Олександр Солженіцин є чи не найбільш відомим новітнім російським автором як у себе на батьківщині, так і на Заході. До того ж «феєричний» лауреат Нобелівської премії з літератури. Йому дали цю престижну премію через вісім років після літературного дебюту. До того й після цього чогось подібного в історії цієї премії не було. На літературного Нобеля авторам треба було довгенько попрацювати, щоб його отримати. Зрештою, Солженіцин став своєрідним ідеологом для російської еліти путінської Росії.
Росіянин чи українець?
У своїй публіцистичній роботі «Як нам облаштувати Росію?» Солженіцин писав: «Сам я – ледь не на половину українець, і в ранні роки зростав при звуках української мови».
Справді, народився він на Північному Кавказі, де проживало чимало українців. Батько його вважався росіянином, але мати, Таїсія Щербак, була українкою, походила з багатих кубанських козаків. Саме мати й виховувала Солженіцина – батько його загинув ще до народження сина. Жили вони в Ростові-на-Дону, де теж було багато українців. Тому, закономірно, що Солженіцин «зростав при звуках української мови».
Письменник прагнув правильно писати російською мовою. Але іноді в нього та й проривалися українізми. Наприклад, у книзі «Архіпелаг Гулаг», говорячи про сталінську пропаганду, Солженіцин для її характеристики використовує українське слово «брехня», а не російське – «ложь». Очевидно, цей українізм звучав для нього більш сильно.
А в літературних мемуарах «Буцалося телятко з дубом» він згадував, що коли в журналі «Новий мір» обговорювали його перший твір, що був опублікований, «Один день Івана Денисовича», то закидали письменнику використання «неправильних українських слів». Це було тоді, коли Солженіцину виповнилося більш, ніж сорок років, і тривалий час він жив далеко від Донщини, де чув українську мову. Але українська мовна стихія давала знати про себе.
Солженіцин, попри своє замилування «істинною Росією», пише про Україну й українців. З симпатією говорить про бандерівців-західноукраїнців. Саме вони для нього, а не російські «івани денисовичі», є справжніми героями-борцями. Уже при обговоренні в «Новом мире» «Одного дня Івана Денисовича» йому закидали, що він пише про бандерівців і вимагали від нього їхнього осудження. Правда, Солженіцин остерігається цих героїв. Письменник готовий визнати право українців на незалежність, про що пише в «Архіпелазі Гулазі». Але водночас застерігає, що в них будуть проблеми з росіянами. Як у воду дивився! У згаданій роботі «Як облаштувати Росію?» Солженіцин же схиляється до думки, що українцям разом з росіянами й білорусами краще бути разом у одній союзній державі. Показове ставлення Солженіцина до Шевченка. Так, у
«Архіпелазі Гулазі» він переважно апелює до творчості двох авторів – Достоєвського й Шевченка. Звісно, не випадково. Вони йому близькі. При цьому простежується, що все таки ближчим є Шевченко. У мемуарній книзі «Буцалося телятко з дубом» Солженіцин навіть проводить паралель між собою й українським поетом. Розповідає, що коли його почали переслідувати на високому рівні, то Михайло Шолохов вимагав не допускати Солженіцина до пера. І тут письменник вказує: «не до типографій – до пера! як колись Тараса Шевченка».
Проросійський чи антиросійський?
В особі Солженіцина маємо одного з найбільш сильних критиків радянської системи – системи, яка, за великим рахунком, була породженням російської культури й ментальності. В останньому Солженіцин не хотів признатися. Але, читаючи його «Архіпелаг Гулаг», бачиш, що це саме так.
Росіяни звикли коритися деспотичній владі. Ця влада для них є природною. Й це письменник показує – і в художніх творах, і публіцистичних. Наприклад, у публіцистичній статті «На поверненні дихання й свідомості» стверджує: «...Росія віками звично жила в авторитарних системах». Водночас він показує, що деспотизму не хочуть коритися українці – особливо західні. Для росіян же характерне пристосування. І це російське пристосування чи не найкраще показане в згаданій повісті «Один день Івана Денисовича».
У «Архіпелазі Гулазі» та багатьох інших творах Солженіцин – ярий противник імперськості по-радянський. Письменник, фактично, є проти злиття націй у єдиний радянський народ, не приймає такої «перлини» радянського новоязу, як «багатонаціональна література». Вважає, що кожна нація має свою культуру й літературу зокрема. І, звісно, має право на існування.
У його «Нобелівській лекції» є такі слова: «...зникнення націй збіднило би нас не менше, ніж якби би всі люди уподібнились – в один характер, на одне лице. Нації – це багатство людства, це узагальнення особи його; навіть найменша з них несе свої особливі барви, несе в собі особливу грань Божого замислу». І це не просто так – на догоду західній публіці – кинуті слова. Це була позиція Солженіцина, яка не раз проривалася в творах письменника.
Солженіцин критично ставився до самозвеличення росіян. У роботі «Розкаяння й самообмеження як категорії національного життя» писав таке: «Засвоїти б нам, що не буває народів, великих вічно чи благородних вічно: це звання важко заслужується, а відходить легко. Що велич народу не в громі труб: неоплатну духовну ціну доводиться платити за фізичну могутність. Що справжня велич народу – у висоті внутрішнього розвитку...» І ще: «...нелегко переконати, змусити сприйняти наших співвітчизників, що нині ми, росіяни, не в славі осяйній несемося по небу, але сидимо втрачені на спаленому духовному попелищі. І якщо не повернемо собі дару розкаяння, то загине і наша країна, й потягне за собою увесь світ».
У «Архіпелазі Гулазі» простежується думка, що в’язні сталінських таборів були за те, щоб вибухнула третя світова війна, в якій би Радянський Союз зазнав поразки. Наприклад, певною надією для них стала війна в Кореї 1950-1953 рр., яка могла набрати світового характеру. Але невже про це мріяли російські івани денисовичі, які прагнули будь-якою ціною вижити в цих таборах? А, може, Солженіцин набрався такої крамоли від бандерівців, з якими йому доводилося спілкуватися? Бо саме українські націоналісти чекали третьої світової війни, сподіваючись на визволення.
Однак хоча Солженіцин противник імперії радянської, але є апологетом старої Російської імперії. Остання для нього – якщо не рай, то принаймні хороша держава. Він начебто хоче відродити цю імперію – але враховуючи реалії сучасного життя. Не даремно він став таким собі ідеологічним натхненником сучасних російських імперців-путіністів, які теж намагаються апелювати до «імперської слави» Росії.
Варто нагадати, що Солженіцин у 1974 р. був вигнаний із Радянського Союзу. Проти нього в радянській пресі розгорнулася пропагандистська кампанія. Твори письменника вилучили з бібліотек. Однак у період перебудови ставлення до Солженіцина почало змінюватися. Його твори почали публікуватися, отримавши чималу популярність. Зрештою, уже після падіння Радянського Союзу, в 1994 р., Солженіцин повернувся в Росію.
Він виступив у Державній думі – хоча проти цього була фракція «Демократичний вибір Росії». За розпорядженням тодішнього російського президента Бориста Єльцина йому була подарована державна дача. У 1997 р. письменника обрали дійсним членом Російської академії наук. У 2007 р. отримав державну премію Російської Федерації за видатні досягнення в галузі гуманітарної діяльності. Тобто був обласканий тодішньою російською владою.
Однак Солженіцин став критиком дій нової російської влади. Він засудив реформи, зокрема приватизацію, а також політику, що проводилася в Чечні. Водночас письменник вважав, що Росії загрожує НАТО, прагне її оточити. А це може призвести до втрати її суверенітету. Чи не цим зараз лякають росіян їхні правителі?
12 липня 2007 році Солженицина відвідав тодішній російський президент Володимир Путін, поздоровивши його з отриманням державної премії. Наступного 2008 року Путін, будучи главою російського уряду, був присутній на похованні Солженіцина, на якому були й інші представники російського істеблішменту. Тобто Путіна варто вважати адептом Солженіцина. І, схоже, він перейняв деякі ідеї письменника.
Українська проблема
Чи можна вважати, що Путін проводить у своїй політиці те, що заповідав Солженіцин? І, зокрема, війна з Україною є реалізацією цих заповідей?
Певним чином так є. Спробуємо розібратися. Зокрема, в «Архіпелазі Гулазі» маємо розлогі міркування про стосунки росіян та українців:
«А українці? Ми давно не говорили – українські націоналісти, ми говоримо лише «бандерівці», і це слово стало у нас настільки лайливим, що ніхто й не думає розбиратися в суті. (Ще говоримо – «бандити», по тому засвоєному нами правилу, що все в світі, хто вбиває за нас, – «партизани», а всі, хто вбиває нас, – «бандити», починаючи з тамбовських селян 1921 року).
А суть та, що хоч колись-то, в Київський період, ми становили єдиний народ, але з тих часів його розірвало, і віками йшли порізно і косо наші життя, звички, мови. Так зване «возз’єднання» було дуже важкою, хоча може бути й щирою чиєю-то спробою повернутися до попереднього братерства. Але погано потратили ми три віки з тих пір. Не було в Росії таких діячів, хто б задумався, як звести нарідно українців та росіян, як згладити рубець між ними. (А якби не було рубця, так не стали би весною 1917 року створюватися українські комітети й Рада потім. Зрештою, в Лютневу революцію вони лише федерації вимагали, ніхто й не думав від’єднуватися, цей жорсткий розкол ліг від комуністичних літ).
Більшовики до приходу до влади прийняли питання без труднощів. В «Правді» 7 червня 1917 Ленін писав, що більшовики вважають Україну «загарбанням російських царів і капіталістів». Він написав це, коли вже існувала Центральна Рада. А 2 листопада 1917 була прийнята «Декларація прав народів Росії» – адже не на жарт же? адже не в обман заявили, що мають право народи Росії на самовизначення аж до відокремлення? На півроку пізніше радянський уряд просило кайзерівську Німеччину посприяти Радянській Росії в укладенні миру і визначенні точних кордонів з Україною, – і 14 червня 1918 Ленін підписав такий мир з гетьманом Скоропадським. Тим самим він показав, що цілком примирився з відділенням України від Росії – навіть якщо Україна буде при цьому монархічною!
Але дивно. Як тільки впали німці перед Антантою (що не могло мати вплив на принципи нашого ставлення до України!), за ними впав і гетьман, а більшовицьких сил виявилося більше, ніж у Петлюри, – більшовики відразу ж перейшли визнаний ним кордон і нав’язали єдинокровним братам свою владу. Правда, ще 15-20 років потім посилено й навіть з натиском грали на українській мові й втовкмачували братам, що вони цілком незалежні й можуть від нас відділитися коли завгодно. Але як тільки вони захотіли це зробити в кінці війни, їх оголосили «бандерівцями», стали ловити, катувати, страчувати й відправляти в табори. (А «бандерівці», як і «петлюрівці», це всі ті ж українці, які не хочуть чужої влади. Дізнавшись, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це мовчали, це так же невигідне нам, як і Варшавське повстання 1944 року).
Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів розмовляти, і дітей виховувати, і вивіски писати на своїй мові. Навіть Михайло Булгаков (в «Білій гвардії») піддався цьому невірному почуттю. Раз уже ми не злилися до кінця, раз вже ми різні в чому-то (досить того, що це вони відчувають вони, менші), а – дуже гірко! але раз вже це так? оскільки час втрачено, і більш всього втрачено в 30-і і 40-і роки, загострено-то більше всього не при царі, а при комуністах! – чому нас так дратує їх бажання відділитися? Нам шкода одеських пляжів? черкаських фруктів?
Мені боляче писати про це: українське й російське поєдналися в мені і в крові, і в серці, і в думках. Але великий досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрили мені, як у них наболіло. Нашому поколінню не уникнути заплатити за помилки старших.
Тупнути ногою й крикнути «моє!» – найбільш простий шлях. Набагато трудніше вимовити: «хто хоче жити – живіть!» Як не дивно, але не збулося передбачення Передового Вчення, що націоналізм зів’яне. У вік атому та кібернетики він чомусь розквітнув. Й підходить час нам, подобається чи не подобається, – платити по всіма векселями про самовизначення, про незалежність, – самим платити, а не чекати, що будуть нас палити на вогнищах, в ріках топити й обезголовлювати. Чи велика ми нація, ми повинні довести не величиною території, не числом підопічних народів, – а величчю вчинків. Й глибиною оранки того, що нам лишиться за винятком земель, які жити з нами не захочуть.
З Україною буде дуже боляче. Але треба знати їхнє загальне напруження. Якщо не вдалося за віки – значить, треба виявити розсудливість нам. Ми зобов’язані віддати рішення їм самим – федералістам чи сепаратистам, хто в них кого переконає. Не поступитися – безумність та жорстокість. Й чим м’якшими, чим терпимішими ми будемо, чим більше роз’яснюватимемо зараз, тим більше надії відновити єдність у майбутньому.
Нехай поживуть, спробують. Вони швидко відчують, що не всі проблеми вирішуються відокремленням».
Поза цим основним текстом Солженіцин робить виноску. До того ж дуже важливу. ЇЇ варто навести:
«Через те, шо в різних областях України – різне співвідношення тих, хто вважає себе українцем, і хто – росіянином, і хто – ніким не вважає, – тут буде багато складного. Можете бути, по кожній області знадобиться свій плебісцит і потім пільгове й бережливе ставлення до всіх, хто бажає переїхати. Не вся Україна в її сьогоднішніх формальних кордонах є справді Україна. Якісь лівобережні області безумовно тяжіють до Росії. А вже Крим приписав до України Хрущов й зовсім до дубу. А Карпатська (Червона) Русь? Перевіримо і на ній: вимагаючи справедливості до себе, як справедливі будуть українці до карпатських росіян?»
Спробуємо розібратися в цих міркуваннях. Спочатку Солженіцин апелює до періоду Київської Русі. Повторює тезу про єдиний народ в ті часи. До цієї тези письменник не раз повертатиметься. В принципі, тут нічого дивного немає. Про єдиний російський народ говорилося в царській Росії.
У радянській літературі з’явилося твердження про існування єдиної давньоруської народності, на основі якої виникли російський, український та білоруський народи. Зараз ця теорія експлуатується в Росії. Та й не лише там. Навіть і в Україні. Так, знаний український академік Петро Толочко випустив книгу про єдину давньоруську народність. То чого дивуватися Солженіцину?
Взагалі письменник доволі вільно інтерпретує історичні факти, що стосуються відносин росіян і українців. Багато є тут стереотипного, нав’язаного довготривалою традицією російської історіографії. Але заради справедливості варто сказати, що ці проросійські стереотипи поширені й у сучасній українській історіографії, зокрема, стереотипи про близькість, братерство російського й українського народів, а також їхнє прагнення «возз’єднатися».
Однак Солженіцин усвідомлює, що те братерство є розбитим, що допущено чимало «помилок» у цій справі. Навіть у нас до недавнього часу про це не дуже любили говорити. Інша річ, що Солженіцин занадто тенденційно трактує ці помилки. Мовляв, вони в основному допускалися за радянських часів. Ніби за часів імперської Росії не було гонінь на Тараса Шевченка (про них то Солженіцин добре знає!), чи не було Валуєвського циркуляру, Емського указу? І не тільки... Натомість, письменник неприязно говорить про політику українізації, яку проводила радянська влада на початках свого існування.
Солженіцину хочеться, аби росіяни й українці були разом. Адже, як він писав, «українське й російське поєдналися в мені і в крові, і в серці, і в думках». Це правда. При чому українське він ставить перед російським. Не беруся судити, наскільки це письменник зробив свідомо. Однак справді українське стояло в нього перед російським. Це українське він вбирав з молоком матері-українки, із його оточення в дитячі та юнацькі роки. Ментально, як уже говорилося, він був українцем. Але «робив» себе росіянином. В принципі, Солженіцин далеко не один такий. Таких не тисячі – мільйони. Це напівукраїнці, напівросіяни. Або українці, які опинилися в Росії. Їм хочеться, щоб існували між Україною й Росією «братерські відносини», щоб вони були – як одно.
І все ж Солженіцин розуміє (як би це не було йому боляче) прагнення українців до самостійності. Він з повагою говорить про українські визвольні змагання – петлюрівців, бандерівців. До речі, коли в журналі «Новий мір» обговорювали твір «Один день Івана Денисовича», то закидали автору, що там багато згадок про бандерівців. І це треба прибрати. Про ці «бандерівські страсті» при обговорені згаданого твору цікаво почитати в мемуарах «Буцалося телятко з дубом».
Однак Солженіцин попереджає, що «з Україною буде дуже боляче». Це було сказано, вважайте, майже за чверть століття до розпаду Радянського Союзу й проголошення незалежності України. Або ось ці його слова (варто ще раз процитувати):
«Не вся Україна в її сьогоднішніх формальних кордонах є справді Україна. Якісь лівобережні області безумовно тяжіють до Росії. А вже Крим приписав до України Хрущов й зовсім до дубу. А Карпатська (Червона) Русь? Перевіримо і на ній: вимагаючи справедливості до себе, як справедливі будуть українці до карпатських росіян?».
Тобто Солженіцин передбачав «розділення» України, те, що Росія «має право» відібрати в неї Крим, певні області лівобережжя, які «тяжіють» до Росії. І навіть говорить про «карпатських росіян». У цьому сенсі він ніби передбачав війну, яка може вестися між Росією й Україною за ці території. Звісно, він війни не хотів. Вважав, що треба вирішувати ці питання мирно. Однак не склалося.
Солженицін знав, що українці чинитимуть опір
Як би себе повів Солженіцин під час нинішньої російсько-української війни? Не будемо гадати. Одне можна точно сказати: він знав, що українці чинитимуть опір, особливо українські націоналісти. Письменник розумів (хоча йому важко було признатися в цьому розумінні) ментальну відмінність українців і росіян. І відображував це в своїх творах – часто несвідомо.
Солженіцин бачив, принаймні це чітко видно з «Архіпелагу Гулагу», що українці, на відміну від росіян, не будуть коритися сваволі влади. Але прямо він не хотів цього визнати. Чи боявся? Боявся признати, що в цьому питанні українці різняться від росіян. Йому ж хотілося вірити, що ми «близькі народи», «народи-брати». Він симпатизував бандерівцям. Й водночас остерігаючись цих симпатій.
За великим рахунком, сам Солженіцин став «бандерівцем» у російській літературі, а не «літературним власівцем», як його обзивала радянська пропаганда.
До речі, ставлення Солженіцина до Російської визвольної армії, чи то власівців, далеке від захоплення. Він розумів і показував, що це явище не було виявом народної ініціативи, а стало результатом складних воєнних обставин, коли російські військовополонені, а також жителі окупованих територій, позбавлені захисту радянської влади, котра, фактично, оголосила їх зрадниками, хотіли якось вижити – як і Солженіцинський Іван Денисович у сталінському таборі.
Власовство стало виявом покірності російського національного характеру. Зовсім інше явище – бандерівство. Воно виникло знизу. Це справді була українська народна ініціатива, щоб оборонити себе від окупантів і зайд – німців, совєтів, зокрема, їхніх червоних партизанів, польських бойовиків, банд грабіжників тощо. Загони української самооборони на окупованих німцями територіях спочатку виникали стихійно, без особливого втручання політиків. Можна пригадати тут Українську Повстанську Армію Тараса Бульби-Боровця. Цю стихійність, народну ініціативність спробував показати Улас Самчук у романі «Чого не гоїть огонь». До речі, цей письменник у висвітленні деяких тем передував Солженіцину, зокрема, у висвітлені теми Гулагу.
Не беремося судити, наскільки Солженіцин розумів відмінність між власівством і бандерівством, але відчував її – це точно. Бо був інтуїтивістом. Й інтуїтивно вибрав для себе бандерівство – принаймні в поведінці, своїх стосунках з радянською владою. Він свідомо писав твори, які підривали цю владу, пішов до неї в опозицію – як і менш відомі за нього українські дисиденти 60-70-их років. Солженіцин, на відміну від «чистих» росіян, що стали метрами радянської літератури, не виявляв покірності, пристосування.
Для українців Солженіцин, в жилах якого (принаймні по матері) текла бунтівна кубанська козача кров, став такою собі «пропащою силою». Він не захотів стати українцем, але відчував потяг до українства. Бо ж чому симпатизував бандерівцям або Тарасу Шевченку? Солженіцин вирішив творити на полі російської культури. Чимось він нагадує ще одну нашу «пропащу силу», свого земляка, талановитого й авантюрного кубанця генерала Андрія Шкуро, який служив білогвардійцям, але вкінці життя, щоправда, згадав про своє українство й ладний був прилучитися до українського руху. Скільки ж бо таких «пропащих сил» породив наш народ...
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
