«Секрет довголіття» та інші особливості метричних книг

Якось робив передачу на козацьку тему. І в коментарях до неї один читач чи слухач зауважив, що ви, мовляв, багато розповідаєте про гетьманів та полковників, про всяке начальство, а натомість – дуже мало про життя тогочасних пересічних людей. Зауваження цілком слушне. Але є така проблема, що тогочасні письмові джерела дуже мало містять інформації про простих людей. Бо в козацьких літописах здебільшого йдеться про життя і справи козацької старшини, клірики писали про всякі церковні справи. А до простих людей просто «руки не доходили».

Але все-таки дещо можна знайти. Таким джерелом, з якого можна щось цікаве довідатися про життя пересічних людей у ранньомодерний час, є тогочасні метричні книги.

Більше про метричні книги і про те, що з них можна довідатися, крім суто метричних даних, «Історична свобода» спілкувалася із дослідником метричних книг, краєзнавцем і культурологом Євгеном Букетом.

– Коли з’явилися метричні книги на території України?

– Метричні книги вперше з’являються в Римо-католицькій церкві в ХVІ столітті. І вже до кінця ХVІ століття вони з’являються і в Україні. Наразі найдавніша збережена метрична книга, згідно з даними Мін’юсту, – православна метрична книга села Сихів Львівської області, яка починається 1600 роком. Католицькі метричні книги також є у Центральному державному історичному архіві Львова, які датуються 1600 роком, а деякі інші метричні книги, які походять із теренів Західної України і зберігаються в Європі, датуються навіть 1500-ми роками.

На Наддніпрянщині метричні книги запроваджуються, згідно з розпорядженням Петра Могили у 1632 році. Проте через постійні спустошення найдавніші метричні книги Наддніпрянщини датуються вже початком ХVІІІ століття. Найдавніша метрична книга, з якою мені особисто доводилося працювати, – метрична книга села Теснівка на Житомирщині, під Коростишевом. Починається вона з 1706 року.

– Які дані, крім народився, хрестився, одружився, помер, фіксувалися в метричних книгах? Що ще можна звідти довідатися?

– У метричних книгах, окрім дат, ще імена: не тільки дітей і батьків, а також хресних батьків, свідків на весіллях, священників і дияконів дуже часто. Це такий великий масив інформації. Ще дуже часто, особливо у давніх метричних книгах ХVІІІ століття, зустрічаються цілі списки мешканців, які ходили до цієї парафії, або тих мешканців, які здавали щось на церкву, або там могли бути навіть записи, які не зовсім були пов’язані з метриками, проте були пов’язані з церквами і з життям громади в той час.

Тому кожна метрична книга – це безцінне джерело інформації. І кожну потрібно вивчати посторінково, дивитися записи, які є основні, дивитися записи, які є на полях, дивитися малюнки, які дуже часто також присутні у метричних книгах. Все це є дуже цінним і важливим з історії кожного конкретного населеного пункту України.

– Священники, які вели метричні книги, просто фіксували якийсь фактаж чи залишали при цьому коментарі?

– Насправді все залежало від конкретного священника. Бувають метричні книги, де все написано сухо і немає практично жодної додаткової інформації. А бувало таке, що священник міг написати в одному місці прізвище, в іншому – прізвисько, законнонароджена чи незаконнонароджена людина. Багато таких речей, які іноді дослідників, які займаються вивченням метричних книг, просто веселять. Видно, що наші предки вміли жартувати, вміли веселитися.

Метрична книга є джерелом не лише фактичної інформації, а й джерелом мови, наприклад. Ми можемо відчути, якою тоді була мова, побачити каліграфію.

– Ви кажете про малюнки. А що саме і з якою метою малювали у метричних книгах?

– Малюнки в метричних книгах – це дуже захоплива тема. Вони переважно велися в тих церквах, які були ще не захоплені російською церквою. Тому що російська церква вводила досить жорсткі вимоги до ведення метричних книг і не дозволяла ніякої творчості у них. А в метричних книжках католицької церкви, унійної церкви, православної церкви, яка наслідувала традиції екзархату Константинопольського патріархату, – там багато мініатюр, на яких зображували сцени з Біблії, сцени вінчання, народження і поховання, на яких храми автентичні. Крім того, дуже любили малювати квіти, малювали перші літери в абзацах, так звані буквиці.

– Для це чого робили? Суто, щоб оздобити, щоб гарно було?

