(Рубрика «Точка зору»)
Саміти НАТО, як правило, є досить нудними справами. Більшість декларацій відомі заздалегідь, а фінальне комюніке саміту не дуже цікаве для ЗМІ. На саміті у Вільнюсі 11–12 липня було інакше. ЗМІ з нетерпінням ретельно аналізували кожне слово, яке могло б сказати, чи зможе Україна приєднатися до військового альянсу і коли саме.
Представники медіа уважно стежили за всім: від першого розчарування і відвертого гніву українського керівництва до другого дня саміту – дня примирення і посмішок навколо (хоча й дещо вимушених).
Щоб це все зрозуміти, треба повернутися до саміту НАТО в Бухаресті у 2008 році, коли Україна (як і Грузія) отримала «зелене світло» на вступ до Північноатлантичного альянсу, але конкретні терміни та шляхи не були визначені. Київ і багато східних членів НАТО, хотіли у Вільнюсі вийти за рамки Бухарестської декларації. Фраза, яку я найчастіше чув напередодні зустрічі, була «уникнути ще одного Бухареста».
Порівнюючи Вільнюську та Бухарестську декларації, можна сказати, що саміт у Вільнюсі для Києва став «Бухарестом 2.0» або «Бухарестом+». Україна стала на крок ближче до НАТО, але не більше. У бухарестському тексті сказано: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії до членства в Альянсі. Сьогодні ми домовилися, що ці країни стануть членами НАТО».
Далі описується подальший шлях, зазначаючи, що «ПДЧ є наступним кроком для України і Грузії на їхньому шляху до членства». ПДЧ (План дій щодо членства) – це вступний зал очікування членства в НАТО, в якому багато країн Центральної та Східної Європи перебували перед вступом до Альянсу. В цей період країни проходили конкретні політичні та військові реформи, які необхідно було здійснити.
На тлі подій:
Вільнюська декларація більш орієнтована на майбутнє. У ній зазначено, що «майбутнє України – в НАТО». Далі зазначається, що «ми (НАТО) підтверджуємо зобов’язання, яке ми взяли на саміті 2008 року в Бухаресті, що Україна стане членом НАТО, і сьогодні ми визнаємо, що шлях України до повної інтеграції вийшов за рамки потреби ПДЧ», і ПДЧ було скасовано.
Це є різниця між тим, що Україна отримала у 2023 році порівняно з 2008 роком. Як сказав генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ, це «змінить шлях України до членства з двоетапного процесу на одноетапний».
Проте процес не зовсім зрозумілий, і останнє речення цього абзацу розчарувало українців. У ньому сказано: «Ми будемо в змозі надати Україні запрошення приєднатися до Альянсу, коли члени Альянсу погодяться і будуть виконані всі умови». Президент України Володимир Зеленський після цього написав у твітері: «Безпрецедентно й абсурдно – коли немає жодних часових рамок і для запрошення, і для членства України. І коли натомість додається якесь дивне формулювання про «умови» навіть для запрошення України».
Детально:
- Зараз деякі посадовці НАТО на умовах анонімності кажуть, що це було дивом, що слово «запрошення» взагалі було використано в документі. Це йде далі, ніж будь-коли раніше, але водночас це також нічого не означає без часових рамок і шляхів.
- Варто зазначити, що умови не були чітко сформульовані. Столтенберґ туманно згадував такі питання, як необхідність для Києва «посилити своє управління, включаючи боротьбу з корупцією». Але для Зеленського було зрозуміло, що Україну запросять до Альянсу, коли закінчиться війна.
- Дипломати мені розказали, що причина, чому Північноатлантичний альянс не підтвердив, що Україна стане членом НАТО після успішного завершення війни, полягає в тому, що це спонукало б Росію продовжувати бойові дії вічно, навіть за допомогою ракетних ударів по українській території, намагаючись постійно тримати країну подалі від Альянсу.
- Найближчі друзі України в Альянсі хотіли бачити в тексті конкретні ознаки наступних кроків. Прямої згадки про засідання НАТО восени, де обговорюватиметься це питання, або навіть згадки про Вашингтонський саміт НАТО в липні 2024 року.
- У цьому сенсі Бухарестська декларація насправді була кращою. У ній зазначалося, що «ми попросили міністрів закордонних справ зробити першу оцінку прогресу на їхній зустрічі в грудні 2008 року». Ця оцінка так і не надійшла, оскільки напад Росії на Грузію в серпні того ж року призупинив весь процес.
- Ще однією фразою, яка не увійшла до декларації, була фраза яку Столтенберґ використав під час свого візиту до Києва на початку цього року: «Місце України по праву в НАТО». Насправді, як розповіли мені дипломати, декларація майже не змінилася з часу травневої зустрічі міністрів закордонних справ НАТО в Осло, коли вперше обговорювалися контури документів.
- НАТО фактично запропонувало це Україні у Вільнюсі: відмова від ПДЧ, створення Ради Україна-НАТО для поглиблення офіційних політичних відносин і багаторічна програма допомоги на суму 500 мільйонів євро на рік.
- Було зрозуміло, що США та Німеччина не хотіли йти далі. На моє запитання чому, я отримав два різних пояснення. Перше: страх запропонувати Україні статтю 5 – принцип колективної оборони, яке, по суті, привело б НАТО до прямої конфронтації з Москвою. Друге: президентські вибори в США наступного року. Це означає, що від Вашингтонського саміту НАТО наступного літа, який відбудеться під час передвиборчої кампанії, насправді мало чого можна очікувати.
