Прага – Про завдання, які стоять перед новоствореним Українським інститутом розповів у Празі його генеральний директор Володимир Шейко. За його словами, йдеться про важливі завдання культурної дипломатії, які раніше, без державної програми реалізовувати було складно.
У розмові з Радіо Свобода Володимир Шейко зазначив, що зараз, на 28-му році незалежності України дуже важливо наздогнати втрачений час.
Я часто кажу, що постмайданний імпульс, який отримав і сектор культури, саме він дав можливість цьому інституту народитися
– Ми дуже гостро відчуваємо втрату часу, розпочавши роботу в Українському інституті. Але відчуваємо, що ситуація є зовсім не трагічною, тому що інститут з’явився в той історичний період, який уможливить, сподіваюся, його ефективну роботу і визнання всім сектором культури і зовнішнім дипломатичним відомством в його необхідності і потребі. Справді, я часто кажу, що постмайданний імпульс, який отримав і сектор культури, саме він дав можливість цьому інституту народитися. Я не думаю, що він міг би повстати раніше в такому вигляді, в якому він зараз повстає.
Тому, з одного боку, хоча час справді втрачений, з іншого боку – це мабуть найкращий історичний період в історії незалежної України, коли така інституція могла бути створена.
– Хто фінансує Український Інститут і як формується його бюджет?
Інститут має і повинен мати повну незалежність у своїй програмній діяльності
– Ми отримуємо державне фінансування від Міністерства закордонних справ України, ми є автономною державною установою у сфері управління Міністерства закордонних справ. Це значить, що ми отримуємо бюджет, державне фінансування від МЗС, ми погоджуємо з міністерством наші основні напрямки діяльності і ті країни, в яких ми будемо працювати. Але при тому, і це було багато разів задекларовано міністром закордонних справ України Павлом Клімкіним, Інститут має і повинен мати повну незалежність у своїй програмній діяльності, тобто в тому, які програмні заходи він має здійснювати.
– Чи відгукнувся хтось з українських олігархів, багатих підприємців із бажанням фінансово підтримати роботу Українського інституту, так як це є, наприклад, у США, Англії, Чехії, наприклад, Університет Рузвельта чи Жан Пол Гетті Фундація працюють у США, або чеський фонд «VIZE 97» Вацлава і Даґмар Гавлових?
– Я думаю, що інституту потрібен час, щоб звестися на ноги і заявити про себе першими проектами, хоча б рік повинен пройти і маємо показати результат. Тоді до нас буде довіра з боку меценатів, з боку спонсорів.
Звичайно, нову інституцію із зрозумілих причин підтримувати не поспішають, очікуючи на те, якою ж вона буде і наскільки успішною вона буде.
З іншого боку зараз нам достатньо того державного фінансування, яке нам гарантоване на 2019 рік, тому додатковї потреби в коштах поки що ми не відчуваємо. Але з розширенням мережі наших закордонних філій, з розширенням нашої діяльності на більшу кількість країн, безумовно, що така потреба в коштах повстане.
– Які важелі в роботі інституту сьогодні найважливіші, щоб якомога ефективніше використовувати багатство українського мистецтва, літератури і культури для підтримки доброго імені України у світі?
Ми багато років не опікувалися системно питаннями культурної дипломатії і зовнішньої репрезентації країни
– Для цього потрібно розповідати про це, тому що ми багато років не опікувалися системно питаннями культурної дипломатії і зовнішньої репрезентації країни. Звичайно, за кордонами проживають мільйони українців і є багато українських громад, які в силу своїх можливостей і знань, досвіду намагалися українську культуру за кордоном підтримувати. Цілеспрямованих зусиль держави до моменту заснування Інституту на цій царині не було.
Україні потрібно зацікавити собою світ, і те, що ми зараз бачимо, спілкуючись з нашими закордонними партнерами, налагоджуючи наші зв’язки за кордоном, що найбільша проблема в тому, що про нас не знають, ми невідома пляма на карті Європи.
Ми не відомі завдяки нашій сучасній культурі, завдяки тим насправді дивовижним процесам, які відбуваються в Україні у постмайданну добу
Ми відомі завдяки кільком якимсь стереотипним історіям і трагедіям нашого минулого, але ми не відомі завдяки нашій сучасній культурі, завдяки тим насправді дивовижним процесам, які відбуваються в Україні у постмайданну добу. Я кажу про культуру, про громадянський активізм, про те, яким чином засобами мистецтва країна переосмислює свою війну, свою революцію, своє минуле, звертається до свого минулого, намагаючись його осучаснити і вписати у світовий контекст.
Я вважаю, що це має бути стратегічна функція держави, держава має розуміти свою відповідальність за таку діяльність, аби про Україну знали, знали про неї завдяки сучасним тенденціям, процесам, які в ній відбуваються.
І не потрібно боятися бути критичними до себе, ми не повинні лише розповідати про Україну в дуже таких хвалебних, але напевно не завжди істинних кольорах і історіях. Ми повинні визначати і свої помилки і часом складну ситуацію, в якій країна опинилась політично, економічно, але принаймні бути чесними і бути відкритими і розповідати, ще раз кажу – розповідати про себе.
– Чи є в планах роботи Українського інституту відкриття його філії у світі, зокрема, в Празі? Адже чеські музеї, архіви, бібліотеки заповнені українськими скарбами – від творів Архипенка до епістолярій Лесі Українки, від архівів УВУ до першого нецензурованого празького видання «Кабзара» Шевченка? Чи можна внести цю українську спадщину до програми роботи вашого Інституту?
Ми маємо собі визначати, що для нас пріоритетне в цей час, а до чого можна повернутися пізніше
– Ви підняли непідйомну тему. Насправді ми розуміємо, наскільки ця тема величезна, неохопна і стосується не лише Чеської Республіки, але й дуже багатьох інших країн.
