(Рубрика «Точка зору»)
Сергій Бережний
У листопаді 2016 року я приїхав у нашу спорожнілу севастопольську квартиру, щоб поховати маму. Потім повернувся туди ще раз, через три місяці, для дотримання останніх сумних формальностей.
Відтоді окупований Крим якось обходився без мене. Зі старими знайомими, які залишилися на півострові, я спілкувався через інтернет, іноді телефонував на стаціонарні й мобільні телефони, але через скайп. Звичайним дзвінком туди було не достукатися ‒ зміна національних кодів для кримських номерів на російські коректно оброблялася при виклику тільки російськими АТС. А для скайпу знайшлася хитрість ‒ набираєш у ньому замість російського національного коду український (слава Україні!), потім номер абонента ‒ і говори.
Із того самого часу, з важкої для мене осені 2016 року, я все переганяю звивинами два спостереження, дві теми, які раз-у-раз спливали в розмовах з тими севастопольцями, які анексію з готовністю визнали і прихід Росії на півострів щиро вітали. Обидві ці теми викликали у них один і той же когнітивний дисонанс, для проросійського світосприймання майже нерозв’язний.
Перша тема зазвичай починалася зі вступу «як же так». «Як же так, ‒ говорили вони, ‒ ми ж вивели Севастополь з України, щоб позбутися безсоромних злодюг, яких Київ нам напхав у міську владу. Чому ж наша улюблена Росія залишила більшість злодіїв на колишніх посадах?»
Радянська людина (а узагальнений севастополець, як показала нещодавня історія, залишається одним із найточніших втілень людини радянської) свої відносини з владою будує через надію. Вона на владу сподівається і сподівається, але саму себе з владою не асоціює. Для неї влада одночасно перебуває недосяжно вище за її реальність, але при цьому (чомусь) її реальності багато чого винна. Наприклад, захист від нападів «бандерівських бронепотягів» мала забезпечити та оборону від наколотих ліберальними ідеологічними наркотиками апельсинів. Або ось матеріальний добробут мала виписати, особливо пенсії. Або чесних чиновників напхати всюди замість колишніх безсоромних злодюг.
Але якщо від уявних «бандерівців» Путін виявився ще спроможним севастопольців захистити, то від реальних місцевих казнокрадів ‒ на жаль. Тут сподівання на владу раптово виявилися марними.
«Але чому? ‒ говорили й говорять мої знайомі севастопольці. ‒ Чому за кілька років не можна прибрати колишніх українських, по вуха замазаних у корупції, і надіслати нових, чистих, російських, перевірених?» «Стривайте, це ж здебільшого місцеві діячі, ви самі за них на виборах голосували», ‒ говорив я. «Ти що, тупий, ‒ відповідали мені без знаку запитання. ‒ Кого зверху призначили, за тих і голосували, у нас як скрізь. Інакше ніде й не буває, вся ця демократія для того і влаштована, щоб влада правильних людей на місця призначала».
У мене якраз бувало й «інакше», але в мене й реальність була якоюсь іншою. Не кримською. Не севастопольською.
І приблизно на цьому етапі спілкування цілком логічно виникала інша тема. Вона зазвичай містила рефрен «а що ми можемо», хоча і не в перших рядках. Перші рядки були прямим продовженням попередньої теми.
«Але декого ж усе-таки прислали сюди прямо з Кремля, ‒ говорив я. ‒ Губернаторів вам у Севастополь призначали, ще багато кого. Все, як ви і хотіли. Не сподобалося?» «Так нам не тих присилали! Нам чесних було потрібно, компетентних! І щоб любили Севастополь! Не таких, як раніше ставили з Києва! Правильних! А що ми можемо… Кого прислали, того й прислали…»
Росія виявилася ніби не зовсім такою прекрасною, як мріялося у 2014 році
Ідея «Росія прийде ‒ лад наведе» була одним зі стовпів севастопольського обивательського менталітету. Але Росія прийшла, не навівши при цьому очікуваного ладу. І мало того, що в усьому Криму вона залишила сидіти у кріслах попередніх цинічних рвачів, так на додачу прислала ще й своїх, значно нахабніших. Замість пристрасно очікуваних севастопольським обивателем добрих і умілих путінських сподвижників.
Такий поворот не вписувався в світогляд, який склався в обивателя, рвав шаблони. Росія виявилася ніби не зовсім такою прекрасною, як мріялося у 2014 році. Життєва практика трагічно розійшлася зі звичними пропагандистськими кліше. Але ж не мала була? Правда? Не мала ж?
І на тлі цього абсолютно когнітивного дисонансу спливало те саме звичне «ну так, а що ми можемо». Яскравий симптом вивченої безпорадності, звичної й нездоланної. Який чітко показує, що ніякого «ми вивели Севастополь з України» не було, а було «нас вивели з України». І, щоб не сумніватися, з такою природною для вуха пасивною залежністю від чужих рішень: «нам прислали», «нам нав’язали», «спустили зверху», «нехай нам дадуть» і так далі.
Мрії про політичного татка, який усім слухняним зробить добре
Симптоми громадянського інфантилізму, мрії про політичного татка, який усім слухняним зробить добре, а всіх неслухняних показово відшмагає. Сон про доброго номенклатурного пана. Совок душі.
Людина, звичайно, має повне право залишатися в залежності. Від держави, від ідеології, від господаря, від чужої думки. Цього їй ніхто не може заборонити, якщо їй так комфортніше.
У материковій Україні таких теж повно, нестачі не відчувається. Але тут, уже так склалося, соромно бути чиїмось добровільним рабом. Не заборонено, але ганебно, як із чистого боягузтва здатися в полон.
А мій рідний Севастополь здався. Без оборони. Тому що, по-перше, давно хотілося, а по-друге, «ну а що ми могли вдіяти».
І, я думаю, не в останній раз. У нещодавній телефонній розмові: «Коли ти наступного разу приїдеш?» «Після деокупації». «Після чого?!»
Після деокупації. Нове слово, земляки. Стане в нагоді.
Сергій Бережний – севастополець, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
