Старші люди, самотні, малорухомі, немічні та паліативні хворі. Після загострення безпекової ситуації на Харківщині евакуаційники «Схід SOS» привозять до Дніпра дедалі більше жінок і чоловіків, безпорадних у побуті. Літні люди змушені тікати з власних домівок, хоча планували пережити війну в рідних стінах. Виїздять часто під вогнем і з похапцем зібраними речами. А подекуди – лише з документами.
Вони розповіли Радіо Свобода про те, що пережили і що запропонували їм після виїзду з дому. Чи зможуть прихистки Дніпра впоратися, якщо потік переселенців збільшиться, – в матеріалі проєкту «Ти як?».
«У мене думки – ліпше померти було ще під час обстрілу»
67-річна Валентина Романчук народилася й виросла у Вовчанську. Там вона 38 років пропрацювала медсестрою й пішла на пенсію. У рідному місті її застала повномасштабна війна, а потім – окупація. Розповідає: після визволення Вовчанська українською армією восени 2022 року місто опинилося під масованими обстрілами солдатів РФ.
Жінка жила сама: її чоловік давно помер, сусіди – повиїздили.
«Мені здається, обстріли були постійні – з самого вересня 2022-го. Як зайшли наші. Світло було не завжди. Пенсію я отримувала поштою. 2 тисячі 700 гривень. Коли війни не було, то ще можна було на них вижити… Гуманітарку давали, був спорткомплекс – то туди її привозили. А тоді вуличний комітет розподіляв її по усій вулиці: борошно, макарони, олія, крупи. Цього мені вистачало, я ж одна», – згадує Валентина.
На подвір’ї біля рідної хати у Вовчанську Валентина дістала тяжке поранення. Це сталося цьогоріч 11 березня. Розповідає: вийшла з дому посидіти на лавці, вибух, полетіли уламки – далі нічого не пам’ятає. Отямилася в лікарні Харкова з перебитими рукою й ногою.
«Не знаю, хто викликав швидку. Одвезли мене в Харків, в обласну травматологію. Там я пролежала півтора місяця, зробили операцію мені і на коліні, і з очей уламки витягували. Перебило руку і зв’язки, права рука тепер – неробоча, пальці не рухаються», – розказує Валентина.
У харківських лікарнях Валентина пробула понад два місяці. Ногу підлікували – жінка може сама пройти кілька метрів до туалету. А рука досі знерухомлена – в апараті Ілізарова. Окрім того, говорить, через стрес знову дало про себе знати онкологічне захворювання ока.
У мене думки – ліпше померти було ще під час обстрілу, і все…Валентина Романчук
Раніше жінка пройшла курс променевої терапії й мала надію на одужання.
Її хата пошкоджена, каже жителька Вовчанська, вікна й двері повибивало. З власних особистих речей з нею – лише документи.
Одяг та взуття дали медики та волонтери. Зараз вона в шелтері у Дніпрі.
«Поки нічого не обіцяють. Треба на консультацію до травматолога та онколога… Куди – додому? До кого, до чого? Я там сама та однією рукою нічого не зможу… Я вже ні на що не надіюся. У мене думки – ліпше померти було ще під час обстрілу, і все… Мені здається, ця війна ніколи не скінчиться», – каже вона.
Її село було «сірою» зоною
Сусідка по кімнаті жінки в шелтері – землячка. 69-річна Наталія – із села Зарічного, за 25 кілометрів від Вовчанська. Наталія все життя пропрацювала поштаркою, зараз – на пенсії, у неї – хвороба Паркінсона. Донька жінки з чотирма дітьми віком від 6 до 14 років перебувають в евакуації, за кордоном. Доглядати за Наталею нікому.
Її село було «сірою» зоною, російські солдати розмістилися за Зарічним, згадує переселенка.
Люди – дехто виїздив, але в основному всі лишалися. Хазяйство ж у багатьох, куди поїдеш?Наталія
«Вони стояли далеченько від нас, за посадкою. Через наше село снаряди літали – на Старий Салтів, на бази відпочинку. Розгромили бази. Село наше не зачепили. До села під’їжджали ближче, ракети пускали… Люди – дехто виїздив, але в основному всі лишалися. Хазяйство ж у багатьох, куди поїдеш?» – каже вона.
Позаду в Наталії – три місяці нерухомого стану у лікарні Харкова й досить успішна реабілітація. Зараз вона потроху ходить із допомогою ходунців. Але повертатися додому, в село, небезпечно – лінія фронту надто близько, говорить жінка.
