(Рубрика «Точка зору»)
Інтрига із можливою присутністю російського президента Володимира Путіна на саміті «Групи двадцяти» (G20) закінчилася рішенням не тільки не відвідувати цю зустріч, але й не виступати перед її учасниками навіть віртуально. Війну зі своєю ізоляцією Путін вже програв.
Коли президент Індонезії Джоко Відоко запросив бути учасниками саміту в його країні президентів України і Росії, Володимира Зеленського і Володимира Путіна, було чимало спекуляцій щодо можливої участі обох лідерів, аж до окреслення перспектив того, що в Індонезії може скластися безпрецедентна й парадоксальна ситуація, коли президенти України і Росії опиняться в одному залі засідань чи на одному прийнятті.
Я, чесно кажучи, не дуже вірив у ймовірність такого розвитку подій з першого ж дня після оголошення президентом Індонезії свого запрошення. Якось важко було собі уявити, що Володимир Зеленський відвідає зустріч, одним з учасників якої буде Володимир Путін. І дійсно, згодом український президент категорично заперечив таку можливість.
А от питання участі Путіна залежало насамперед від того, наскільки поїздка російського президента до Індонезії продемонструє невдачу спроб його міжнародної ізоляції.
«Він скоїв воєнні злочини»
Напередодні саміту G20 у Москві стали говорити, що російский президент зовсім не уникає контактів зі своїми західними колегами, і якщо Сполучені Штати запропонують зустріч на полях саміту, Путін на неї погодиться. Але США не стали нічого пропонувати, Ба більше – президент Джозеф Байден наголосив, що не має наміру зустрічатися із російським президентом.
«Подивіться, він діє жорстоко. Я вважаю, що він скоїв воєнні злочини, і тому не бачу жодної причини зустрічатися з ним зараз», – наголосив президент США.
Ніякого «виходу з ізоляції» не відбулося
Так що ніякого «виходу з ізоляції» не відбулося. Та й перебіг війни в Україні продемонстрував, що до конструктивних розмов із Путіним ще далеко. Про що говорити із людиною, яка встала на шлях знищення критичної інфраструктури сусідньої країни?
Можуть запитати, чому Путін не скористався можливістю провести в Індонезії зустрічі із лідерами Китаю чи Індії й показати, що ніякої ізоляції насправді немає?
Але зустріч із головою уряду Індії Нарендрою Моді в Самарканді навряд чи була приємною для російского президента – адже індійський прем’єр публічно висловив своє несприйняття продовження війни.
Із керівником Китаю Сі Цзіньпіном ситуація виглядає ще більш неприємною для путінського честолюбства. Адже голова КНР готується до першої очної зустрічі із президентом Сполучених Штатів. Ця зустріч буде чи не найголовнішою подією саміту «Двадцятки», спостерігачі вважають, що від її результатів залежить, як розвиватиметься світ найближчими роками, якщо не десятиріччями. Путіна на таку зустріч ніхто не кликав. Як і в Самарканді, під час саміту Шанхайської організації співоробітництва, Путін став би свідком особливої уваги до свого китайського колеги.
Путіну доводиться визнавати поразку
Тоді що залишається Путіну? У Кремлі не могли не помітити фактичної ізоляції міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова під час зустрічі міністрів закордонних справ країн «Двадцятки» у тій самій Індонезії.
Очільники зовнішньополітичних відомств країн «Групи семи» (G7) не тільки не бажали спілкуватися з російським міністром. Вони навіть намагалися не відвідувати протокольних заходів за його участю. І це вже був серйозний сигнал для Путіна – в Індонезії на нього ніхто не чекатиме.
Путін мав би усвідомити, що продовження війни проти України веде його до зовнішньополітичної прірви
Їхати на «Двадцятку» варто було тільки у випадку, якщо б ізоляцію російського президента можна було б прорвати. Однак для цього Путін мав би усвідомити, що продовження війни проти України веде його до зовнішньополітичної прірви. А такого усвідомлення очевидно не відбувається. І тому Путіну доводиться визнавати поразку й відмовлятися від візиту.
Відмовлятися саме тоді, коли поразки зазнає і російська армія, що тікає з українського Херсону.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