– Для того, щоб було гарно. Але, з іншого боку, ми ж не можемо так однозначно сказати про всі малюнки, що вони саме з цією метою. Можливо, їхні творці переслідували якусь іншу мету. Але всі вони так чи інакше були тематично пов’язані і прив’язані до тих розділів метричної книги, в яких вони робилися.

Хіба що на деяких з них трапляються карикатури. Зокрема, є одна така дуже симпатична карикатура – «Золотий шинкар» підписана, – де намальовано власника шинку, який, напевно, не мав стосунку ані до православної церкви, ані до записів у цій книзі.

– А що ми можемо довідатися про повсякденне життя тогочасних пересічних людей з метричних книг, крім тривалості життя і подібної статистики?

– Ця статистика надзвичайно важлива, тому що вона дає нам можливість зробити перепис населення конкретного населеного пункту за 100-150 років. Крім того, можемо дізнатися за частотою появи, наприклад, хресних батьків у метричних записах, наскільки ці люди були шанованими в селі. Тому що за давньою традицією намагалися, щоб хрестили новонароджену дитинку люди, яких всі шанують. Церковний староста дуже часто був хресним батьком, представники заможних родин або люди, в яких було багато здорових дітей. Їх також дуже часто запрошували.

Поховальні метрики цікаві тим, що в різних селах по-різному могли описувати. Наприклад, одні писали, від чого людина померла, а інші – кому померлий приходився родичем.

Часто, якщо людина була більш заможна, то запис про народження дитини в її родині, про весілля чи про смерть виконаний більш каліграфічним почерком, трошки більше відступів поля, щоб виділявся на тлі інших записів.

– Ви кажете, що писали, від чого померли. Чи можна зробити якісь узагальнення?

– За моїми спостереженнями, тоді найбільша смертність була у дітей до 3-річного віку. Фактично десь дві третини дітей помирало. Також у ХVІІІ-ХІХ століттях дуже часто помирали у віці 30-40, до 50 років не доживали.

Якщо людина, наприклад, доживала до глибокої старості, понад 70 і до 80 років, то при її смерті священник часто записував «100 років», тобто такий характерний запис – цифра 100. Очевидно, дуже нечасто вони звіряли з записами про народження, скільки ж насправді було років цій людині. А мешканці села вже й не пам’ятали, якого точно віку була ця людина. Тому відносно часто можна знайти, що людина померла у віці 100 років, а починаєш шукати в метриці – і знаходиш, що їй насправді було 75-85 років.

Справжніх довгожителів тоді траплялося досить мало. І зустрічав такі цікаві записи, що деяких таких довгожителів наприкінці ХVІІІ століття відспівувало відразу кілька священників – 5-7 священнослужителів відспівувало таку людину, якій реально на той час було 98 років. Можливо, ця людина була старійшиною чи, можливо, мала якісь особливі заслуги перед цією громадою, чи якийсь окремий соціальний статус. Але ця людина точно не була шляхтичем і не володіла маєтностями.

Помічаю, що в ХVІІІ-ХІХ століттях тривалість життя була в середньому на 20-25 років менша, ніж зараз.

– А щось таке впадало в око, як змінилося життя з тих часів?

– Видно з цих записів, що тоді було життя більше пов’язане з природою: шанували прихід весни, буйнотрав’я і цвітіння. Очевидно, із врожаєм це все пов’язано. Крім того, дуже слідкували за православним місяцесловом, тобто не могли дитину назвати інакше, ніж у святцях було. І вже досвідчені знавці по імені знають, коли людина могла народитися, в який день.

Крім того, в часи ХVІІІ століття було, мабуть, вільніше жити. Тому що якісь легші записи, не така була канцелярська і штучна мова, як у ХІХ столітті, більше «родзинок». Можливо, не такий сильний був вплив московської церкви.

– А для дослідників історії чим метричні книги цікаві?

– Наприклад, я починав дослідження метричних книг з єдиною метою – подивитися, які згадки про Коліївщину там збереглися. Що цікаво – в період повстання метричні книги часто не велися, очевидно, їх переховували десь.

Завдяки дослідженню метричних книг мені вдалося спростувати міф про те, що представники унійної церкви масово постраждали від рук повстанців. Насправді абсолютна більшість греко-католицьких священників, які правили у тогочасних парафіях до Коліївщини, правили і після Коліївщини. Інші документи, які походять з унійної консисторії, доводять, що на всій території Київського і Брацславського воєводств, а це десь 7 областей сучасної України, в результаті повстання постраждало лише 16 парафіяльних священників унійної церкви. В документах кінця ХVІІІ століття вони виписані поіменно.

