Як білоруські протести можуть уплинути на становище України, досліджував «Український тиждень». Дописувач тижневика Максим Віхров вважає, що Олександр Лукашенко – це досить упізнаваний тип пострадянського лідера. Будучи парією в очах Заходу, він приречений шукати підтримки в Росії в обмін на васалітет. Однак, пише далі тижневик, поступово васальна республіка починає втрачати свою політичну, культурну, економічну та військову суб’єктність. Тому головним мистецтвом для її лідера стає політична еквілібристика: одвічний пошук балансу між лояльністю до Росії та пригальмовуванням її в поглинанні власного удільного князівства.
Таким лідером в Україні, на думку автора статті, не схотів стати занадто «багатовекторний» Леонід Кучма, зате відверто прагнув недалекоглядний Віктор Янукович. Але останній націлився на цю роль надто пізно, коли українське суспільство вже навчилося чинити спротив. Зате Лукашенко грав її більш як чверть століття й має певні шанси побути «останнім диктатором Європи» ще трохи, мовиться далі.
«Прямий інтерес України полягає в тому, щоби Білорусь зійшла із цього шляху, оскільки він закінчується перетворенням васальної країни на колонію, а відтак – на плацдарм для агресії Росії проти України», – наголошує дописувач.
Загалом, як переконує автор, падіння режиму Лукашенка матиме глибший історичний сенс. Адже його постать посідала важливе місце в пострадянській політичній міфології. Поряд із Володимиром Путіним він уособлював «порядок», встановлений авторитарною недемократичною владою всупереч прозахідним «самостійникам».
«Для проросійськи налаштованих українців лукашенківська Білорусь була своєрідною історією успіху – прикладом того, що країна може успішно розвиватися й без демократії, «націоналізму» та продуктивних відносин із Заходом. Падіння Лукашенка завдасть цій міфології чергового удару», – констатує автор.
Дописувач не виключає, що Білорусі таки вдасться вирватися з геополітичної орбіти Росії – принаймні розпочати цей процес. І це також потягне за собою далекосяжні наслідки. Передусім буде остаточно зруйнований політичний міф про «триединый русский народ».
Якщо з-під російського контролю вислизне ще й Білорусь, то «триєдина» ідея остаточно втратить будь-який зміст. Для російського імперського проєкту це може стати не меншим ударом, ніж розпад СРСР. На цьому наголошується в статті «Українська луна».
Незважаючи на те, переможе революція в Білорусі чи ні, все одно білоруси вже перемогли: вони заявили свою суб’єктність і підтвердили її рішучістю йти на подальші жертви. Як пише «Український тиждень», більше ніколи ця країна не сприйматиметься як заповідник «совка», сонне царство авторитаризму, слухняний, хоча подекуди й вередливий московський сателіт.
Білоруська покірність і пасивність – ще один штамп, який, як зазначає дописувач видання Юрій Макаров, упроваджувався ледь не свідомо в порядку заколисування громадської думки як зовні, так і всередині країни: мовляв, цей народ сам не прагне демократії. Хоча в ХХ столітті Білорусь мала синхронно з Україною свої визвольні змагання та свою антирадянську партизанську війну, і вона тривала, як і в Україні, аж до початку 1960-х.
«Нинішній спротив не є за своєю суттю чимось неприродним або навіть несподіваним. Несподіваними є хіба що масштаб і креатив, бо, здавалося, попередні досягнення місцевої міліції та КГБ унеможливили такі прояви вільного духу», – вважає автор статті «Жыве Беларусь!».
За чверть століття, поки на чолі Білорусі стоїть Олександр Лукашенко, виросло нове покоління. Покоління тих, хто не знає, що таке Радянський Союз, що таке партійна дисципліна, хто розуміє, як влаштоване життя у сусідній Польщі чи Литві та що заважає побудувати таке саме в їхній країні. І що, як стверджує тижневик «Новое время», найголовніше – це покоління тих, хто став повноцінними громадянами своєї країни, отримавши право голосу на виборах.
«За цю ж чверть століття Олександр Лукашенко перетворився на людину пенсійного віку, яку явно зіпсувала необмежена влада… Ідеалом для якого є зразково-показовий радгосп, де працівникам не належить нічого і де вони цілковито залежать від настрою директора», – вважає автор статті, російський економіст Сергій Алексашенко.
Дописувач вважає, що головна відмінність сьогоднішніх подій у Білорусі від Євромайдану полягає в тому, що в Україні вуличний протест підтримувався парламентською опозицією, яка тиснула на владу зсередини системи, підштовхуючи та прискорюючи розкол еліт, без якого скинути чинного диктатора практично неможливо. Про це йдеться в статті «Батьки та діти. Що відбувається в Білорусі».
(У Мінську й інших містах Білорусі від вечора 9 серпня тривають акції протесту. Люди протестують проти результатів виборів президента, на яких, за офіційними даними, перемогу здобув чинний голова держави Олександр Лукашенко. Він є президентом Білорусі вже 26 років.
Люди заявляють, що результати виборів, за якими Лукашенко отримав 80% голосів, а його головна конкурентка Світлана Тихановська – 10%, були сфальсифіковані.
Силовики у перші дні протестів жорстоко розганяли демонстрантів, били їх, застосовували гумові кулі, кийки, водомети, сльозогінний газ.
Західні лідери закликали владу Білорусі зупинити насильство. Зокрема, країни Люблінського трикутника – Україна, Польща та Литва – пропонували владі та суспільству Білорусі допомогу в налагодженні діалогу. Лукашенко відмовився від пропозицій посередництва з-за кордону – ред.).
«Дзеркало тижня» розповідає про те, як карантин розкрив потенціал українських підприємниць. Видання пише, що чим більше жінок працює, то швидше зростає економіка держави.
Як стверджує авторка статті, кандидатка економічних наук Ірина Титарчук, гендерний дисбаланс обходиться економіці у близько 15% ВВП. А підвищення рівня зайнятості жінок у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку, що відповідають рівню Швеції, може збільшити ВВП на понад 6 трильйонів доларів США.
Дописувачка переконує, що економічна рівність жінок корисна для бізнесу. Компанії з трьома або більше жінками на керівних посадах мають вищі оцінки в усіх аспектах організаційної діяльності. Жінки на топових позиціях у бізнесі приносять значну частину доходу корпораціям. Конкретні приклади успішності жінок у бізнесі та чи може Україна похизуватися перемогами на «гендерному» фронті, йдеться в статті «Економіці потрібні жінки».