Є потужний український слід – і історичний, і культурний, таким знаряддям часткового вирішення цього питання могла би стати потужна програма підтримки українських студій у світі, тому що є осередки, є дослідники, є люди, які готові працювати і в архівах, якби витягувати на світ Божий ту українську присутність, яка справді зараз нікому невидима. Але тут ми дуже залежні від власних ресурсів. Я свідомий того, що нова інституція, яка тільки починає свій шлях, вона не зможе такий величезний масштаб задач охопити відразу. Тому ми маємо собі визначати, що для нас пріоритетне в цей час, а до чого можна повернутися пізніше.
За кілька днів ми матимемо зустріч в Карловому університеті з проректором і з послом України в Чехії, щоб, власне, з’ясувати, як Україні підтримати і дослідницькі програми, і студійні візити до України іноземних дослідників, які готові працювати з такою спадщиною, готові вводити цю спадщину в міжнародний культурологічний і мистецтвознавчий контекст.
Недостатньо сказати, що в музеях Чехії є, наприклад, роботи Архипенка, адже Архипенко є в багатьох країнах і, на жаль, в багатьох країнах його ще не атрибутують як українського художника: в Америці він американський, а ще десь він може бути проявлений як російський.
Тобто, колосальна робота потрібна з боку мистецтвознавців, істориків, дослідників, щоби не лише про це заговорити, але щоб їхні колеги, які десятиліттями вважали низку українських художників або російськими, або французькими, німецькими чи американськими, щоб вони дослухались до того, що їм потрібна зміна парадигми мислення, що насправді це не такі вже російські чи французькі постаті, а що вони також і українські. І це триватиме дуже довго, роками, але обов’язково за системної підтримки держави, тому що, як ми бачимо, тут втрачений час, відчувається це особливо гостро.
Росія докладає набагато більше зусиль і фінансових, і організаційних, і політичних для того, щоби привласнити собі постаті, явища, феномени і витворити з цього свій міф. Україна цього не робила ніколи, на жаль.
– Симон Петлюра 100 років тому говорив про українську культурну дипломатію. Це була його ініціатива підтримати турне Української республіканської капели Олександра Кошиця по Європі, яке, до речі, капела в 1919 році розпочала в Празі. Як сьогодні підтримувати і розвивати в Україні і поза нею «культурну дипломатію»?
Символічно, що 100 років по тому держава перезасновує свою культурну дипломатію у вигляді Українського інституту
– Ви слушно згадали Симона Петлюру, турне капели Олександра Кошиця, зараз за підтримки Українського культурного фонду було здійснене дослідження архівних матеріалів, які пов’язані з цим турне.
Нещодавно у Верховній Раді відбулась виставка і вийшло видання, присвячене відстеженню саме того, як це відбувалося. На той момент, у 1920-х роках це був напевно один із перших у світі системних актів культурної дипломатії, який звучав на весь світ.
Символічно, що 100 років по тому держава перезасновує свою культурну дипломатію у вигляді Українського інституту. Нам потрібно, щоб якась інституція, яка володіє спроможністю проводити такі великі, тривалі дослідження, ми б безумовно таку заявку розглянули.
– Над чим зараз Інститут працює в Україні, що є найважливішим проектом?
Чим Український інститут буде в першу чергу займатись, це представлення сучасної культури, сучасного мистецтва, театру, літератури, візуального мистецтва, кіно
– Що стосується наших пріоритетів, то ми зараз говоримо про наше минуле, про те, що є в Чехії. Але нам бракує в Україні, і це те, чим Український інститут буде в першу чергу займатись, це представлення сучасної культури, сучасного мистецтва, театру, літератури, візуального мистецтва, кіно. Це те, завдяки чому Україна може сказати світові, що ми люди такі ж, як і ви, ми переживаємо ті самі емоції, ми переживаємо ті самі політичні негаразди, ми є частиною глобального світу і цього не потрібно цуратися. Про це можна говорити лише мовою сучасної культури передовсім. Тому мені хотілося за час перебування в Чехії налагодити контакти з чеськими інституціями, які готові будуть прийняти і запросити сучасну українську культуру. Це дуже важливо.
– А який проект вже в роботі?
Наш проект на 2019 рік – це рік української культури в Австрії, який проголошений на рівні керівництва наших країн
– Наш проект на 2019 рік – це рік української культури в Австрії, який проголошений на рівні керівництва наших країн. Ми зараз закінчуємо складати програму заходів так, щоб Україна у понад 30 заходах протягом року звучала на майданчиках і у ЗМІ Австрії. Це буде наш найбільший проект, саме йому ми приділяємо найбільшу увагу.
Крім того, ми будемо запускати так звані програми міжнародної мобільності, можливості профінансувати поїздки українських і закордонних фахівців у сфері культури, освіти, науки, мистецтва, щоби познайомитися з Україною, щоб налагодити в Україні професійні зв’язки. Також, потрібно, щоб ці люди могли Україну представити за кордоном на конференціях, на форумах, на різних дослідницьких платформах, на фестивалях, тобто там, де присутність України є недостатньою, тому що раніше не було можливостей у держави підтримати такий проект. Це те, що ми будемо запускати в найближчі декілька місяців.
Будемо розширювати присутність, видимість України на культурній мапі світу. Це наша статутна важлива задача
Основна частина наших заходів, звичайно, вже переміщається на другу половину 2019 року. Ми будемо або повністю підтримувати, або співфінансувати присутність України, наприклад, на закордонних книжкових ярмарках, або на кінофестивалях, плануємо організувати серію гастролей сучасного українського театру з кількома сусідніми країнами, тобто будемо розширювати присутність, видимість України на культурній мапі світу. Це наша статутна важлива задача.