– Я ще вчився в радянській школі. І ось таке загальне враження з уроків історії, що в Російській імперії і в Речі Посполитій «селянам жилося гірше». Це йшло рефреном – про їхнє погане і безпросвітне життя. А що метричні книги з цього приводу кажуть?

– Насправді селяни жили інакше, ніж шляхта. Шляхта жила інакше, ніж духовенство. Були різні соціальні статуси, які передбачали певний спосіб життя. Тому говорити про те, що всім завжди було погано, абсолютно неправильно. Натомість можу сказати, що після приєднання Правобережжя до Російської імперії в 1793 році, коли прийшли нові порядки, отоді справді стало жити усім гірше. Тому що хтось не міг прийняти цього, а хтось намагався фанатично слідувати новим порядкам. І, відповідно, виникали певні нюанси.

Я так собі думаю, що люди 200 років тому жили приблизно так само, як і ми зараз, тільки з поправкою на науково-технічний прогрес, який все-таки дуже спрощує нам життя.

– З метричних книг можна зробити висновок, як жила шляхта і як жили селяни? У чому була інакшість?

– На Лівобережжі досить складно сказати, наскільки по-різному жили прості козаки і старшина. Крім матеріальних статків, звичайно. Тому що ходили вони в одну церкву, могли бути кумами одне одного. А на Правобережжі шляхта вже ходила здебільшого у католицький костел.

У першій половині ХVІІІ століття церкви були на Правобережжі здебільшого унійні. Є такий цікавий момент – часто священники йшли висвячуватися до православного митрополита у володіння Османської імперії, в Ясси. Там їх висвячували, давали грамоту. А потім вони з цією грамотою поверталися на Правобережжя, переходили до унійної церкви, але правили по-православному. Таким чином зберігали традицію константинопольську.

– Для чого це було? Був же ж греко-католицький митрополит і єпископи. Для чого цим священникам там і там відзначатися?

– Якась така була традиція. Можливо, це було зумовлено суто економічним чинником, адже найбільше таких священників фіксується на півдні Київського і Брацславського воєводств. Їм до Ясс було ближче. Але мені здається, що була все-таки якась інша причина. Вони тяжіли до періоду, коли київські митрополити були екзархами Константинопольського патріархату. Тому мені здається, що все-таки було щось більше, ніж просто матеріальна складова.

– А на Правобережжі була унійна шляхта? Чи повна така сегрегація, що шляхта – католики, а селяни – православні чи уніати?

– Треба розуміти, що в 1740-1764 роках православної церкви на Правобережжі фактично не було, лише унійна церква. Деякі записи в унійних церквах зроблено латинською мовою. Чи це означало, що просто не встиг католик доїхати до костелу, чи це означало щось інше – питання. Крім того, часто шляхтичі виступають хресними батьками чи свідками на весіллях. Таке теж трапляється в унійних книгах. Тому я думаю, що на рівні громади не було такого розділення, як нам намагалася це показати радянська історія. Тобто громада жила мирно, просто кожен мав спосіб життя, відповідно до його соціального статусу.

– А на Лівобережжі з метричних книг можна зробити висновок, що козацтво – це одна верства, а селянство – інша?

– У пізній Гетьманщині є такі моменти. Як я вже говорив, це особливо простежується у лівобережних метриках: якщо соціальний статус вищий, то про родину записи намагалися виділити красивішим почерком, оздобленням якимось. Але це залежало від конкретної парафії.

– У Переяславі в Музеї народної архітектури та побуту є козацькі хрести. І на них написано не просто ім’я та прізвище, а що «козак» такий-то. Якщо на могилі важливо було зафіксувати приналежність до козацтва, то за життя, мабуть, також.

– Метричні книги більше залежали від сумлінності священника чи диякона, який їх вів. Метричні книги не такі категоричні, там часто не притримувалися станових норм тогочасних. Часто фіксували, що такий-то козацького роду, що він козак. Хоча, можливо, такий-то вже не належав на той момент до козацького стану. Знову ж таки, це залежало від конкретного священника.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

В СРСР із пропаганди за два роки до 22 червня 1941 року викинули все антифашистське – історик