Українські ультраправі: гравці чи інструмент?

З часів Революції гідності, коли російські телеканали почали лякати своїх глядачів «українськими фашистами» та «хунтою», з усіх політичних сил в Україні, лише праві є об’єктом постійної уваги преси і дослідників попри свою нечисленність і неспроможність отримати вплив у суспільстві. Заслуги на передовій бійців, пов’язаних з крайньоправими групами, не вдалося конвертувати у сильний результат на президентських виборах. Також експерти говорять про невеликі електоральні шанси правих на майбутніх парламентських перегонах. Та все ж вони попереджають, що на тлі зростання рівня насильства і нетерпимості в українському суспільстві крайньоправі угрупування, які вже мають бойовий досвід та не цураються вуличних дій, можуть бути використані для розхитування української держави.

Коли в Україні почався Євромайдан, а пізніше – бойові дії на сході, добровольці з числа право-радикальних груп були першими на лінії вогню. Батальйон «Азов» воював біля Широкиного і звільняв Маріуполь.

Бійці «Правого сектору» стали на захист Саур-Могили, Мар’їнки, Авдіївки, Донецького аеропорту.

Допомагали бійцям, а не «правим»

Тож коли один з найвідоміших згодом бійців українських добровольчих батальйонів, паризький оперний співак Василь Сліпак, став бійцем «Правого сектору», крайньоправа ідеологія було останнє, що спадало на думку його соратників і друзів в Україні і Франції, які намагалися, чим могли, допомогти своїй країні.

«Ми не допомагали «Правому сектору», ми допомагали нашим хлопцям, які були на передовій», – пояснює в інтерв’ю Радіо Свобода Юлія Єфремова, активістка, яка понад 20 років живе у Франції, і яка разом з однодумцями з 2014 року допомагає добровольцям, вимушеним переселенцям та родинам загиблих вояків.

«Коли почалася війна, ми в Парижі шукали, як допомогти. Люди стихійно почали приносити якісь речі, збирати гроші, і ми шукали, кому їх передати. Моя мама живе у Дніпрі, який прийняв велику кількість поранених. Вона, як і багато інших жителів міста, ходила до військового шпиталю, до поранених бійців, і від них дізнавалася, яка потрібна допомога, а ми так отримали контакти і передавали цю допомогу. Ми зібрали кілька фур, які Василь приходив спочатку допомагати завантажувати, потім він супроводжував їх в Україну, а потім пішов воювати разом з тими, кому ми допомагали. Загинув він тоді вже у складі збройних сил України, коли «Правий сектор» став частиною армії», – розповідає Юлія Єфремова.

Правих українці не обирають у владу

Через російську агресію під загрозою тоді опинилося саме існування української держави, а тому в одному окопі могли опинитися і праві радикали, і ліберали. І в цьому принципова різниця у ставленні до крайньоправих рухів в Україні та інших країнах Європи, пояснює багатолітній дослідник крайньоправих рухів та організацій В’ячеслав Ліхачов.

«Якщо 6-10 років тому ультра-праві були в очах українського суспільства маргінальними агресивними підлітками, які бігають по вулиці, то нині вони виглядають респектабельно, як героїчна фігура в камуфляжі, яка захищає свою країну. Певною мірою це так і є, але певною мірою вони успішно імітують цей образ. Але коли вони намагаються використовувати його в політичних цілях, цього в них уже не виходить», – говорить В’ячеслав Лихачов в інтерв’ю Радіо Свобода.

Дослідник розповідає, що ультраправі майже ніколи в Україні не мали помітного електорального успіху. У той час, як підтримка правої партії Фідес в Угорщині сягає 49%, а ще радикальніша націоналістична партія Йоббік має 19%, польська «Право і справедливість» – майже 38%, австрійська «Свобода» набрала 26%, Новий Фламандський Альянс набрав понад 20% у Бельгії, єдиним успіхом української партії «Свобода» була парламентська кампанія 2012 року. Тоді вона здобула близько 10% голосів виборців.

