Генеральна прокуратура України через суд вимагає доступу до внутрішніх документів редакції тижневика «Новое время» і все листування електронною поштою журналіста Івана Верстюка з редакцією. Офіційна підстава – підлеглі Юрія Луценка розслідують кримінальне провадження щодо розголошення матеріалів досудового розслідування у статті «Діамантова дочка. Хто і як платив за навчання спадкоємниці прокурора Корнійця у Великій Британії» від 17 серпня 2016 року. У редакції заявляють про загрозу обшуку, бо журналісти відмовляються розкривати джерела своєї інформації. Радіо Свобода поспілкувалося з медіаюристами і представниками різних правозахисних організацій. Усі вони вказують на порушення принципів свободи слова, міжнародного законодавства і низки норм українського Кримінального процесуального кодексу з боку прокуратури та суду.
4 лютого суддя Печерського районного суду Києва Володимир Карабань окремою постановою надав Генеральній прокуратурі доступ до внутрішніх документів редакції «Новое время» і до всіх матеріалів, які надсилав на емейл-адреси видання журналіст Іван Верстюк. 13 лютого слідчий ГПУ вручив цю постанову редакції.
«Опубліковані у статті документи є матеріалами кримінального провадження, які не підлягають оприлюдненню, оскільки їх публікація може зашкодити слідству і допомогти підозрюваним уникнути відповідальності» – так пояснює речник ГПУ Андрій Лисенко цікавість Генпрокуратури до цієї інформації.
У розслідуванні «Діамантова дочка» від 2016 року йшлося про навчання дочки екс-заступника прокурора Київської області Олександра Корнійця у Великій Британії: маючи зарплату у 200 тисяч гривень на рік, він заплатив понад 120 тисяч фунтів стерлінгів за тамтешнє навчання дочки.
«У черговий раз вимушені нагадати представникам громадськості та ЗМІ, що розголошення матеріалів досудового розслідування без дозволу на оприлюднення, отриманого у визначеному законом порядку, є кримінальним злочином і передбачає покарання у вигляді штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років»,– наголошують у ГПУ.
Утім, медіаексперти і правозахисники вбачають у цій ситуації суттєву загрозу.
Директор Центру демократії і верховенства права Тарас Шевченко:
«У цій ситуації рішення суду є таким, що не відповідає насамперед міжнародним стандартам захисту прав журналістів. А захищається не тільки те, хто журналістові надавав певну інформацію, але й будь-яка його кореспонденція, документи, записки, нотатники.
Захист журналістських джерел є однією з гарантій свободи слова. Журналісти не будуть здатні ефективно виконувати свою роботу, якщо вони не матимуть можливості захищати свої джерела.
За стандартами Європейського суду з прав людини, доступ навіть через судове рішення до документації або зобов’язання журналіста розголосити джерело можливі лише тоді, коли в інший спосіб абсолютно неможливо було отримати потрібну інформацію. Це не можна робити лише через те, що «так слідству простіше» чи вигідно, чи щось схоже.
Однак іще більший ризик виникає, коли правоохоронні органи намагаються отримати доступ до журналістської інформації не лише з метою отримання самої інформації, а з метою перешкодити діяльності журналістів або залякати їх.
Мушу із сумом констатувати, що це не перший випадок щодо «Нового времени», оскільки ми пам’ятаємо, що Крістіна Бердинських, як і Наталка Седлецька, вже перебувають у ситуації, коли прокуратура через суд вимагала і отримала доступ (потім це було зупинено, зокрема, через рішення Європейського суду з прав людини), але намагалися отримати до даних телефону про пересування цих людей».
Медіаюрист Лабораторії цифрової безпеки Віта Володовська:
«Дії прокуратури і суду є безсумнівним посяганням на свободу преси, зокрема гарантії щодо захисту журналістських джерел. Йдеться про порушення не лише міжнародних стандартів, але і чітких і однозначних положень статті 163 КПК. Зокрема, в ухвалі жодним чином не обґрунтовано ні підстави для розгляду без участі журналістів, ні неможливість іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих документів, що є обов’язковим.
Ба більше, суддя взагалі не розглядав той факт, що йдеться саме про інформацію, якою володіє ЗМІ і яка могла бути надана їм за умови нерозголошення. Наведений в ухвалі опис документів для доступу – надмірний і недостатньо визначений, що залишає широке поле для зловживань (зокрема, вимагати проведення обшуку через нібито ненадання всіх документів). Такі дії прокуратури і суду мають всі шанси стати черговим негативним прецедентом щодо України у Європейському суді з прав людини».
Адвокат Інституту розвитку регіональної преси Людмила Панкратова
Людмила Панкратова звернула увагу на той факт, що згідно з ухвалами суду досудове розслідування стосовно працівника прокуратури Корнійця завершилось ще 24 лютого 2016 року. А стаття журналістів «Нового времени» вийшла друком лише через півроку – у серпні 2016-го.
«Тобто досудове розслідування на момент публікації вже було закінчено, відповідно, таємниці досудового розслідування не було. Тому тут не може бути застосована ст. 387 КК України «розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування».
У цій справі, по-перше, порушуються права журналістів на захист джерел інформації. По-друге, відбувається втручання у діяльність редакції, оскільки просять доступ до внутрішньої документації, ґрунтуючись на напевно помилковій кваліфікації злочину. І по-третє, послаблюється довіра журналіста до редакції, яка не може його належно захистити, оскільки через ризик невиконання ухвали суду буде перебувати під загрозою обшуків у редакції.