- З огляду на це, було цікаво спостерігати за президентом США Джо Байденом. Він не проводив пресконференцію, що для американського президента досить незвично, і пропустив вечерю з іншими главами держав. Проте він довго сидів із Зеленським і після саміту виступив із промовою у Вільнюському університеті, в якій заявив: «Ми не похитнемося, наша відданість Україні не ослабне. Ми підтримуватимемо свободу сьогодні, завтра й стільки, скільки буде потрібно!»
Організація безпеки для України в очікуванні вступу в НАТО
Що потрібно знати:
Що розрядило напружену атмосферу другого і останнього дня саміту НАТО, це зобов’язання у сфері безпеки – як політичні, так і військові, – запропоновані Україні, поки вона чекає на набуття повноправного членства в Альянсі. Йдеться про семантику. Більшість чиновників думають, але не говорять про це вголос, що НАТО насправді може запропонувати лише одну гарантію безпеки – і це членство.
І такої пропозиції не було. Водночас Києву не подобається слово «гарантії». Саме їх запропонували Україні в Будапештському меморандумі 1994 року Велика Британія, США і також Росія в обмін на відмову від ядерної зброї з радянських часів.
Натомість, лідери «Групи семи» (G7), які зібралися у Вільнюсі, погодили «Спільну декларацію про підтримку України» під час саміту НАТО.
Байден описав декларацію як «заяву про нашу відданість Україні, яка захищає свою свободу сьогодні і будує своє майбутнє». А Зеленський, стоячи поруч з американським лідером, зазначив, що «Українська делегація привозить додому значну перемогу в сфері безпеки для України, для нашої країни, для нашого народу, для наших дітей.
На тлі подій:
Все ще залишаються питання. Що саме пропонують західні демократії? З якого часу це буде застосовуватися? І чи будуть це реальні, залізні гарантії? У декларації зазначено: «Сьогодні ми розпочинаємо переговори з Україною з метою формалізації – через двосторонні безпекові зобов’язання і домовленості, узгоджені з цією багатосторонньою рамковою угодою, згідно з нашими відповідними правовими та конституційними вимогами – нашої незмінної підтримки України, яка захищає свій суверенітет і територіальну цілісність, відновлює свою економіку, захищає своїх громадян і прагне до інтеграції в євроатлантичну спільноту».
Одразу впадають в око дві речі. Формулювання «зобов’язання та домовленості» є явно слабшими, ніж «гарантії». З іншого боку, той факт, що ці майбутні двосторонні угоди мають бути формалізовані, «згідно з нашими відповідними правовими та конституційними вимогами», означає, що національні парламенти у відповідних країнах G7 повинні їх підтримати. Це надає їм політичної ваги і це буде питанням того, як швидко можна буде про це домовитися – і скільки грошей буде надіслано Києву.
Детально:
- Зокрема, в заяві йдеться про початок переговорів «негайно» і про те, що зобов’язання включатимуть «забезпечення стійких сил, здатних захистити Україну тепер і стримувати російську агресію в майбутньому», а також окреслено низку сфер підтримки, таких як протиповітряна оборона, артилерія і вогневі засоби дальнього радіусу дії, бронетехніка, підготовка українських військ, посилення кібербезпеки та обмін розвідданими.
- Для мене, однак, найцікавішим є наступний параграф: «У разі майбутнього збройного нападу з боку Росії ми маємо намір негайно провести консультації з Україною для визначення відповідних подальших кроків. Ми маємо намір, згідно з нашими відповідними правовими та конституційними вимогами, надати Україні швидку та сталу допомогу у сфері безпеки, сучасну військову техніку на суші, морі та в повітрі, а також економічну допомогу, накласти на Росію економічні та інші витрати.
- Хоча мені не вдалося отримати пояснення, що означає «майбутній збройний напад з боку Росії» під час активної війни. Це речення напевно має на увазі довгострокові домовленості на випадок, якщо в результаті переговорів буде досягнуто припинення вогню, яке буде порушено Росією в подальшому.
- Зрештою, Україна мусить покладатися на західну зброю. Напередодні саміту Франція оголосила, що надасть Києву крилаті ракети великої дальності, а США заявили, що нададуть касетні боєприпаси – крок, який викликав невдоволення деяких європейських партнерів. Володимир Зеленський назвав цей крок «справедливим», зазначивши, що Кремль використовує касетні боєприпаси в Україні вже давно.
- Наступне питання – чи скоро США відправлять в Україну свою далекобійну артилерійську зброю ATACMS. На це запитання Зеленський відповів із сухою посмішкою: «Я не знаю» і додав, що «розмови йдуть, але не про все одразу».
- Тепер багато чого залежатиме від того, як Україна поводитиметься на полі бою з тим, що вона отримала. Дипломати, з якими я спілкувався, кажуть, що військовий успіх України має прийти цього року, оскільки ЄС, Велика Британія і особливо США змістять фокус уваги на вибори у 2024 році.
- Тепер багато чого залежить від переконання Зеленського – хоча натовпи людей у Литві зутрічали його як рок-зірку, куди б він не прийшов, союзникам не сподобалася його відверта критика на їхню адресу у вже згаданому твітері. Навіть деякі з його найближчих союзників сказали, що твіт був «занадто емоційним».
- Мабуть, найбільше запам’яталася заява улюбленого в Україні міністра оборони Великої Британії Бена Воллеса, який сказав британським журналістам на саміті, що Велика Британія не є онлайн-сервісом доставки Amazon, коли йдеться про постачання озброєнь, і що західні країни хотіли б бачити вдячність за те, що вони роблять для Києва.
- Також існують чутки про нібито американські переговори з російськими офіційними особами про якесь врегулювання війни за зачиненими дверима. Я розмовляв з кількома високопоставленими європейськими чиновниками, які стверджують, що США все ще розглядають Україну та її потенційний майбутній статус нейтральної країни, як корисну монету в майбутніх переговорах із Кремлем.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
