після виїзду на зачистку. Начебто це було 27 лютого. Казали, що навіть убитих та поранених забрати не змогли. Кількох вбило, коли вони ходили набрати воду. Одного – від попадання в квартиру, де той жив.
– Вони мародерили у магазинах?
– Чеченці пограбували всі магазини та продовольчі склади в окрузі. Усі ковбаси, що містили свинину, пішли у підвали, щоб годувати нас, заручників. Тож у нас було багато ковбаси, трохи сиру, сухе молоко. І одного разу ще пляшку свіжого привезли, фермерського, мабуть, десь із села неподалік взяли. Не кажу «вкрали», тому що відмовити у проханні людині з автоматом дуже і дуже складно.
– Чи можна сказати, що з вами щодо нормально поводилися?
– Нам привозили їжу, дозволяли ходити по воду. Нас не били, не катували, не стратили. Але я можу говорити лише про наш підвал. В іншому забрали чотирьох чоловіків, і ніхто досі нічого про них не чув.
– Ваші квартири вціліли?
– Вони проводили зачистку та зламували квартири. Наші двері не стали ламати. А саму квартиру... Ще до того, як в будинок потрапила ракета, квартира вже виглядала як після бомбардування – з неї винесли ліжко, стільці, перевернули стіл на кухні, викинули на підлогу все з холодильника, вкрали ящик з жіночою білизною з комода, навіть із прання брудну білизну вкрали, винесли комп’ютер, вирвали з петель двері у ванну та вітальню та вибили плитку під ванною. При цьому ми самі їм відчинили двері, тому що не думали, що зачистку проводять таким чином. Коли чеченці вже поїхали, нам повернули комп’ютер у квартиру – кинули під стіл. Не знаю, змогли вони там щось знайти чи ні. Крім того, нам у квартиру принесли горщики з квітами з усього під’їзду, і, на мою думку, їх навіть намагалися поливати. Але без опалення всі квіти швидко загинули, мороз був мінус 10. Наразі від квартири залишилася «коробка». Скла немає, стіни посікло осколками.
– Як було записане відео з подяками Кадирову?
– Якось «тікток-воїни» прийшли з телефоном, попросили записати відео та особисто подякувати Кадирова. Зголосилася добровільно одна бабуся. Сказала, що вдячна за людське ставлення, бо голод та холод – не найкращі умови для проживання у підвалі. Ще на камеру дякувала мати п’ятимісячної дитини, якій привозили молоко та суміші. Яка б мати не подякувала за таке, знаючи, що від цього залежить її життя?
– «Кадировці» говорили, як ставляться до українців загалом?
– Вони казали, що українці – їм не вороги, що в першу чеченську війну їм допомагав Сашко Білий (Олександр Музичко – керував проічкерійським українським загоном під час війни у Чечні, колишній лідер забороненого у Росії «Правого сектору» у Західній Україні, один із лідерів Євромайдану – ред.), який, на хвилиночку, націоналіст.
– Який день був для вас найстрашнішим?
– 9 березня. Вночі одна бабуся сказала, що болить серце. Водили її в туалет, майже несли, зовсім погана стала. Я не могла тоді спати, пішла говорити зі старшим, щоб він умовив чеченців відвезти її до польового шпиталю. Ні швидка, ні служба газу не приїжджали вже другий день війни. Мій чоловік під обстрілом ходив перекривати газ. Якби не він, наш будинок уже вибухнув би або просто газом отруїлися. Краще не думати.
Ми просили ексгумаційний мішок, нам відмовили, запропонували замість нього сміттєвий
Чеченці обіцяли, що незабаром прийде лікар, огляне бабусю. Їхній лікар дійсно прийшов, але сказав, що у нього немає медикаментів, і в результаті нічого не зробив. На ранок бабуся померла. Пішли знову до чеченців, щоб засвідчили смерть, зробили документи. Безрезультатно. Судового медика нема, кажуть, це війна. Закопайте її під будинком, коли закінчиться обстріл. Ми просили ексгумаційний мішок, нам відмовили, запропонували замість нього сміттєвий...
