Криза такого масштабу як нинішня, коли вирішується доля українського народу, повинна закінчитися не лише перемогою Україні у війні. Є очевидним, що повернення до ситуації перед 24 лютого, ані в геополітичному сенсі, ані в воєнній, ані в безпековій, ані економічній сферах вже не буде.
Після перемоги Україні необхідно вийти на новий якісний рівень позиціювання і розвитку.
Друга пізнають у біді
Для цього Україні потрібні надійні союзники. Друзі. Насправді близькі душі, споріднені з нами не лише етнічно, а й історично, культурно, духовно. Ті, що розуміють наші страхи, сумують і радіють разом з нами, співчувають та водночас поділяють наші надії. Ті, яким не потрібно доводити реальність російської загрози та її першочергову пріоритетність над усіма іншими проблемами, якими б важливими вони не видавалися у більш віддалених від Росії державах Європи.
Час віри в справедливість вільного ринку, що він усе розумно врегулює і розставить по своїх місцях, як і сподівання на дієвість швидкого реагування міжнародних організацій, їх здатність запобігати або принаймні зупиняти війни, остаточно закінчилися.
Агресія Росії проти України показала, як легко, прикриваючись декларованими, однак не існуючими в реальному житті єдиними європейськими цінностями та маневруючи між складними процедурами ухвалення рішень – обходити вже накладені санкції, блокувати ембарго, купувати дешеву сировину і будувати нові газопроводи з Росії. Як власна вигода business-as-usual ставиться на перше місце, незважаючи на очевидне зростання небезпеки для інших членів європейської спільноти, а їхні неодноразові застереження зверхньо ігноруються як несуттєві. Стало очевидним, що масштаби економічного зростання є важливішими для еліт низки західних країн, аніж українські жертви війни.
Війна ще більше відтінила наявні протиріччя всередині вже давно існуючих союзів. Ні, вони ще далеко не вичерпали свій потенціал, однак через очевидну складність подолання внутрішніх розбіжностей, наростання недовіри по політики Брюсселя та нездатність Німеччини і Франції до рішучих дій щодо Росії, вже надходить час нових.
Про що, до речі, і свідчить ідея щодо створення під егідою Великої Британії співдружності України, Польщі, Естонії, Латвії та Литви, тобто частини народів і теренів Міжмор’я, які колись входили до складу Речі Посполитої.
Ми бачимо багато прикладів того, що під час найбільшої за масштабами трагедії у Європі з часів Другої світової війни, на рівні міжнародних відносин та індивідуального способу мислення відроджується спільність народів Балто-Чорноморського регіону, які разом складають велику силу.
Пригадаймо, хто з перших днів війни виявився справжнім другом України та підтримував на багатьох рівнях – від військового до гуманітарного, тоді коли країни Західної Європи нас вже «поховали» та й досі особливо не поспішають допомагати з озброєнням.
Очевидно, що лідери Франції та Німеччини не хочуть реальної поразки Росії та прагнуть якомога швидше повернутися до співпраці з Москвою після закінчення війни навіть ціною втрати Україною наступних територій. Перемога України зміцнила б також країни, які є їхніми суперниками: США, Велику Британію, Польщу та низку менших європейських країн і означала б кінець німецько-французького домінування в ЄС.
Нове союзництво творить нову історію
Наріжним каменем такої співдружності можуть і повинні стати лише Україна та Польща, які від 24 лютого пройшли шлях зближення більший, ніж за минулих 30 років.
Спільний досвід, дивовижно людяна реакція польського суспільства щодо українських жінок, дітей та старших людей, які були змушені шукати прихистку в Польщі, а також потужна військова і дипломатична допомога польської держави викликає захоплення українців.
Героїзм українців - захоплює поляків. Незважаючи на внутрішні політичні протиріччя, навколо питання допомоги Україні в Польщі склалася національна єдність.
Вдячність мільйонів українців, які отримали підтримку в цей важкий час відлунюється такими ж сердечними вчинками з нашого боку – щирими жестами у особистому спілкуванні і соцмережах, впорядкуванням старих польських цвинтарів, масовими маршами та концертами подяки.
Остаточно відходить у минуле московський наратив про «суцільні безпросвітні страждання малоросів від гноблення польських панів».
Звісно, що нікуди не зникають складні питання історичної політики, колективної пам’яті та трагічних сторінок минулого. Однак набуває сили нова історія спільної боротьби, а нові герої, мужні захисники Маріуполя викликають однакову повагу і захват у обох народів.
Нове союзництво та щирі вчинки розбивають ненависть, яка, інспірована та постійно підживлювана Кремлем, протягом сотень років отруювала серця обох народів. Це об’єднує нації більше, ніж будь-що в минулому та закладає найкращу основу для побудови спільного майбутнього.
Окрім протистояння загрозі зі Сходу, створення сильного регіонального блоку посилить вагу наших держав і на Заході.
За відчуттями багатьох поляків, європейський центр сприймає Польщу як своє відстале і другорядне прикордоння, яке має задовольнятися імпортом товарів нижчої якості, постачати дешеву робочу силу і безумовно акцептувати ідеологічний мейнстрім та культурний вибір «старої Європи». А у разі спротиву – застосовувати в якості важеля тиску претензії щодо верховенства права чи порушення екологічних норм.
Для того, щоб зрозуміти, як сприймається подібна зверхність, варто лише пригадати постійні докори на адресу України щодо дефіциту демократичних інституцій та постійне тицяння у проблему всеосяжної корупції під час чисельних спроб зрушити з місця процес реальної євроінтеграції. Так, як ніби тій самій Німеччині вдалося ефективно протистояти російській корупції та пропаганді.
Вже хрестоматійними є приклади очевидної уразливості до російських грошей під час будівництва «Північного потоку - 2» на чолі з главою дочірнього підприємства «Газпрому», колишнім співробітником Штазі Маттіасом Варнігом, або колишнього канцлера ФРН Герхарда Шредера, які лише днями вийшли зі складу ради директорів «Роснєфті».
Отже, чи стали верховенство права і стабільні демократичні інститути Німеччини, до яких немає жодних претензій щодо дотримання цінностей ЄС, запобіжником від багаторічного базування німецької економіки на співробітництві з кривавим російським режимом?
Обидві країни , і Україна, і Польща, по-своєму відчувають лицемірство цих повчань. І це при тому, що ще влітку-восени минулого року Польща самотужки та під шквалом звинувачень у порушенні прав людини боронила ЄС від організованої спецслужбами РФ та Білорусі цілеспрямованої міграційної кризи з метою дестабілізації Європи, а зараз тисячі українців вже віддали життя та продовжують гинути, захищаючи ті самі європейські цінності, про які так люблять говорити високі європейські політики.
Об’єднання потенціалів відкриває великі можливості
Проблеми та завдання здаються все більш спільними, отже Польща і Україна є ідеальними партнерами. Разом населення України і Польщі складає 80 мільйонів і обидві країни мають величезні можливості, в які варто інвестувати.
Так, Україна може розраховувати й на частину інших країн НАТО - США, Велику Британію та країни Балтії, але межує лише з Польщею, яка пропонує нам практично весь свій потенціал.
Гарним прикладом є надання Україні переносних зенітно-ракетних комплексів, літаків, танків і самохідних гаубиць і це у ситуації, коли Польща саме ще не встигла отримати замовлені у США танки «Абрамс» та обіцяні Німеччиною «Леопарди».
Україна, у свою чергу, може поділитися з поляками набутим величезною ціною досвідом протистояння з російським ворогом, якого не має жодна з країн Північноатлантичного альянсу. Він немало додасть до очікуваних надходжень по закупівлях систем Patriot, винищувачів п'ятого покоління F-35A та планів Міноборони РП щодо придбання у США виcокомобільних реактивних систем залпового вогню HIMARS.
Країни мають поглиблювати стратегічне партнерство між державами. Такий союз має усі шанси побудувати сильний регіональний блок держав, який би протистояв загрозі зі Сходу та говорив одним голосом у діалозі із Заходом. Стати значним гравцем у європейському і світовому масштабі та важливим елементом нової архітектури глобальної безпеки.
