Головна редакторка видання «Українська правда» Севгіль Мусаєва – серед п’ятьох журналістів, які стали лауреатами цьогорічної Міжнародної премії за свободу преси, яку вручає Комітет захисту журналістів (CPJ).
Церемонія вручення премії відбулася 17 листопада в Нью-Йорку. До вашої уваги виступ Севгіль Мусаєвої на цій церемонії, який публікуємо в рубриці «Точка зору».
_________________________________
(Рубрика «Точка зору»)
Севгіль Мусаєва
«Вашого друга треба одягнути. Потрібен чистий одяг, шкарпетки, спіднє. Можете передати все завтра».
Зранку з машини принесли чорну дорожню сумку Patagonia. І я довго не могла наважитися відкрити її. Мені здавалося, що я порушу особистий простір Брента, який він завжди захищав.
Зробивши глибокий вдих, я все ж таки зважилася потягнути за блискавку.
Речі всередині пахли свіжим пранням, і цей запах одразу вдарив мені в голову. Я обрала коричневу футболку, коричневі штани, шкарпетки також під колір. А потім на дні сумки знайшла ще теплу сорочку. І вирішила, що у сорочці йому буде тепліше.
«Господи, яке це має значення, я везу ці речі в морг», – раптом зловила себе на думці.
Це запис у моєму щоденнику, який я веду з початку повномасштабної війни.
Він зроблений 17 березня, день війни 22. І називається «Брент».
Це був перший запис за 4 дні з тієї миті, коли я дізналася, що під Ірпенем загинув мій колега та одногрупник, документаліст Брент Рено.
О четвертій ранку прокинулася стривожена, снилося, що над центром Києва літає крилата ракета. Заснула. О 6:20 спохопилася від вибухів
День 123, 26 червня.
О четвертій ранку прокинулася стривожена, снилося, що над центром Києва літає крилата ракета. Випила води, заснула. О 6:20 спохопилася від вибухів. Дим у центральній частині міста було видно з вікна, ракета влучила у житловий будинок.
Ці майже дев’ять місяців війни я почуваюся Робінзоном Крузо, який залишав зарубки кожного дня, що його він прожив, щоб не загубитися в часі. І хотів вижити.
Українському журналістові ще складніше – його зарубки розповідають про те, як виживає величезна країна, його країна, яку намагаються знищити на його очах.
Цими місяцями я часто думаю про мову війни. Як розповісти про неї так, щоб передати весь біль та трагедію, яка відбувається у моїй країні щодня? Чи є слова, які можуть зупинити війну? Чи є слова, здатні описати це горе?..
Люди у звільнених селах та містах, з якими я зустрічалася незабаром після того, як прийшли українські війська, розмовляють своєю мовою. Це схоже на сповідь, позбавлену страху.
Горе у формальдегіді. У цьому одночасно стільки простоти та сили духу, що тобі, слухаючи їх, соромно плакати. Плачеш уже потім над диктофонними записами.
Коли повертаєшся до тих самих людей, у ті самі міста за якийсь час, помічаєш, що їхня мова змінюється. Їхні розповіді про те, що сталося, обростають легендами. Горе випаровується, бо життя перемагає.
З рутини війни тебе іноді викидає в іншу реальність.
Перед моїм від’їздом із Києва в нашому офісі зникло світло. І ми майже годину намагалися налагодити старлінк, підключивши його до генератора, бо людям потрібні наші новини.
Після чергової невдалої спроби я здалася і вийшла на балкон.
Війна – завжди про вибір, який доводиться робити щодня, а журналістові – постійно
У будівлі навпроти розташована гімнастична школа, й кілька десятків маленьких дівчаток саме виконували свої вправи з обручами та стрічками. У них, на відміну від нас, було світло, і я зраділа.
Кілька хвилин я спостерігала за цією картинкою з іншого життя, немов за дивом, яке раптово увірвалося в страшну дійсність.
Війна – завжди про вибір, який доводиться робити щодня, а журналістові – постійно.
Ти часто запитуєш себе: чи громадянин ти більше, а чи журналіст?
Публікувати чи ні списки російських військових тієї миті, коли вони перебувають за кілька кілометрів від сімей твоїх співробітників? Чи розповідати про друга, який потрапив у полон, і його катують, але батьки проти, бо це може зашкодити?
А ще ти часто запитуєш себе: чи громадянин ти більше, а чи журналіст?
«В армію йду не через почуття провини і не через обов’язок. Це про гідність, за яку українці борються вже кілька століть. У мене немає іншої країни і ніколи не буде», – це уривок із листа читачам «Української правди» нашого репортера Елдара Сарахмана, який став солдатом.
Десятки українських журналістів сьогодні обрали для себе – воювати.
За дев’ять місяців війни в Україні загинуло 42 журналісти. Серед них і ті, хто пішов воювати, і ті, хто розповідав правду про цю війну. Серед них – мої друзі.
Коли гине журналіст, разом із ним гинуть і його нерозказані історії, ненаписані книги, невідзняті фільми, недорозказана правда
«Кожен фотограф мріє зробити фотографію, яка б могла зупинити війну», – сказав якось Максим Левін, застрелений російськими військовими 13 березня під Києвом – того самого дня, коли загинув мій дорогий друг Брент Рено.
І я вірю, що він міг би її зробити.
Коли гине журналіст, разом із ним гинуть і його нерозказані історії, ненаписані книги, невідзняті фільми, недорозказана правда.
І тим більше ти хочеш зробити все можливе, щоби правда жила. Загиблі друзі й надалі жили у твоїй роботі. На згадку про Георгія Гонгадзе, Павла Шеремета, Брента Рено, Макса Левіна та інших журналістів.
«Ти можеш убити гінця, але не послання», – так називалася кампанія, присвячена вбитій 2017 року мальтійській журналістці Дафні Каруані Галіції.
Правда виживає, коли за неї є кому боротися.
Отже, знайдуться слова, які зможуть зупинити і цю війну.
Севгіль Мусаєва – головна редакторка онлайн-видання «Українська правда»
(Оригінал тексту – фейсбучна сторінка Севгіль Мусаєвої. Передрук здійснено з її дозволу)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