У результаті нам її не давали поховати аж до четвертої години дня. Ми і так немов оселедці в бочці були, а тепер ще й з небіжчиком. Дітям я сказала, що бабусі погано та її відвезуть до лікарні. Лякала їх навмисне, щоб вони не бачили, як виносять труп. Говорила, що лікар хоче зробити неслухняним дітям уколи, але вони можуть від нього сховатися у дальній кімнаті.
– Чи відомо вам достовірно про загибель мирних жителів у вашому місті?
– Загиблих бабусь було щонайменше три: одна з нашого підвалу, друга згоріла живцем у своїй квартирі, третя померла перед евакуацією, жила у сусідньому підвалі.
– Ви вірили, що війна скоро скінчиться?
Дивлюсь на гори трупів у Бучі і розумію, що мені взагалі гріх скаржитися: мене ніхто не бив, не катував, не ґвалтував. Мої рідні живі і поряд зі мною
– Перший тиждень чеченці обіцяли, що скоро підуть. Ми тоді твердо вирішили, що візьмемо простирадло і підемо на Бучу пішки з білим прапором, тільки ніхто не збирався нас відпускати. І щодня ми шкодували, що не втекли раніше. Я вважала себе найнещаснішою людиною на землі. Щоразу, коли не вдавалося втекти в Бучу, здавалося мені кінцем життя. Солдати страшні, іржуть вічно як коні, відібрали всі засоби зв’язку... А тепер дивлюсь на гори трупів у Бучі і розумію, що мені взагалі гріх скаржитися: мене ніхто не бив, не катував, не ґвалтував. Мої рідні живі і поряд зі мною.
– Як перенесла життя у підвалі ваша дочка?
– Для неї, сподіваюся, це була велика пригода. Принаймні я намагалася розбавити атмосферу кошмару різноманітними жартами, іграми, пісеньками. Поруч зі мною збиралися всі «діти підземелля», тому що реально не так страшно, коли хтось жартує. Та й мені самій спокійніше, коли всі дітки поруч. Збирала їх, як квочка курчат, і розмовляла. «Тікток-воїни» одного разу попросили дітей сказати: «Спасибі, Рамзане Ахматовичу», а коли вони сказали, їм нанесли іграшок стільки, що вистачило б на два дитбудинки, мабуть, зібрали все, що було в магазинах у містечку.
– Скільки часу ви пробули в підвалі?
– Рівно 21 день. Води було замало. Їжа закінчувалася. А люди прибували з кожним днем. Ситуація розпалювалася. Ми спали по черзі, навіть сиділи спочатку по черзі. Але за три тижні зрештою у нас налагодився побут. Ми вже почали звикати. У кожного були якісь обов’язки, ніхто не прохолоджувався, хіба що люди похилого віку не працювали. І тут «кадировці» поїхали.
На зміну їм прийшли росіяни. Вони одразу ж пообіцяли розстріляти кожного, хто засуне руку в кишеню, вийде з підвалу чи не так гляне на них. А потім прийшов офіцер із «корочкою», якого ніхто не знав, але всі пропускали, бо «корочка» якась важлива. Тому коли він сказав, що нас добровільно-примусово евакуюють до Білорусі, мало хто заперечував. Ми розуміли, що або по-доброму, або по-поганому, але квадрат їм треба очистити. Так і нашій армії буде легше їх перестріляти. Вони ж нами прикривалися, як «живим щитом», всю техніку звезли під будинок. У результаті завантажили нас о шостій ранку в автозак, дали з собою їжі та води. Поки ми їхали, надивилися на розбиті будинки і на розстріляні машини, і на перекопаний Чорнобиль.
– У результаті справді до Білорусі повезли?
– Так, в обід ми приїхали на кордон Білорусі, пройшли нехитрий митно-прикордонний контроль, після чого нас передали Червоному Хресту. Сиділи ми в наметі, пили чай, чекали на автобуси, які відвезуть нас далі, до санаторію. Чули постріли, а нам хлопці з Червоного Хреста кажуть, мовляв, це [винищувач] СУ так розвертається. Зовсім за дурнів нас тримають, ми авіатори, чи нам не знати, як звучить літак? По небу з таким характерним звуком летять балістичні ракети... Якби ми їх ще не бачили...
Потім за нами приїхав автобус, до десятої години ночі ми прибули в Чонки, де пробули ще кілька днів. У результаті ми не дочекалися міграційної служби і вирішили, що настав час валити. Знайомі знайомих допомогли грошима, телефоном, випрали нам речі – не уявляю, як би ми впоралися одні.
– Як жителі Білорусі, яких ви зустрічали, ставляться до війни?
– По-різному, як і скрізь. Одні дивляться телевізор і не знають, хто воює на Донбасі, не вірять, що ми були у росіян у полоні. Інші знають, що відбувається, але в них хтось із сім’ї сидить із політичних мотивів, тому співають пісні про справедливість та мудрість батьки. Треті – відчайдушні, сильні духом і чисті душею люди, які не зрадили свої ідеали, вони нам і допомагали. Патріоти Білорусі. Золоті люди. Врятували і нас, і багатьох наших друзів.
– Зараз ви у безпеці?
– Ми довго не могли вирватися з Білорусі, бо не всі мали закордонні паспорти, без яких не беруть в автобус. А пішки не можна перетинати кордон. Так і блукали, поки не знайшли приватного перевізника. Він нас і вивіз.
– Чи підтримуєте ви зв’язок із тими, хто був з вами поспіль три тижні у підвалі?
– Не з усіма хочеться продовжувати стосунки. Як і в будь-якому колективі, люди різні були. З одними ми живемо зараз разом, з іншими говоримо кілька разів на тиждень телефоном або листуємося. Але були й ті, хто у підвалі показав усю свою сутність. Хтось був у підвалі й досі, і лише нещодавно їх відвезли до Києва, коли Гостомель звільнили. Хтось залишився у Білорусі, когось забрали діти з Росії, хтось виїхав до Ізраїлю, хтось до Польщі, хтось до Німеччини. А хтось і в Україну повернувся.
13 квітня – 49-й день від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. На супутникових знімках, зроблених Maxar Technologies 11 квітня, видно, що російські війська передислоковуються на схід України. Українська влада закликала жителів сходу країни до евакуації.
Amnesty International оприлюднила покази свідків про те, що російські війська в Київській області вбивали та ґвалтували мирних жителів. Також німецький Der Spiegel розповів про перехоплення розмов російських військових у Бучі, з яких випливає, що злочини відбувалися, щоб залякати українське населення, і це була продумана система.
Якою є реальна роль «кадировців» в Україні, навіщо голові Чечні знадобилися фото у прифронтовому антуражі і чому Кремль вирішив взяти Маріуполь будь-якою ціною, проєкту Радфо Свобода «Кавказ.Реалії» розповіли українські та чеченські експерти.
У телеграм-каналі голови Чечні було опубліковане, а потім видалене відео роздачі «кадировцями» нібито гуманітарної допомоги від фонду імені Ахмата Кадирова. Ролик зник із каналу, коли експерти звернули увагу, що продукти на відеозаписі є українськими. На відео військові з Чечні розвантажують броньовану машину поряд із багатоквартирним будинком – при цьому на пакетах із борошном чи лікарською ковбасою можна побачити українські написи – «Борошно» та «Лiкарська».
Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого. Російські війська завдають авіаударів по об’єктах військової, промислової та цивільної інфраструктури.
Москва заперечує, що веде проти України загарбницьку війну на її території та називає це «спеціальною операцію», яка має на меті «демілітаризацію і денацифікацію». Крім того, попри численні свідчення, влада Росії заперечує, що атакує мирних жителів.