Її відносний успіх експерти пояснювали кількома чинниками: протестом значної частини суспільства проти проросійської політики тодішнього президента Віктора Януковича, і одночасно підтримкою влади саме цієї партії у медіа-просторі. Як каже В’ячеслав Ліхачов, саме такі опоненти найкраще підходили для проросійських сил при владі. Заяви про фінансову підтримку проросійських олігархів не були доведені документально, хоча, згідно з численними публікаціями, деякі керівники партії в цей час різко покращили своє матеріальне становище.

Пізніше навіть на тлі війни ультраправі не набирали достатньо голосів для того, щоб пройти у парламент. А на президентських виборах у 2014 році глава «Свободи» Олег Тягнибок отримав трохи більше 1%. Ще менша частка виборців – 0,7% підтримала лідера «Правого сектору» Дмитра Яроша, незважаючи на широку популярність, яку він отримав під час Майдану та його участь у бойових діях на сході.

Не змінилася ситуація для крайньоправих і на нинішніх президентських виборах, коли спільний кандидат від ультраправих сил, «свободівець» Руслан Кошулинський набрав менше 2% голосів виборців попри те, що він служив у зоні бойових дій, має повагу у військових колах і не висловлював крайніх поглядів.

Праві – не значить антисеміти

Те, що в Україні навіть під час війни не зростає підтримка націоналістів, робить Україну по-справжньому унікальною в Європі, вважає багаторічний спостерігач за подіями в Україні, експерт Атлантичної Ради Андерс Ослунд.

«Кандидат від правих отримав 1,6% голосів. Тобто Україна є унікальною країною в Європі, яка не має проблеми з крайньоправим екстремізмом», – сказав Андерс Ослунд під час нещодавнього обговорення у Вашингтоні. «Впродовж останніх двох з половиною років Україна має прем’єр-міністра єврея. Володимир Гройсман з гордістю говорить про своє єврейське походження. Головний кандидат на посаду президента, Володимир Зеленський – також єврей. Чи це можливо в якійсь ще європейській країні? Це означає, що Україна зараз виглядає набагато толерантнішою, ніж будь-хто інший».

Цю оцінку підтверджують і дані опитувань. Вашингтонський дослідницький центр PEW, який у 2016 році проводив опитування у Східній Європі, з’ясував, що якщо в сусідніх країнах не хочуть бачити євреїв навіть як співгромадян, 32% вірмен, 23% литовців, 22% румун, 19% чехів, 18% поляків, 14% угорців і росіян, то в Україні таких знайшлося тільки 5%, що робить Україну найбільш толерантною до євреїв країною в регіоні.

В той час, як за даними ізраїльського уряду, в світі у 2018 році в антисемітських нападах було вбито 13 євреїв, а сама кількість жертв була найвищою за останні 20 років, Україні вдалося домогтися свого виключення зі списку країн, де зростає антисемітське насильство. Згідно з даними Моніторингу антисемітизму в Україні, протягом 2017 і 2018 року не було зареєстровано жодного випадку антисемітського насильства.

Як зазначається у доповіді за підсумками моніторингу, пік антисемітських інцидентів припав на 2005 рік, коли від нападів постраждало 13 осіб, і з того часу кількість таких випадків неухильно зменшувалася.

Автор доповіді В’ячеслав Ліхачов говорить, що з одного боку українські ультраправі є частиною загальноєвропейської тенденції, де євреї перестають бути головним об’єктом ненависті по всій Європі у післявоєнний час, бо з’явилася «мігрантська мусульманська загроза» з Близького Сходу. Але з іншого боку, в Україні є інший контекст.

«У нас немає жодної «мігрантської загрози», чи міфічної уяви про неї, у нас є цілком реальний російський агресор. І зрозуміло, що антисемітизм, як спосіб мобілізації проти якогось міфічного ворога, стає неактуальним і непотрібним, коли ворог є цілком реальний, а свої українські євреї, так само, як українці іншого етнічного походження є частиною «своєї» спільноти. І вони борються з цією загрозою пліч-о-пліч з усіма. Тому українські ультраправі, починаючи з Дмитра Яроша у 2014 році, стали підкресленими семітофілами. Це сталося просто тому, що змінився весь порядок денний. Тому можна впевнено говорити, що антисемітизм не є важливою рисою ідеології ультраправих», – вважає В’ячеслав Ліхачов.

