Її батька розстріляли, маму вивезли до табору в Сибір, а названа сестра зникла безвісти. Надії Вікторовській (або Наночці, як її називали рідні) тоді було лише сім років. Попереду її чекав дитячий будинок для дітей «ворогів народу», сотні кілометрів доріг подолані пішки і нацистські табори.

Що дало сили пережити ці випробування і коли доросла Надія вирішила дати ляпаса владі – в її монолозі.

«Це твоя сестричка, вона буде жити з нами». У 1933 роцу, коли мені було три роки, батько привіз до нас дуже красиву дівчину (у неї була така-а-а коса!). Сестричку звали Мотя.

Ми жили у Дніпропетровську. Моя мама, Парасковія, була вчителькою молодших класів, батько, Іван, – агрономом. Він багато працював і мало бував вдома. Я його завжди дуже чекала. Інколи він приносив з полювання зайців і качечок. Я їх гладила, плакала, і відмовлялася їсти.

Квартира у нас була хороша, велика. На столі у батька стояв глобус, ми його крутили і так подорожували до різних країн, плавали і купалися в річках і озерах всієї планети.

Мотя ніколи нічого не говорила про те, як вона жила до нас, не згадувала своїх батьків. А я ніколи не питала. Думала, може, вона і справді була моя сестричка? Але мама потім казала, що тато підібрав її на вулиці в часи Голодомору.

Влітку 1937 року сталася радісна подія – батько отримав нову роботу в Києві і ми влаштували прощальний бенкет з усіма його співробітниками. Їх було дуже багато!

Далі сталося те, що досі не можу забути.

Не пам’ятаю у тих страшних людей було темно-зелений чи темно-коричневий одяг? Ми з Мотьою бачили, як ці здоровенні дядьки вийшли з чотирьох «чорних воронів», наділи наручники на гостей і заштовхали їх до машин. Ні батька, ні маму, ні мене, ні Мотю не взяли.

А зранку батько поїхав у Київ і більше ми його не бачили. Тільки через декілька днів мама сказала: «Наночка, у нас більше немає тата».

Незадовго після того мама йшла Дніпропетровськом. На іншій стороні вулиці побачила батькового рідного брата Терентія – директора школи. «Здравствуйте!» – крикнула йому. Але їй здалося, що він не почув.

Тоді мама перейшла до нього:

– Парасковія Арсентіївна, до мене не підходьте, – відрізав батьків брат.

– Я ж жінка вашого брата! Мені треба з Вами поговорити.

– Не звертайтесь до мене. Диму без вогню не буває.

Через багато років я дізналася, що батька розстріляли за нібито «антирадянську терористичну діяльність».

Після арешту батька ми переїжджали з однієї квартири на іншу, до таких же зруйнованих сімей.

Моті тоді було 12, мені – 7. Мама їй казала: «Тікай у своє село», а вона не хотіла: «Тьотя Паша, я зостанусь з вами, хай там що», – переконувала. А мама їй: «Ти не розумієш, куди мене повезуть?».

Мотя пішла. Скільки ми потім її не шукали – ніхто її більше не бачив. Може, загинула? Але я не хочу, хай буде в моїй пам’яті жива.

Я не згадаю, кого першим енкаведисти висадили з машини. «Чорний ворон» відвіз маму до тюрми, а мене у дитячий будинок для дітей «ворогів народу».

Що могла відчувати семирічна дівчинка, яку відірвали від матері, в місці, де цілими днями плачуть діти? Що всі вони відчували?

Я опинилася у страшній величезній клітці з білими стінами, залізними ліжками і сіро-зеленими ковдрами. 30 чи 40 дітей було – не знаю. Діти билися, дітей били. Інколи били по-звірячому і на ранок на тому ліжку вже нікого не було.

З цього пекла мене вирвала мамина сестра – тьотя Лєна, яка разом із чоловіком Марцелем (він був поляком) написали заяву, що зобов'язуються виховати мене в комуністичному дусі.

Тьотя Лєна, як і моя мама, була вчителькою, і я почала ходити з нею в її школу. А ночами ми чекали, що за дядьком теж приїдуть.

У 1937-му діти знали найкраще, кого вночі забрали: «Ага-ага, оце хорошого. А це – поганого». Чого садили? Що ті люди зробили? «Враг». Враг чого? Кого? Не знаю. Знаю: цей – враг! А ось цей – хороший. А потім і хороший став поганим. Забрали.

Тоді я й не ставила собі питання, чому це все сталося з нашою родиною. Бо це сталося не тільки з нашою родиною. Це було кожен день.

Чи була я сильною дитиною? Не знаю. Знаю, що коли ми з тьотьою Лєною зайшли в гастроном, де раніше я бувала з мамою, і я побачила такі лампи подібні до винограду, зі мною сталася страшна істерика. Настільки страшна, що викликали лікарів.

Вночі я кричала, де моя мама.

Потім була війна. В місті викупили все, що тільки можна було. Нічого було їсти, ми носили продавати на базар «Озьорка», що мали. Останньою продали табуретку. За неї нам дали кусок гарбуза.

Найстрашніше, коли не було води. Тоді ми ходили під снарядами в центр Дніпропетровська до ставка. Вода там була отруєна, але ми її виносили, якось очищали і пили.

Оголосили, що зранку, на світанку, всі євреї разом документами і цінними речами повинні вийти на центральні вулиці. Це було страшне видовище: як їх гнали шеренгами… старих, молодих, матерів з дітьми на руках. Всі вони опинилися в протитанкових ровах за містом.

У вересні 1943 року ми почули по радіо оголошення, що мешканці повинні покинути місто і вийти в трьох напрямках. Ми мали йти в день мого народження – 23 вересня – в сторону села Широкого.

«Посидимо в підвалі, пронесе», – сказала тьотя Лєна.

«Ви як хочете, а я візьму дітей і піду, як сказали», – відповіла її сестра Шура, яка прийшла до нас з дітьми.

І добре зробила.

У моїй справі написано, що мене забрали до Німеччини 25 вересня 43-го.

Нас вели колоною. Йшли і люди, і вівці: цілі величезні стада. Вівці падали, мужики їх дорізували. Я баранину тільки тепер можу їсти. В день йшли по тридцять кілометрів. Заходили в села, де вже нікого не було, ночували і йшли далі.

Що дало мені сили, я не знаю. Коли людина у такому віці попадає в такий вир – вона просто ні про що не думає. Йде по тому руслу, як йде. Було страшно погано, було холодно, не було що їсти, а все одно воно йшло і йшло.

До Дністра я дійшла з обмороженими ногами і не мала ні одного зуба. А там нас розбомбили наші… бо йшли і військові, і німці, і ми. Усе на світі. Бомби падали всюди, берег перетворився у брудне місиво із землі, снігу і крові.

Нас везли-везли у вагонах-телятниках. Припускаю, що привезли в Берлін, коли почалося бомбардування. Німці втекли, а ми лишилися закриті у вагоні. Вмирали зі страху… Потім нас притаскали в другу сторону Берліна. Там – те саме.

Далі десять чи більше днів розгрібали каміння, щоб відгородити завалений вхід у протестантську церкву. Щоб у неї можна було ходити. Ми тоді наїдалися, скільки хотіли – нам давали здоровенний чан перлової каші…Так люблю перловку! Варю її все життя.

Старйо і дітей – відвезли в Штуттгоф. Був, ймовірно, кінець травня 1944 року. Територія навколо табору була вкрита зрубаними деревами, всюди стирчали пеньки. Звідти ганяли всіх працювати на залізничний вокзал і на вирубування лісу.

Я дуже хворіла, боліло плече і спина, рука моя була синя, кашель не спинявся. Я нікуди не виходила. Але мені приносили їжу. Там тоді були військовополонені, які отримували посилки з Червоного Хреста, і хтось з солдатів передавав «для хворої дівчинки».

Приблизно через місяць в табір почали прибувати євреї. Німці кричали на мене і на старих, що якщо не будемо виходити з бараку працювати – підемо в крематорій. Страшно не було. Було байдуже.

Влітку 1944 року нас з тьотьою Лєною та її чоловіком повезли в Щецин, в трудовий табір. Ми рили бункер, у якому мало сховатися від бомбардувань ціле місто.

Табір наш стояв на території фабрики, яка раніше робила черепицю. Її хазяїн Вальтер Кюк жив поруч і двічі на тиждень брав мене і ще одну дівчинку Галю навести порядок у його будинку і садочку.

Нам було по 13 років. Чи були у нас тоді якісь мрії? Повернутися додому, піти до школи? Що ці страждання закінчаться? Ні, про це навіть думки не було.

Ми прибирали і Вальтер відпускав нас у порт. Там ми знаходили ікру і молочко з оселедців, які викидали німці. Ми все це збирали у відерця: я в одне, бо мене боліла рука, Галя – у два, і несли до табору. Всі були щасливі. А в період дощів нас виручали печериці, які рясно вкривали схил гір і ми їли їх сирими. Чому їх так росло багато – неможливо зрозуміти.

Нарешті у березні 1945 року радянські війська увійшли в Щецин. Вже всі німці повторювали «Гітлер капут», але нас знову запхнули у вагони і ми опинилися в місті Нойе-Бранденбург. Ще місяць тягали каміння. Там і зустріли наших солдатів.

«Ти подивися, Ваня, на що вони перетворили нашу радянську дівчинку…» – дивилися не мене, одягнуту в якусь розлітайку, яку тьотя Лєна пошила вручну з солдатської ковдри брудно-сірого кольору.

Минуло три роки. Ми жили у Польщі, у родичів дядька. Не припиняли шукати мою маму. І тут до мене зайшла тьотя Лєна з конвертом і вся в сльозах: «Знаєш від кого лист?»

Мама моя після восьми років табору повернулася в Україну, але не мала права жити ближче, ніж за тридцять кілометрів від Дніпропетровська. На роботу теж не мала права. Купила страшенну халупу з куском землі в Ігрені, тримала кроликів і саджала город. Так і жила.

Мене зустріла в 1948 році на вокзалі: «Куди ж я тебе поведу в таку халупку, моя донечко?...»

Але ж я була з мамою!

Я закінчила школу. Мама казала: «Наночка, ти йди тільки в медики. В тюрмі виживають тільки медики!» Але я вступила в Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут.

– Знаєте, – казала директору на вступі, – коли я стояла на березі Одри і дивилася на Щецин у руїнах, думала: «Боже мій, це ж хтось колись відбудує!»

Я хотіла будувати.

В Інституті я стала комсомолкою. До мене прийшли з бюро і сказали: треба вступати. Треба значить треба. Тоді не було опору. І от мене приймають, і на загальних зборах один зі студентів викрикує: «Нехай скаже, де були її батьки!». Але директор заступився: «Ти що, не знаєш, що Сталін казав: діти за батьків не відповідають?»

Не відповідають… Вже відповіли.

Я знала, що маю будувати, тому відмовилася від аспірантури. Щоб швидше втілити свою мрію, поїхала за направленням в Рубіжне – будувати житло для працівників хімкомбінату. Потім працювала прорабом на будівництві чавуноливарного цеху у Ворошиловграді (тепер – Луганськ).

На роботі я про батька не писала, бо мала б великі неприємності.

Але ось у 1956 році мене, молодого перспективного інженера і активну комсомолку, відправляють в Москву на профспілковий з’їзд. Там мене обирають членом ЦК профспілки, а наступного дня вимагають заповнити анкету. І от в тій анкеті я пишу абсолютно все: і про репресованого батька, і про маму в Сиблагу, і про примусове вигнання мене до Німеччини та перебування в перші повоєнні роки в Польщі.

Чому я тоді все це написала? Бо хотілось дати по морді. Мені так огидно стало від тої анкети. Все перевернулося. Обурили мене ті питання.

Коли я повернулася до Ворошиловграда, вище керівництво зі мною не розмовляло і не з’являлося на моєму будівництві. Який був хай серед них, що відправили до Москви людину з такою біографією!

Недавно до мене приїжджали з Німеччини – знімали фільм. Кажуть, ви отримали виплати від німецького фонду, задоволені? А я кажу, що тут треба дуже добре подумати. Бо якби ці виплати нам дали нацисти, – це одне, а їх дають люди, які самі постраждали. І все ж ці гроші були дуже потрібні. Я за них купила комп’ютер і упорядкувала шість книг спогадів.

А від Радянського Союзу маю довідку, що мама отримала три тисячі за те, що їй зламали життя, вбили чоловіка, тримали 8 років в Сиблагу і випустили відтіля калікою, а мені поламали дитинство.

(Матеріал підготовлений у рамках спільного усноісторичного проєкту музею «Територія Терору» та ГО «Пост Беллум» за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії)