Росія має довгострокові плани щодо України. Стратегія ця багатошарова, і аналізуючи лише військові операції чи ймовірність вторгнення ми не зможемо вірно визначити всі загрози, сформулювати головні проблеми, щоб шукати шляхи протидії.
Росія уже давно не діє лише в ракурсі нав'язування власної культурної парадигми, панславізму як основного сценарію для України.
Нова «м’яка сила» Росії
Із моменту втрати Україною контролю над частиною територій компактного проживання виборців проросійських партій, можливість їхнього приходу до влади значно знизилася. Втім, у якості нової ідеологічної рамки з 2018-2019 років ними починає використовуватися наратив «десуверенізації України», тобто ідея про втрату фактичної незалежності на користь іноземних наднаціональних та міжнародних структур.
Використовується риторика «зовнішнього управління Україною», яку Кремль активно просуває через усі свої інформаційні ресурси і канали.
Прихильники цієї ідеї стверджують, що рухи, пов'язані із інтеграцією в західні структури, отриманням кредитування від міжнародних фінансових установ, реалізації спільних проєктів чи корекції правових норм у бік більшої сумісності з Заходом, є проявом зовнішнього управління Україною, нашої несамостійності у зовнішній та внутрішній політиці.
Ключова небезпека такого стратегічного наративу полягає у можливості впливати на зовнішню та безпекову політику держави через настрої громадян.
Натомість, про Росію Володимир Путін говорить як про «суверенну державу», яка мовляв, визріла у самому російському суспільстві і якій нічого не можна нав'язати зовні.
У таку широку рамку можуть бути залучені різні сили – від радикально-проросійських і ультралівих до ультраправих і радикально-націоналістичних
Загалом у світі «суверенізм» як політична ідея ставить внутрішню політику вище за будь-які елементи зовнішньої. Принциповим моментом для більшості сувереністських рухів залишається протиставлення лібералізму і демократії, вибудовування альтернативної форми демократії – «суверенної», «консервативної», «традиційної» і тому подібне.
«Суверенізм» є одним із інструментів РФ в глобальній політиці, формою «м'якої сили», яка активно нею експортується, що описала французька дослідниця Марлен Ларюель. З його допомогою Москва реалізує стратегії на розхитування системи міжнародних відносин і зміни статус-кво у міжнародній політиці, створює .
Створення своєрідних точок ізоляціонізму, сприяння опонентам європейської та євроатлантичної інтеграції в різних частинах світу мають слугувати переведенню відносин у площину жорсткого політичного реалізму, розхитуванню міжнародних угод та права.
Спілкування з позицій військової сили, нав'язування своєї точки зору стає можливим лише після підриву базових засад світопорядку, дієвості міждержавних угод та союзів.
Ставка робиться на вибудовування в інших державах вертикалі впливу, зорієнтованих не стільки на відверту лояльність до Росії, скільки на протидію інтеграційним процесам взагалі.
Стратегічний наратив «зовнішнього управління Україною» відкриває можливість для проросійських сил створити нову вигідну для себе конфігурацію в українському політикумі. Адже задля підтримки такої ідеї зовсім необов'язково бути лояльним до Росії. У таку широку рамку можуть бути залучені різні сили – від радикально-проросійських і ультралівих до ультраправих і радикально-націоналістичних.
Тим самим стирається традиційна лінія розлому між прозахідними та проросійськими партіями. Виникає можливість розширити його на ту частину українського суспільства, яка в інших умовах ніколи б не стала виступати поряд з проросійськими діячами проти прозахідної політики та реформ, розмивається фокус уваги навколо питань, пов'язаних із європейською та євроатлантичною інтеграцією.
Внутрішні загрози в Україні, «посіяні Кремлем»
Вже зараз в свідомості значної частини громадян України дискурс «зовнішнього управління» набув загрозливих обрисів. Ще у 2020 році в дослідженні «Детектора медіа» та Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» було зафіксовано, що тезу про «зовнішнє управління» Україною з боку МВФ поділяє не менше 45% опитаних. З тим, що «найважливіші рішення в державі ухвалюються під впливом західних держав (США, ЄС)», згідні від 82 % опитаних у Донецькій області до 45 % у Херсонській.