На думку дослідника, цю зміну часто не помічають західні дослідники, які зосереджуються на зовнішніх атрибутах вуличних акцій ультраправих.

«Якщо партія, скажімо «Національний корпус», має 3-4 тисяч осіб своїх офіційних членів, то вони, не маючи грошей на телевізійну рекламу, будуть малювати графіті на стінах, роздавати листівки, вдягати кілька десятків підлітків в уніформу зі своєю символікою. З того, що вони ходять по вулицях зі смолоскипами кілька разів на рік, не можна робити висновок про те, що вони мають якусь значну силу, чи що вони мають якусь підтримку в суспільстві», – вважає Ліхачов.

Запалений смолоскип, на його думку, ще не свідчить про те, що в Україні прийшли до влади фашисти. «Вони ходять в ті дати, які пов’язані з історією національно-визвольного руху, скажімо 14 жовтня, на Покрову, чи 1 січня в день народження Степана Бандери. Вони ж не 20 квітня (в день народження Адольфа Гітлера, – ред.) виходять на ці марші. Так, Бандера для багатьох виглядає несимпатичною фігурою, яка мала авторитарну, антидемократичну і ксенофобну ідеологію, але для значної частини українців в умовах триваючої російської агресії ця фігура є просто символом боротьби за свободу. Тому, коли вони 1 січня виходять зі смолоскипами, то вони виходять в день народження свого символу боротьби за українську свободу, а не за якийсь символ боротьби за владу білої раси», – переконаний дослідник.

Він зауважує, що навіть ті лідери крайньоправих, які в минулому висловлювали такі погляди, так як засновник і командир добровольчого підрозділу «Азов», а нині лідер партії «Національний корпус» і депутат Андрій Білецький, також відійшли від крайніх позицій.

Західні праві залишаються джерелом натхнення

Щоправда, своїх зв’язків з західними расистами колишні «азовці» не поривають. У розслідуванні кореспондента Радіо Свобода Крістофера Міллера розповідається, що «Національний корпус» продовжує розбудовувати свої зв’язки з найбільш одіозними представниками західних антидемократичних рухів. Зокрема, у дослідженні мовиться з посиланням на спеціального агента ФБР Скотта Бірвірта, що військове крило «Азову», «як вважають, брало участь у навчанні і радикалізації американських організацій, що виступають за вищість білої раси».

Через звинувачення в ультраправій ідеології Вашингтон, наприклад, надавши Україні протитанкові ракетні комплекси «Джавелін», заборонив передачу зброї членам «Азову». Також цьому підрозділу заборонили брати участь у військових навчаннях під проводом США, під час яких американські військові тренували українські Збройні сили для протистояння російським гібридним силам на сході держави.

Напади на ромів та представників ЛГБТ

Не лише закордонні контакти українських правих викликають занепокоєння оглядачів. На їхній совісті – чимало випадків демонстративного насильства, спрямованого передусім проти ромської громади та представників ЛГБТ.

Хвилю нападів на ромів минулої весни і літа В’ячеслав Ліхачов вважає безперецедентною для України. Тоді хвилю обурення правозахисників та громадянського суспільства викликали погром ромського стихійного поселення на Лисій горі у Києві, а також напад на львівський табір ромів, внаслідок якого загинув один його мешканець, а ще кілька зазнали поранень. За рік тоді автори доповіді «Ксенофобія в Україні у 2018» нарахували понад 20 інцидентів.

В’ячеслав Ліхачов вважає, що цей спалах насильства можна пояснити кількома причинами. По-перше, зріс, пов’язаний з війною, загальний рівень насильства у суспільстві, включно з кримінальним і побутовим.

«У цьому контексті виросло і ультраправе насильство. Хоча після цього спалаху воно знову зменшилося. Також вибір ромів пов’язаний з тим, що ця група стигматизована у суспільстві загалом. Треба розуміти, що ультраправі не мають багато засобів бути помітними, а після нападу на ромів, їх запрошували у ток-шоу, вони стали з’являтися на публіці, це була для них безкоштовна реклама», – вважає Лихачов.

