Українську діаспору, як мені здається, можна розділити на «близьку» та «далеку». Про «далеку» діаспору – американську, канадську, західноєвропейську – в Україні знають більше. Але не менш цікава діаспора «близька» – з тих земель, що розташовані одразу за кордоном України, в українській етнічній межі, яка пролягає теренами сучасної Росії, Молдови, Румунії, Словаччини, Польщі та Білорусі.

Історично склалося так, що тепер людей, які б називали себе українцями, тут небагато. Винна в цьому й асиміляція, і депортація, і просто страх називати себе українцем у чужій державі. Але тому й цікаво вивчати цю «українську Атлантиду», яка гинула й гине майже на наших очах. Багато великих імен та величних споруд, пам’яток української історії та культури зникають безвісті у цьому вирі.

Стародубщина, Східна Слобожанщина, Донщина, Кубань, Подунав’я, Придністров’я, частково Бессарабія, Південна Буковина, Південна Мармарощина, Пряшівщина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Берестейщина, Пінщина – що нам залишається на згадку від цих красивих назв? Тільки пам’ять. Пам’ять про те, що колись і тут жили українці. Отже, ще один мій віночок до пам’ятника їхньої пам’яті...

Згадаємо сьогодні про трьох поетів – поетів великих і відомих в Україні, кожний з яких народився за сучасною межею України. Один на Сході від українського кордону, другий на Заході, а третій – на Півночі. А на Півдні від території України – Чорне море, і в морі поети не народжуються. В морі народилася тільки богиня Афродіта.

Отже, перший поет. Євген Плужник (1898–1936). Український поет, драматург, перекладач. Народився на Східній Слобожанщині, у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (зараз селище Кантемирівка Воронезької області Росії).

Його батько переїхав на Східну Слобожанщину з Полтавщини, мати була місцевою. Ми навіть не знаємо, як її звали. Коли вона померла, Євгену було сім років. А 1918 року родина повернулася на незалежну тоді Україну.

З того часу Плужник розвивався як поет і особистість саме на українській землі. Але про рідну Східну Слобожанщину також не забував. Між іншим, мав літературний псевдонім «Кантемирянин», за назвою тієї слободи, де народився. Належав Євген Плужник до плеяди українських митців «Розстріляного відродження». Був засуджений радянською владою як «український націоналіст» і загинув, як і народився, на території сучасної Росії, в Соловецькому таборі особливого призначення.

Не забувають про Плужника сучасні українці Воронезької області. Багато писав про нього в місцевій пресі та перекладав його поезії на російську мову українець зі Східної Слобожанщини Петро Чалий, а серед премій Українського фестивалю, що відбувався до 2014 року в воронезькому місті Розсош, була і премія імені Євгена Плужника. Згадаємо ж зараз одну з його поезій.

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще – для мене! – не заніс...
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки, –
Хіба що вітер хмари нажене...
О друже мій єдиний, а далекий,
Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:
І почуття, і спогади, і люди,
І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї
Спинили час, – і всесвіт не тече...
І навіть цей слідок ноги твоєї
Вже не хвилює серця і очей...

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий – такий великий,
Що я тобі й сказати б не зумів!

Тепер подумки перенесемося через усю Україну, зі Сходу на Захід, на територію сучасної Польщі. Тут, у селі Новиця, що належало в той час до Горлицького повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії, а зараз перебуває у гміні Устя-Горлицьке Горлицького повіту Малопольського воєводства Польщі, на території історичної Лемківщини, народився український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, Богдан-Ігор Антонич (1909–1937).

Батько його був греко-католицьким священником, а дитинство Богдана-Ігоря минуло не лише на рідній Лемківщині, а також і на сусідній Пряшівщині, що перебуває зараз у складі Словаччини.

Навчався майбутній поет у гімназії міста Сянока, і як казав його однокласник Михайло Кудлик: «На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української». Як і в Євгена Плужника, подальше життя Антонича було пов’язане з корінною Україною, і на щастя його це була польська Україна, а не радянська, бо хоч і помер він зловісного 1937-го, але все ж від хвороби, а не в таборі.

Одна з найвідоміших поезій зі творчої спадщини Богдана-Ігоря Антонича – колядка «Народився Бог на санях», зі збірки «Три перстені», присвячена лемківському містечку Дукля.

Різдво

Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць – золотий горіх.

Після Лемківщини шлях наш на Північ, до Берестейщини, регіону у складі Білорусі. Нам вже доводилося згадувати про Дмитра Фальківського (справжнє прізвище Левчук, 1898–1934), українського поета, прозаїка, перекладача, сценариста, неосимволіста.

Поезія Фальківського «Очерет мені був за колиску» стала відомою українською народною повстанською піснею. Народився він у селі Великі Лепеси Кобринського повіту Гродненської губернії Російської імперії (зараз Кобринський район Брестської області Білорусі). Доля його цікава.

1918 року, коли Берестейщина перебувала у складі Української Держави, Дмитро Левчук закінчив курси українознавства у Бересті, працював учителем в українській школі в рідному селі. Але коли владу в Україні захопили більшовики, він беззастережно перейшов на їхній бік, і навіть у 1920–1923 роках, переселившись в Україну, служив в органах ЧК та брав участь у розстрілах ворогів радянської влади.

Потім, ставши поетом, йому навіть довелося замінити своє прізвище на Фальківський, аби його ім’я не асоціювалося з тими розстрілами. Та забути про те, як він власними руками нищив інші людські душі, він вже не зміг. Почуття провини за участь у більшовицьких репресіях переслідувало Фальківського все подальше життя, що вилилося в кількох пронизливих віршах.

А він стояв тоді понуро;
І руки зв’язані іззаду…
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора…
І тихо:
– Дайте докурити. –
А ще за мить – лицем угору
Лежав він, кулею забитий.
Давно було… Було багато…
І в мене ж кров – не як у риби…
Ну, чим же, чим я винуватий,
Що трошки, тільки трошки схибив.
Хотів у лоб…
Тряслися руки…
А за стіною степ широкий.
Пустить?
Та я ж чекіст…
Ах, муки!..
І це страшне розбите око…

Та каратися за минулі гріхи довелося Фальківському не тільки морально. Закінчив він так само, як і більшість митців українського відродження 1920–30-х років – був розстріляний за вироком радянського суду за участь в «організації українських націоналістів». Спокута його була повною.

Отже, три поети. Сучасники, свідки однієї епохи. Дати смерті усіх трьох вклалися в проміжок трьох років. Ніхто з них не дожив до сорока. Двоє жили в СРСР, один – у міжвоєнній Польщі. Цей прожив менше всіх, але помер своєю смертю. Два інших були закатовані. Ну й кому з них пощастило більше?

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода