«Останні теракти в Україні показали: українці все менше схильні довіряти владі. І не тільки ті, хто не підтримував її від самого початку, але і ті, хто її обрав», – стверджує в тижневику «Новое время» письменник Сергій Жадан. Він пише, що українцям притаманний скепсис, і вони взагалі не схильні довіряти владі.
Однак нині, як зауважує письменник, «недовіру спричиняє все –нефаховість влади, її непереконливість, її нерозбірливість у виборі засобів для реалізації в цілому потрібних і корисних цілей».
За таких обставин, як пише автор статті, йому найменше хочеться зловтішатися.«Все це, можливо, було б кумедно, якби не йшлося безпосередньо про нас усіх, про нашу безпеку, про безпеку країни», – наголошує Жадан. Заголовок статті – «За системою Станіславського».
(Соціологічні дослідження засвідчують, що рівень довіри до Зеленського хоч і зменшується, але лишається доволі значним – ред.).
Володимир Путін закладає фундамент, щоб залишатися на чолі Росії довічно. Але у дописувача тижневика «Новое время», російського журналіста Андрія Колєснікова виникає питання: «А що станеться з країною після правління Путіна?».
Журналіст пише, що президент Росії продемонстрував справжні наміри свого режиму. «Змінивши конституцію так, щоб вона дозволяла йому залишатися президентом до 2036 року, він скинув удавану маску демократичної легітимності. Але саме тоді, коли Путін зробив це, його режим почав виглядати слабкішим, ніж будь-коли», – стверджує дописувач.
Навівши аргументи цієї слабкості, зокрема, масові протести в Хабаровську з вимогами «Путіне, йди!», журналіст зазначає, що путінський режим вже давно намагається відвернути увагу суспільства від внутрішніх проблем, хвалячись своїми зовнішньополітичними перемогами і ведучи невпинну боротьбу з внутрішньою «п'ятою колоною». Більше про нинішню політику Путіна йдеться в статті «Після нього хоч потоп. Що робить Путін?».
«Український тиждень» коментує заміну керівництва у Тристоронній контактній групі (наприкінці липня голову української делегації у ТКГ Леоніда Кучму замінив Леонід Кравчук – ред.). Автор статті Андрій Голуб не береться прогнозувати, як на практиці позначиться присутність там Леоніда Кравчука й Вітольда Фокіна, якого також долучили до ТКГ. Особливо зважаючи на те, що ані повноваження, ані конкретні напрями роботи обох досі незрозумілі. Наприклад, нещодавно введений до складу ТКГ представник переселенців Сергій Гармаш прогнозує, що до особливих змін це не приведе.
Однак, як пише далі автор, після приходу нової команди серед «реформаторів» і «активістів» багато хто непокоївся через можливе повернення до влади так званих «учорашніх». Йшлося про політиків або чиновників часів Віктора Януковича, яких відсунули від посад після Революції гідності. Однак поки що спостерігається передусім низка повернень «позавчорашніх», пише автор.
Можливо, це тільки прелюдія, зазначає дописувач. «Що гіршими стають електоральні позиції Володимира Зеленського й компанії, то важче їм стане залучати в союзники свіжі імена. Передусім тих, хто здатен не просто обіймати посаду, а й ефективно на ній працювати», – наголошує автор статті «Позавчорашні на марші».
Як пандемія COVID-19 вплинула на долю українських політв’язнів у Росії, досліджував «Український тиждень». Тижневик пише, що «наразі проблема звільнення бранців Кремля для Банкової перетворюється з історії успіху на незручну тему».
Кремль, як стверджує автор статті Станіслав Козлюк, продовжує ігнорувати заклики міжнародної спільноти звільнити ув’язнених українців і використовує їх як елемент тиску в обстоюванні своїх інтересів. Тож продемонструвати швидкі успіхи найближчим часом навряд чи вийде, пише автор.
«Навіть більше, – пише далі дописувач, – скидається на те, що Офіс президента обрав стратегію попередників: не роздавати обіцянок і намагатися мінімально згадувати про цю проблему. Або й узагалі: поставити її на паузу до кращих часів. Наприклад, до завершення пандемії». Заголовок статті – «Бранці Кремля на паузі».
Тема номера «Українського тижня»: «Сила міських голів». У статті «Рівні серед перших» дописувач видання Дмитро Крапивенко зазначає, що рейтингам багатьох міських голів міг би позаздрити президент й опозиційні лідери. «За логікою, кожен успішний мер міг би набити руку на локальному рівні й іти далі кар’єрними сходами, маючи історію успіху, яку він обіцяв би поширити з міського рівня на загальнонаціональний», – пише автор. Він стверджує, що на Заході це працює, в Україні – чомусь ні.
Можливо, тому, робить припущення дописувач, що досі жодне українське місто не має свого економічного дива чи по-справжньому революційних інфраструктурних проєктів, тому досягнення окремих мерів дуже часто виблискують на тлі менш успішних колег, але не надихають мільйони співвітчизників.
«Дзеркало тижня» розповідає про карантинні обмеження, зокрема, в зарплатах суддів, і про те, як вони намагаються їх захистити. Дописувачі видання, юристи Михайло Каменєв і Степан Золотар нагадують, що задля економії бюджетних коштів на початку карантину парламент знизив зарплати й інші виплати всім публічним службовцям, обмеживши їх сумою 42 730 гривень на місяць.
«Найдошкульніше вдарило обмеження зарплат по суддях Верховного і Конституційного судів: мінімальний розмір винагороди судді Верховного суду становить понад 240 тисяч гривень, судді КСУ отримують співмірно, але трохи менше», – інформують юристи. Тому наприкінці травня Верховний суд і звернувся з конституційним поданням про визнання частини обмежень, встановлених урядом, такими, що суперечать Конституції, пишуть автори, а заодно – і про закон, яким було істотно знижено їхні зарплати.
Про юридичні перипетії цієї справи і про те, чи вистоять карантинні обмеження в Конституційному суді, йдеться в публікації «Судді на захисті прав людини… і своїх зарплат».