Це створює проблему курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію і загрожує спроможності надалі проводити реформи.
Кожен відчутний політичний або комунікаційний прорахунок української влади, громадських активістів, проєвропейських політичних лідерів, одразу ж стає фактором посилення нової, де факто проросійської (з точки зору вигідності) опозиції, що використовує тезу про «зовнішнє управління» як універсальне пояснення складних і не в усьому зрозумілих пересічному громадянину процесів реформ, включення України в новий порядок денний Заходу.
Загроза нових ліній розколу в Україні
Усе це стає органічним ґрунтом для поширення сувереністських ідей, розколу проукраїнських сил на прозахідних і сувереністів.
У цьому розрізі загрозливим виглядає і ідеологічний вакуум, який супроводжує діяльність влади в Україні: готовність реалізувати виключно заходи, що будуть позитивно висвітлені у медіа та піднімуть рейтинги серйозно б'є по можливості європейської та євроатлантичної інтеграції, яка вимагає зокрема й непопулярних кроків.
Фактором, який впливає на потенційний розвиток суверенізму, залишається й стратегічна незацікавленість української олігархії у глибокій європейській та євроатлантичній інтеграції.
Наслідки суверенізму в Євросоюзі
У самому Євросоюзі суверенізм стає ідеологічним фактором, який супроводжує конфлікт еліт держав Центрально-Східної Європи, що перебувають у периферійному становищі щодо Заходу, своєрідним засобом відстоювання інтересів та цінностей перед сильнішими партнерами.
Значною мірою приклади як Великої Британії, так нинішніх суперечностей навколо Польщі, є зразком моделі, в якій конфлікт із інститутами ЄС супроводжується дискомунікацією. Сторони взаємно делегітимізують одне одну, даючи тим самим можливості здобувати прихильників сувереністським євроскептичним силам.
У випадку з виходом Британії з ЄС чітко видно, що суверенізм - не наслідок бідності і дезінформованості населення країни, а передусім результат взаємного нерозуміння, багаторічних конфліктів між Лондоном і Брюсселем.
Чим це загрожує і що з цим робити?
Зусиль ЄС, які зводяться до подолання дезінформаційних кампаній і пропаганди цінностей ЄС стає недостатньо. Та й самі цінності всередині Євросоюзу нерідко сприймаються і трактуються по-різному. Для того, щоб стримати суспільства від контрглобалізаційних тенденцій, потрібна комплексна зміна політики і підходів у формуванні спільної позиції ЄС.
Взаємини молодих демократій з ЄС та інтеграція у європейську спільноту також залишаються внутрішньо суперечливими процесами і можуть супроводжуватися постійними конфліктними ситуаціями. Це битиме по прозахідному політикуму в цих країнах та довірі їхніх громадян до інтеграційного сценарію. Тому існує потреба у більш гнучкій та адекватній політиці ЄС щодо таких країн.
У контексті українсько-російського протистояння реалізація сувереністських і популістських політичних стратегій стає особливо небезпечною, адже вони вестимуть до поглиблення протиріч між Києвом та західними партнерами. Тому нав'язування Україні та іншим державам політик суверенізації буде становити безпосередній інтерес для Росії і надалі.
На практиці це спричиняє хаотизацію міжнародних відносин, зниження взаємної довіри і прогнозованості, а отже підводить світових лідерів до погляду на ситуацію, в якому вага Росії із її військовою силою стають значно важливішими і за принципи демократії, і за норми міжнародного права.
Україні ж такий сценарій загрожує небезпекою втрати державності.
Цим проблемам присвячене дослідження «Сувереністська політика: виклик для Заходу та України», представлене 15 грудня 2021 року Центром політичних студій «Доктрина».
Анатолій Курносов – експерт Центру політичних студій «Доктрина»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
