Іван Вівсяник розповідає, що російські солдати забрали в нього паспорт громадянина України й погрожували зброєю. Тоді пенсіонер, мешканець Очеретиного, самостійно полишив окуповану частину селища на Донеччині, щоб не отримувати громадянство Росії. Чоловік вирішив пробиратися на підконтрольну українським військовим територію. Йшов поночі, під обстрілами. Із собою зміг взяти лиш найнеобхідніші речі та пенсійне посвідчення. Зараз літня людина оговтується від пережитого в одному з шелтерів Дніпра, а волонтери шукають йому безпечне місце для тривалого перебування.
Станом на 29 квітня за Очеретине, що неподалік від Авдіївки, точаться активні бої. У селищі лишаються близько 200 жителів, організована евакуація звідти неможлива.
Що пережив під час війни та на що сподівається далі – історія Івана Вівсяника в проєкті Радіо Свобода «Ти як?».
«Нічого не взяв, «налєгкє» пішов»…
Сидячи на ліжку в шелтері Іван Вівсяник розкладає наплічник, який йому подарували волонтери. У ньому – все, що зміг взяти з дому в дорогу: набір для гоління, рушник, теплий картуз, водонепроникний плащ, дзеркальце, два мобільні телефони. Перед тим, як допустити до чоловіка відвідувачів, персонал дбайливо міряє йому тиск – тільки би не погіршилось самопочуття через хвилювання.
88-річний чоловік розказує: коли розпочалася повномасштабна війна, з рідного Очеретиного нікуди виїздити не планував. Іван – самотній. Жив у хаті, попри вік – обробляв город, вирощував виноград. Але, каже, лінія фронту наблизилася – і його хату розбомбили російські війська. Останнім часом він жив у літній кухні.
Каже: «Завтра прийдете і оформите російське громадянство»Іван Вівсяник
«Хата розбита. Черепиця попадала. Дощі йшли – стеля впала. Я жив у літній кухоньці, ото там і зимував», – згадує він.
А потім у селище зайшли російські війська, каже чоловік. Його рідну вулицю захопили, в одній із хат зробили штаб. Зайшли до нього у двір: мовляв, перевірка документів:
«Іде військовий: перевірка документів. Я не помітив, які на ньому знаки розпізнавальні, чи є синьо-жовте. Каже: «Є паспорт?». Кажу: «Є». Заходить за мною в кухоньку, я йому віддаю. Каже: «Я забираю». Забрав паспорт і ідентифікаційний номер. Каже: «Завтра прийдете і оформите російське громадянство». А я не хочу в Росію. Я – українець. Чого мені щось у них брати? Не хотів».
Вирішив іти вночі, щоб не затримали росіяниІван Вівсяник
Коли військові пішли, Іван перечекав ще день. Сподівався, що селище незабаром відіб’ють українські війська, але вже почав збирати речі. А тоді – о четвертій ранку вирушив із дому. По темному йшов пішки трасою у бік Покровська. На залізничному переїзді в Очеретиному перечекав обстріл.
«Вирішив іти вночі, щоб не затримали росіяни. Йшов по дорозі, йдеш – намацуєш, бо я в темряві погано бачу. А воно – дороги побиті, то я впав, бік обідрав, руку обідрав… Страшно було. Ішов приблизно чотири години. Рідко їхали машини. Я голосував. Не брали», – згадує він.
Близько 10-ї ранку Івана підібрала попутка – машина, яка возить борошно. Так чоловік дістався до Гродівки Покровського району. Звідти рейсовим автобусом, розказує, доїхав до самого Покровська, де його забрали евакуаційники.
Пам’ятає німецьку окупацію
Для літнього чоловіка нинішня велика війна – не перша в житті. Дитиною він пережив Другу світову. Його батька, тракториста, не стало 1937-го – помер від тяжкої хвороби. Разом з матір’ю хлопчик пережив окупацію в селі на Дніпропетровщині, де народився й виріс.
Солдати були поранені – у нас лежали на підлозі, в коридорі… Це було в першу війнуІван Вівсяник
«Пам’ятаю, як відступали наші, щоб не потрапити в оточення. Їхала машина. 76-міліметрова пушечка в них, снаряди. А німці як налетіли винищувачами. Іде в піке – і прямо по цій машині. Машину запалили. Солдати були поранені – у нас лежали на підлозі, в коридорі… Це було в першу війну. Село Троїцьке, Петропавлівський район, Дніпропетровська область», – згадує чоловік.
Після війни Іван Вівсяник закінчив політехнічний інститут у Донецьку, там і залишився жити. Працював науковим співробітником у двох науково-дослідних інститутах, а в останні перед пенсією роки – під землею, на шахті. Налагоджував гірниче обладнання. В Івана була родина – дружина й прийомна донька, але вона розпалася.
Чоловік вирішив осісти на Донеччині, наприкінці 1990-х купив будиночок в Очеретиному – й думав спокійно хазяйнувати.
«Вирощував виноград, помідори, ну все було. Купив будинок, він старий, побудований до війни ще. Але я думав так: скільки там мені треба. Жив собі сам», – говорить він.
Шелтер
Зараз, перебуваючи у шелтері громадської організації «Океан добра» у Дніпрі, Іван Вівсяник з вдячністю приймає турботу персоналу й ні на що не скаржиться.
Працівники допомагають йому з відновленням документів. Про повернення додому, на Донеччину, поки не мріє.
«Удома, в Очеретиному, людей дуже мало залишилося. На вулиці Пушкіна, де я жив, – сусід, у нього старенька мати, далі – родина. Там ще бачив – живуть люди. А більше – нікого. Там же йдуть бої – я все дивлюся на мобільному», – каже він.
Мені хочеться залишитися тут, нікуди не їхатиІван Вівсяник
Відмовляється й від виїзду за кордон, який йому пропонували волонтери. Каже: хоче залишитися на Дніпропетровщині.
«Мені хочеться залишитися тут, нікуди не їхати. Але аби якесь житло, хатку», – говорить він.
Евакуаційник благодійного фонду «Схід СОС» Роман Бугайов, який опікувався вивезенням чоловіка, каже: випадки самостійного виходу громадян України з окупованих територій непоодинокі.
Із Очеретиного були й молоді люди, які виходили самостійно, були й старші люди, яких забирали родичіРоман Бугайов
«Таких людей багато. Це той випадок, коли люди сидять вдома, під обстрілами, й гадають, що їх мине. Але це – омана. Треба заздалегідь, поки є час, вирішити, куди їхати. Можна звернутися до нас, для маломобільних людей ми шукаємо прихистки. Із Очеретиного були й молоді люди, які виходили самостійно, були й старші люди, яких забирали родичі. Загалом з початку повномасштабної війни в моєму досвіді таких випадків було щонайменше 30 – коли людей вже не можна було вивезти, ми домовлялися з ними про якісь точки зустрічі, куди вони виходили самі, а ми їх там забирали. Але це дуже небезпечно. Окупаційні війська РФ не сприймають наше цивільне населення як цивільне, для них усі наші мирні люди – як ціль», – переконаний Роман.
Наприклад, схожий шлях, що й Іван Вівсяник, подолала 98-річна жінка – вона теж самотужки вийшла з окупованої частини Очеретиного. Про це повідомив представник ГУ НП Донецької області Павло Дяченко. Жінка поважного віку йшла весь день, розповів він, подолавши 10 кілометрів під обстрілами – аби дістатися вільної території України. Її будинок також зруйнований.
Селище Очеретине розташоване неподалік захопленої російськими військами Авдіївки. До повномасштабного вторгнення в ньому мешкали 3,5 тисячі людей. За даними керівника селищної військової адміністрації Миколи Коваленка станом на 13 квітня, в громаді лишались 620 людей. У самому селищі – близько двох сотень жителів.
27 квітня в телемарафону «Єдині новини» речник оперативно-стратегічного угруповання військ «Хортиця» Назар Волошин повідомив, що російські війська змогли прорватись та закріпитись в частині Очеретиного. Станом на ранок 29 квітня за Очеретине точилися бої. Армія РФ завдала по селищу авіаудару, повідомив Генштаб ЗСУ.
Форум