Ліберальні середовища стали помітнішими цілями

У цей же час «улюбленими» об’єктами для нападів ультраправих стають представники ЛГБТ-спільноти. Правозахисний ЛГБТ центр «Наш світ» у 2018 році задокументував 246 випадків, коли в Україні вчинялися дії на ґрунті гомофобії, трансфобії, або ж була використана мова ворожнечі.

Як говорить дослідниця крайньоправих рухів Анна Гриценко, тут зійшлися дві тенденції – і активізація правих з своїм консервативним порядком денним і активізація ліберальних рухів – феміністичних, правозахисних, зокрема на захист прав ЛГБТ, яка в свою чергу, пов’язана з демократизацією та лібералізацією українського суспільства після Революції гідності.

«У нас з 2013-2014 року активізувалися феміністичний порядок денний, порядок денний ЛГБТ. Наприклад, «Марш рівності» – подія, яка гарантовано відбувається раз на рік і охороняється поліцією. А раніше, до 2013 року це були закриті події, які і відбутися публічно не могли, бо їх ще до початку якісь там «казаки» приходили і зривали. Самі ці спільноти стали помітнішими і подій таких, які привертають увагу крайньоправих, стало більше», – говорить Анна Гриценко.

Поліція, крайньоправі та вибори

Головні претензії правозахисників та дослідників у цьому випадку спрямовані до правоохоронців, яких вони підозрюють у надто тісних зв’язках з представниками крайньоправих середовищ.

«Коли нинішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков був керівником Харківської області ще до 2014 року, то в цей час в Харкові розквітла неонацистська організація «Патріот України», яка нападала на в’єтнамців у Харкові. Можливо, це хронологічний збіг, але такі є факти. Коли Аваков стає міністром внутрішніх справ, виходець з «Патріоту України» Вадим Троян стає очільником міліції Київської області. Керівник «Патріоту України», колишній комбат полку «Азов» Андрій Білецький, який від партії «Народний фронт» Арсена Авакова іде мажоритарним депутатом – ось такі історії знайомств, чи співпраць, вони помітні на високому рівні. Крім того, є Сергій Короткіх, відомий російський неонацист, колишній командир розвідувальної роти полку «Азов», який стає начальником охорони об’єктів стратегічного призначення національної поліції у Києві», – наводить причини для занепокоєння Анна Гриценко.

У звіті за 2018 рік, підготовленим для організації Freedom House під назвою «Чи загрожує ультраправий екстремізм українській демократії?», його автор, В’ячеслав Ліхачов, наводить численні приклад безкарної поведінки членів ультраправих угруповань, на які немає адекватної відповіді поліції.

Лихачов висловлює впевненість, що ультраправий екстремізм сприяє дестабілізації ситуації в Україні та підриває авторитет влади.

З початком передвиборчої кампанії в Україні причин для занепокоєння з’явилося ще більше. 11 січня Центральна виборча комісія України надала дозвіл мати офіційних спостерігачів на виборах громадським організаціям, серед яких були і «Національні дружини», що пов’язані з полком «Азов» та партією «Національний корпус».

Після 9 березня, коли кілька сотень ультраправих намагалися прорватися до президента під час мітингу в Черкасах, ризики силового протистояння зросли. Арсен Аваков тоді публічно засудив такі дії та назвав це неприпустимим.

Хоча ще перед виборами Аваков отримав листа від представників західних держав. Група послів країн «Групи семи» на підтримку України 15 березня направила листа міністру внутрішніх справ, в якому дипломати висловили «крайню стурбованість» діями «екстремістських політичних рухів в Україні».

«Вони залякують українських громадян, намагаються узурпувати роль Національної поліції в убезпеченні виборів і шкодять внутрішньодержавній і міжнародній репутації влади України», – мовиться в листі.

Перший тур виборів відбувся без інцидентів. А щодо другого, то за словами Авакова, його турбує більше можливість вуличних протестів незгідних з результатами виборів, «особливо, якщо різниця у голосах буде невелика».

«Ми готові до усього, але я побоююся, що той, хто програє, може вирішити, що організовані вуличні протести – це його політичний захист. Це може підірвати країну. Звісно, що у таку нестабільну ситуацію одразу може втрутитися Російська Федерація», – заявив Аваков напередодні першого туру голосування.