(Рубрика «Точка зору»)

30-річчя конфлікту між російським президентом та депутатським зʼїздом пройшло майже непоміченою подією в українському інформаційному просторі. Ті, хто згадують про «розстріл Білого дому», звично поділяються на дві групи. Одні вважають, що російський президент переміг фашистський і комуністичний путч, інші впевнені, що саме після жовтня 1993 року склалися справжні умови для диктатури, яку потім побудує спадкоємець Бориса Єльцина Володимир Путін.

Проте, як на мене, ми маємо справу зовсім з іншим вододілом, який не проглядається на перший погляд, але має безпосередній стосунок до нашої власної долі. В останні три десятиріччя ми стикаємося з імперськими судомами – імперія, як Вій з гоголівських оповідань, весь час намагається відкрити свої страшні, невблаганні очі…

От подивіться. Перші реальні зміни у Радянському Союзі, які могли призвести до мирного демонтажу комуністичної імперії, почалися із горбачовською перебудовою. Але імперські сили генерували кризи всюди, де це тільки було можливим. Карабах, Придністровʼя, Гагаузія, Південна Осетія, Абхазія – все це почалося ще у радянський час. А були ще війська у Тбілісі, Баку і Вільнюсі, провокування погромів і етнічних конфліктів.

ГКЧП і «розстріл Білого дому»

Однак справжня спроба реваншу відбулася у серпні 1991 року – члени сумнозвісного ГКЧП хотіли насамперед зірвати церемонію підписання нового Союзного договору, який значно послаблював владу Кремля (України серед учасників не мало бути). Результат – Радянський Союз розвалився на кавалки при повній байдужості так званого «великого російського народу».

Але наступна спроба реваншу не забарилася і це був саме жовтень 1993 року. Якщо російський президент Борис Єльцин та його тодішнє оточення обстоювали ідею «мирної інтеграції» з колишніми радянськими республіками, то протистояли йому люди з очевидними й декларованими шовіністичними поглядами.

Саме розпущена Єльциним Верховна Рада Росії ухвалила постанову щодо російського статусу Севастополя й відкрила, таким чином, скриньку Пандори у російсько-українських відносинах. Телецентр у Останкіно захоплював генерал Альберт Макашов, палкий прихильник ГКЧП і колишній радник президента Придністровʼя, який згодом пропонуватиме вигнати всіх євреїв з Росії і стане «головним антисемітом» країни. На боці заколотників були й симпатії тодішнього голови Конституційного суду Росії Валерія Зорькіна – він повернеться на посаду вже за Володимира Путіна, щоб схвалити так звану «анексію» Криму та інших окупованих українських регіонів.

Однак у 1993 році учасники перевороту програли тільки тому, що президента Єльцина підтримали військові, які у 1991 році виявилися індиферентними до наказів ГКЧП (майже всі, за виключенням хіба що вбивці мирних протестувальників капітана Сергія Суровікіна, який згодом зробив блискучу карʼєру в часи Путіна). Програли – але не відмовились від реваншу.

Третя спроба

Третя спроба реваншу буде вже не такою безпомічною, як дві перших. Прихильники відновлення імперії будуть, як колись Гітлер, користуватися демократією задля її знищення. Лідер комуністів Геннадій Зюганов у 1996 році стає головним суперником хворого Єльцина на президентських виборах. Зюганов оточений шовіністами й не приховує своїх імперських поглядів, він не тільки голова комуністів, але й один з засновників Народно-патріотичного союзу, де можна побачити й колишніх членів ГКЧП, і колишніх учасників конфлікту 1993 року. У 2004 році «комуніст» Зюганов напише книжку, в якій пояснюватиме, що головне завдання комуністів – захищати етнічних росіян.

Єльцину вдалося зберегти владу тільки шляхом повної консолідації всієї системи – від державних інституцій до олігархічних кланів. Я навіть не впевнений, що він насправді переміг на виборах. Однак така консолідація створила прекрасні умови для нової спроби реваншу шовіністичних сил, що відбулася вже у 1999 році.

Путін

Претендентами на престол Єльцина стають виключно представники російських спецслужб, які завжди вважали, що крах Радянського Союзу був «геополітичною катастрофою».

Один з таких претендентів, колишній офіцер КДБ СРСР Володимир Путін, стає фаворитом Єльцина, маргіналізує владні амбіції колишнього очільника російської зовнішньої розвідки Євгена Примакова й стає новим президентом Росії.

Починається історія реваншу.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода