Київ – Скандал із передачею прокуратурі даних із телефонів українських журналісток Наталії Седлецької та Крістіни Бердинських набирає обертів: поки апеляційний суд відкладає розгляд оскарження цього рішення, на згадану тему вже висловилась низка іноземних дипломатів та українських політиків, включно з президентом. Про цю справу говорять як про важливий прецедент. Але експерти з цифрової безпеки зауважують: насправді про те, яку інформацію про журналістів і не тільки отримують силовики через суд, у більшості випадків широкий загал просто не дізнається.
Мобільні оператори мусять зберігати дані про своїх абонентів протягом щонайменше трьох років, розповідає керівниця організації «Лабораторія цифрової безпеки» Ірина Чулівська. Зокрема, йдеться про те, хто, коли і кому дзвонив, скільки тривала розмова, а також смс та приблизне місце перебування телефона, коли той увімкнений.
Якщо від правоохоронців буде такий запит – для провайдера записати ваші розмови взагалі не є проблемоюІрина Чулівська
«Щодо записування змісту телефонних розмов – це також технічно можливо для операторів, але ми припускаємо, що за замовчуванням вони таких даних не зберігають, оскільки йдеться про величезні обсяги даних. Але якщо від правоохоронців буде такий запит – для провайдера записати ваші розмови взагалі не є проблемою», – каже вона.
Українські силовики можуть отримати доступ до цієї інформації через суд, якщо це стосується розслідування кримінального провадження: наприклад, власник телефона є підозрюваним або перебував поблизу місця вчинення злочину, пояснює експерт.
За її словами, «Лабораторія цифрової безпеки» подавала запит до мобільного оператора, послугами якого користується принаймні одна зі згаданих журналісток, щодо того, які саме дані він передає правоохоронцям, але у відповідь отримала відмову розголошувати цю інформацію, бо вона становить таємницю слідства. Щоправда, сумнівів у виконанні ухвали суду мобільним оператором експерт не має.
«Як ідеться в самій ухвалі, суд має право дати дозвіл на проведення обшуку «з метою відшукання та вилучення зазначених речей і документів», якщо б раптом вони відмовились», – каже Чулівська.
Водночас, за її словами, попереджати об’єкт, щодо якого здійснюються негласні слідчі дії, включно із прослуховуванням, силовики при цьому не зобов’язані.
У рамках розшукової справи такі речі, як правило, не розголошуються, але вони мають бути задокументовані і офіційно долучені до справи, зазначає у коментарі Радіо Свобода колишній заступник голови СБУ Віктор Ягун.
Якщо ознак злочинної діяльності немає, то матеріали мають бути знищені, але відповідні рапорти мають бути збереженіВіктор Ягун
«У разі, якщо потім це буде використано в суді, то адвокати можуть подавати запити, наскільки це було законно, і вони (правоохоронці – ред.) мають представити матеріали, що от в рамка оперативно-розшукової справи чи контррозвідувальної справи це все прослуховувалося, ми це документували, є ознаки злочинної діяльності. А якщо ознак злочинної діяльності немає, то матеріали мають бути знищені, але відповідні рапорти мають бути збережені», – пояснює він.
Конкретно щодо справи українських журналісток Седлецької і Бердинських, на думку експерта, вимагати інформацію за цілих 17 місяців просто для з’ясування їхньої геолокації (як заявляли пізніше у ГПУ) було явно необов’язково.
Кого «слухали» раніше
Між тим, попри всі застороги, у медіапросторі час від часу таки з’являються заяви видань та окремих журналістів щодо прослуховування та навіть стеження. За словами виконавчого директора Інституту масової інформації Оксани Романюк, в основному, журналісти публікували заяви про прослуховування до і під час подій Майдану. Але є і пізніші випадки.
Зокрема, у жовтні 2016 року «Українська правда» (УП) заявила про отримання конверту зі звітами слідчих щодо розмов співробітників видання протягом року. Як зазначається, звіти подавалися щодо розмов, які здійснювалися як через телефон, так і через інтернет-месенджери. Вони містили інформацію щодо намірів і планів журналістів, а також неопублікованих матеріалів.
Тодішній керівник апарату СБУ Олександр Ткачук в інтерв’ю телеканалу «112 Україна» підтвердив, що спецслужба отримувала запит від УП щодо підозр журналістів видання, що за ними ведеться прослуховування, але СБУ, відповідно до закону, не має права оприлюднювати таку інформацію.
А завершилася ця історія, за словами головного редактора «Української правди» Севгіль Мусаєвої, в лютому 2017-го, коли міністр внутрішніх справ Арсен Аваков заявив, що за результатами перевірки стеження за журналістами з боку українських силових структур підтверджено не було.
Окрім того, про прослуховування та отримання доступу до його електронної скриньки заявляє журналіст Володимир Бойко.
«Останній раз я був об’єктом негласних слідчо-розшукових дій у 2016-2017 роках з боку НАБУ. Це було пов’язаного з тим, що з кінця серпня 2016 року я став публікувати документи з грифом «таємно», які були незаконно винесені співробітниками НАБУ на приватній домашній флешці з приміщення бюро і втрачені. Флешка потрапила до мене, і я став це публікувати, бо з цих явно витікало, що НАБУ займається незаконним стеженням за громадянами, за абсолютно сторонніми особами, беручи просто приватні замовлення», – розповідає він.
Радіо Свобода звернулось із цього приводу із запитом до Національного антикорупційного бюро та його процесуального керівника – Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. У відповіді САП зазначила, що про підозру Володимирові Бойку не повідомляли, але чи стежили за ним, сказати не можуть – державна таємниця.
Як журналістські джерела захищають у країнах Європи та США
Журналістки Наталія Седлецька та Крістіна Бердинських вбачають у рішенні про доступ до інформації з їхніх телефонів порушення права на захист їхніх інформаторів.
Практика Європейського суду з прав людини передбачає, що перед тим, як давати дозвіл на вилучення даних, які могли б дозволити ідентифікувати джерело журналіста, суд повинен зважити, наскільки це виправдано, оскільки «без захисту журналістських джерел, останні не зможуть надати інформацію, яка становить публічний інтерес», а як наслідок – журналісти не можуть якісно інформувати суспільство. Про це йдеться у заяві низки українських медійних організацій, що опікуються свободою слова в Україні.
У США, тим часом, немає єдиного федерального закону про захист журналістських джерел, а норми відрізняються у кожному штаті, розповідає американська медіаюрист Мері Мицьо.
«Наприклад, у Пенсильванії є закон про захист журналістських джерел, це називається shield law, і цей захист поширюється тільки на традиційні медіа – газети, телебачення, радіо, якісь журнали, тобто блогери під цей захист не потрапляють. Але якщо хтось потрапляє під цей захист, то він є абсолютним, тобто навіть суди не можуть примусити журналіста відкрити джерела. А у штаті Вайомінг взагалі ніякого захисту немає», – зауважує вона.
За словами Мері Мицьо, наміри запровадити єдиний федеральний закон щодо захисту джерел озвучувались на початку 2000-х. Це відбувалося навколо справи репортера New York Times Джудіт Міллер, яка потрапила на більш ніж два місяці за ґрати, відмовившись відкривати свої джерела. Як пояснює Мицьо, репортера ув’язнили не за порушення якогось закону, а за «неповагу до суду», бо вона відмовилась виконувати ухвалу.
Врешті, каже медіаюрист, єдиного закону, що стосувався би журналістських джерел, у Штатах так і не ухвалили.