«Якщо раптом знову треба буде зібратися і виїздити – я не зможу. Таблетки п’ю, а що далі – не кажуть. Ходити треба, робити вправи. Стараюся не падати духом. Додому, може, і не вернуся, а до доньки, в Харків, поїду. Скінчиться війна, донька з дітворою повернуться з евакуації, з Польщі, – я до них. Зв'язок є, і сьогодні вже балакали, кажуть, щоб я не сумувала. Ми з донькою і онуками не бачилися з самого початку війни – вже понад два роки», – розказує Наталія.
Які можливості має шелтер для маломобільних
Обидві жінки, Валентина й Наталія, – серед тих ста евакуйованих, яких прихистив спеціалізований шелтер у Дніпрі. Він – єдиний у місті, який приймає маломобільних та людей з інвалідністю.
Зараз тут близько ста підопічних. Від початку повномасштабної війни через заклад пройшли понад 2 600 людей. Більшість потім переправили на постійне мешкання в тилові регіони.
Евакуйованим з «гарячих» точок тут забезпечують проживання та харчування, а також – санітарний догляд. За необхідності – відновлюють документи, возять на консультації до лікарів, забезпечують лікування в стаціонарах, розказують в шелтері.
Із будівлею та оплатою комунальних послуг допомагає міська рада Дніпра, проживання й харчування підопічних відбувається коштом доброчинної організації «Схід SOS», яка, до того ж, евакуює людей.
А втім, потужностей цього прихистку, говорить його керівниця, голова громадської організації «Океан добра» Ольга Волкова, обмежені, хоча потік людей, зокрема з Харківщини, де активізувалися бойові дії, збільшується.
У закладі є зарезервований цілий поверх – ще 50 ліжкомісць, але прийняти людей туди не можуть.
«Ми б могли прийняти ще 50 людей, але для цього нам треба запустити ліфт. Це колишня будівля лікарні, і тут старий лікарняний ліфт, розрахований на роботу ліфтера. Щоб його модернізувати, потрібно два мільйони гривень. До того ж, на утримання 50 додаткових ліжок треба, ми підрахували, 168 тисяч гривень на місяць – це харчування плюс робота персоналу», – розповіла Ольга Волкова.
За її словами, шелтер розрахований на тимчасове перебування переселенців від кількох днів до кількох місяців. Далі їм мають знаходити щось постійне. Наразі тим людям, яких уже прийняли, досить важко знайти постійний прихисток, каже Ольга Волкова. У регіонах подалі від фронту закінчуються місця в геріатричних пансіонатах, каже вона.
Куди подінуться з Харкова люди самотні, старі, з інвалідністю, коли все забито?Ольга Волкова
«Днями до нас привезли одразу 12 людей з Харківського напрямку, це досить багато. А ще до нас привезли чоловіка з харківською реєстрацією – має статус ВПО. Почуйте мене: мільйонне місто Харків вже визнане зоною бойових дій – люди можуть оформлювати ВПО. А куди подінуться з Харкова люди самотні, старі, з інвалідністю, коли все забито? Якщо хтось з наших підопічних їде до геріатричного пансіонату, то хтось із місцевих, з дніпрян, туди не їде, бо стоїть черга. І так само в інших регіонах», – говорить керівниця громадської організації.
Вихід із ситуації Ольга Волкова вбачає один – маломобільних людей з «гарячих» точок треба більше переправляти за кордон, але для цього слід шукати фінансування й іноземних доброчинників.
Від початку повномасштабної війни евакуаційна команда «Схід SOS» вивезла з гарячих точок понад 10 тисяч маломобільних людей. Декого таки відправляють за кордон.
Російські сили зранку 10 травня 2024 року розпочали наступальні дії в Харківській області уздовж українсько-російського кордону. Їм вдалося захопити кілька сіл, нині тривають бої за Вовчанськ.
Станом на 1 червня місто на 70% перебувало під контролем українських Сил оборони, повідомив речник оперативно-стратегічного угруповання військ «Хортиця» Назар Волошин. У місті та околицях точаться жорсткі бої.
Дніпропетровщина стала одним із регіонів, куди найчастіше евакуюються люди з прифронтових територій Харківщини, Донеччини та Херсонщини. Від початку повномасштабного вторгнення Росії, за даними обласної військової адміністрації, область прийняла понад 466 тисяч вимушених переселенців.
Форум