Оскільки інтеграція України з Європейським Союзом може тривати надто довгий для нас час, а інтеграція з НАТО через війну також залишається під великим питанням, першим кроком у цьому напрямку могло би стати приєднання України до Тримор’я під час його саміту у Ризі 20-21 червня цього року.
Ініціатива трьох морів – Тримор’я
Можливості, які відкриває інфраструктурна та енергетична спрямованість Ініціативи трьох морів, були б дуже незайвими при відбудові України від руйнувань після війни. А розширення транспортного сполучення з Польщею та з’єднання газорозподільчої системи України з системою Тримор’я взагалі є завданнями, важливість яких для нас важко переоцінити.
Так, багато з цих речей на перший погляд можуть видатися такими, що дуже важко втілити у наявний реаліях або навіть технічно неможливими.
Однак усі амбітні та успішні світові проекти починалися з ідеї, візії, які надихали до дій. І нехай на даний момент мова ще не йде про конкретні рамки та обриси, усьому свій час, якщо рухатися цим шляхом, вони більш чітко викресляться в майбутньому.
Як обійти ворожі пастки
«Дух Міжмор’я» вже відродився та зміцнюється. Це бачить і супротивник, який намагатиметься максимально використати усі перешкоди на шляху до польсько-українського партнерства. А їх немало, передусім у сфері колективної історичної пам’яті та шкідливих стереотипів, де залишається широке поле для провокацій, застосування агентів впливу, інтернет-тролів тощо.
Чого варті лише останні спроби Кремля роз’ятрити старі рани, примітивно витягнувши з нафталіну Януковича, котрий звинуватив Польщу у намірах анексувати західні області України. А голові Радбезу РФ Патрушеву навіть привиділося, що Польща вже їх переходить до їх захоплення.
Усі минулі кривди вимагають діалогу та взаємного прощення, розуміння і поваги до точки зору іншої сторони на історію. Перед обличчям сучасного досвіду це вже не здається чимось неможливим.
Щоб пройти між цими рифами, потрібна витримка і мудрість, критичність сприйняття, але насамперед – добра воля з обох сторін.
Діалог між вченими-істориками безумовно потрібен, проте він може забрати надто багато з часу, так і не давши достатнього результату. Ми просто не можемо дозволити собі бути заручниками історії минулого при творенні історії майбутнього!
Тому неоціненним є постійний діалог на рівні активних членів суспільства, громадських ініціатив, мозкових центрів, на рівні простих людських відносин, який супроводжується щирими жестами та усуває недовіру на рівні емоцій, формуючи нову колективну свідомість.
До вже зробленого військовими, політиками, підприємцями, журналістами, волонтерами, звичайними людьми з обох сторін, з нашого боку таким жестом могло би стати, наприклад, скасування постанови про заборону пошуку та ексгумації поляків, які загинули на території України в часи війни. Це стало би поштовхом до наступних кроків з діалогу та співпраці, будівництва альянсу на основі українсько-польської дружби.
«І знову іменем Христовим ми оновим наш тихий рай»
Ця війна і виявлене не на словах, а на ділі справжнє братерство, показали мільйонам навіть раніше далеких від цієї думки людей, наскільки ми близькі та потрібні один одному. У парадоксальний спосіб вона створила величезні можливості для співпраці в нашому регіоні. Якщо ми знову їх змарнуємо, це буде нашої стратегічною помилкою, іншого шансу може і не бути.
А російські пропагандисти та ідеологи нехай хоч запіняться. Польщі замало наших західних областей. Їй потрібна вся Україна. Цілком і повністю.
Дружня та братня. До якої завжди приємно приїжджати до друзів, відвідувати улюблені міста, місця історії та могили своїх предків, вести бізнес, подорожувати та відпочивати. Так само, як і Україні для цього потрібна вся Польща.
Анатолій Курносов – експерт Центру політичних студій «Доктрина»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