Обшуки в редакції – найбільше втручання у права журналістів на захист джерел інформації, оскільки абсолютно незрозуміло, яка саме інформація буде вилучена у ході обшукових дій. Небезпека посилюється і тим, що відсутня можливість оскарження ухвали, яка надала такий доступ».
Людмила Панкратова також вважає, що такі докази можуть бути визнані судом недопустимими, бо будуть зібрані з порушенням прав журналістів, тобто зібраними з порушенням ст. 87 КПК України (недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини). До того ж інформація, що є у володінні засобу масової інформації або журналіста і надана їм за умови нерозголошення авторства або джерела інформації, – належить до охоронюваної законом таємниці (ст. 162 КПК), каже вона.
Виконавчий директор «Інституту масової інформації» Оксана Романюк:
«Ми з юристами проаналізували ухвалу суду, і в нас є три конкретні зауваження.
По-перше, згідно з законом «Про інформацію» журналіст має право не розкривати своїх джерел (хіба якщо немає рішення суду з цього приводу).
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, потрібно було ухвалювати рішення, лише ознайомившись із цією справою і лише в тому випадку, якщо іншого виходу не було, окрім як розкривати джерела. Це крайній випадок, якщо уже всі інші способи вичерпані.
Тут суд узагалі не брав до уваги, що йдеться про журналіста, про ЗМІ. Суддя взагалі, мені здається, навіть не зрозумів, що йдеться про ЗМІ, просто у це не вдумувався. Тому дуже велике питання щодо професійності судді
По-друге: згідно з КПК, ЗМІ мають особливий статус.
По-третє: журналісти не є відповідальними за розкриття таємниці слідства, адже вони в принципі не можуть нести відповідальність за розголошення інформації, бо на них не покладено обов’язок її зберігати, вони не є посадовцями, не підписували письмового попередження про нерозголошення. Тож публічні заяви про якийсь штраф абсолютно не відповідають дійсності і звучать як тиск на журналістів.
Ми закликаємо ГПУ утриматися від тиску на «Новое время» від дій, які можуть вплинути на розкриття джерел,від реалізації ухвали суду. А ще ми закликаємо Вищу раду правосуддя взагалі дати оцінку професійності та доброчесності судді, який ухвалив дуже дивне рішення, котре може загрожувати обшуком незалежному виданню.
Загалом ми звертаємось і до правоохоронних органів, і до суддів, щоб вони нарешті виробити практику доступу до документів ЗМІ і журналістів, бо скільки вже можна на одні і ті самі граблі наступати? Прочитайте нарешті КПК!»
Медіа-юрист Громадської організації «Платформа прав людини» Людмила Опришко:
«Суд розглянув цю справу без участі слідчого, який заявив клопотання про отримання документів, і без участі представників «Нового времени», навіть не поставивши їх до відома, що існує така ухвала, хоча, за процедурою, він зобов’язаний був це зробити. Щоправда, тут треба врахувати, що слідчий вважав, що видавництво просто знищить ці документи, якщо буде знати про клопотання заздалегідь. Але таке твердження є голослівним і не підтверджене жодними доказами. Тому перша небезпека в тому, що суд дуже формально підходить до вирішення цих питань. А формальний підхід призводить до того, що суд фактично стає на бік обвинувачення, не розбираючись у деталях справи і не намагаючись знайти необхідний баланс між інтересами слідства і інтересами журналістів і ЗМІ щодо збереження таємниці джерел. Крім того, така процедура взагалі не відповідає принципам справедливості, які передбачені статтею 6 європейської конвенції.
По-друге, в ухвалі надається доступ до значного обсягу матеріалів і документів, навіть не визначено певними часовими рамками, коли ці документи надходили до видавництва. Крім того, вживаються дуже розмиті формулювання, які не дають можливості чітко й конкретно ідентифікувати той документ, який повинен бути наданий на підставі цієї ухвали. Зокрема, суд зобов’язав надати копії всіх «авторських матеріалів». Причому авторські матеріали він взяв у лапки. Кожен із нас, читаючи таке речення, буде по-різному розуміти, що необхідно фактично надати на виконання ухвали суду.
Внаслідок цього може бути ситуація, що що б не надало видавництво, слідчий скаже, що це не те, що малося на увазі, а отже, ухвала суду не виконана і ми прийдемо з обшуком. А обшук – це ще більше втручання у право на захист журналістських джерел, адже він відбувається зазвичай зненацька і слідчі отримують доступ до всіх матеріалів, до комп’ютерів, можуть їх вилучати і просто нівелювати право на збереження таємниці джерел.
Інший бік цього питання: мова йде про статтю, в якій викривається корупція. І слідчий навіть не приховує, що вони хочуть встановити особу, яка надала цю інформацію. І все це робиться там, щоб встановити таку особу. Тобто тут не приховані наміри слідчого встановити журналістські джерела інформації. Але за таким принципом може діяти лише тоталітарна держава, де інтереси держави переважають над усім суспільним життям. І над потребами інших громадян. У демократичному суспільстві цю таємницю насправді можна порушувати лише у виключних випадках, тоді, коли мова йде про якісь терористичні акти, коли йдеться про життя чи здоров’я сотень людей, коли інтереси від цієї інформації значно більші».
