Цікаво подивитися, як відображені Визвольні змагання в Україні 1917–1921 років у творах двох молодих учасників тодішніх подій, майбутніх відомих радянських російських письменників, Миколи Островського та Аркадія Гайдара.

Обидва вони були ровесники (народилися у 1904 році), і таким чином обом їм у ці роки було лише 13–17 років. Про цьому вони обидва в СРСР вважалися чи не найвідомішими письменниками – учасниками Громадянської війни, хоча з нині оприлюднених документів відомо, що Микола Островський усю війну провів у тилу спочатку української, а потім радянської армії, а от Аркадій Гайдар воював насправді, і «уславився» у цій війні неабиякою жорстокістю. Але свідками війни, тим не менш, були вони обидва, ось і цікаво придивитися уважніше, як ця війна позначилася на їхній свідомості.

Микола Островський (1904–1936) в квітні 1919 року мешкав у Шепетівці, і був свідком вступу до міста військ Української Народної Республіки.

У своєму широко розпропагованому радянською владою романі «Як гартувалася сталь» 1932 року він зображає українських вояків жорстокими погромниками, як і вимагала тоді радянська пропаганда. Але дивно тоді, чому українську армію так радо вітала місцева українська інтелігенція, влаштувавши на честь українського війська постановку драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Ось як про це пише сам Островський:

«Зараз господар міста – полковник Голуб, «краса і гордість» Задніпровської дивізії...

У єдиному театрі містечка був влаштований пишний вечір на честь прибулих. Весь «цвіт» петлюрівської інтелігенції був присутній на ньому: українські вчителі, дві попівські дочки – старша, красуня Аня, молодша – Діна, дрібні підпанки, колишні службовці графа Потоцького, і купка міщан, що називали себе «вільним козацтвом», українські есерівські послідки.

В театрі було повно-повнісінько. Одягнені в національні українські костюми, яскраві, розшиті квітами, з різнокольоровими намистами і стрічками, вчительки, попівни і міщаночки були оточені цілим хороводом старшин, що дзвякали шпорами та були нібито перерисовані зі старих картин, які зображують запорожців.

Гримів полковий оркестр. На сцені гарячково готувалися до постановки «Назара Стодолі».

І ще цікавий факт із цього роману. Головний герой книги Павло Корчагін, прототипом якого, безперечно, був сам Микола Островський, потрапляє під арешт за спробу вбивства українського вояка і заволодіння його зброєю, та з-під арешту його випускають на волю, адже йому тільки 16 років, а за законами, яких дотримуються ці українські «головорізи і громили», як називає їх сам Островський, карна відповідальність за скоєний злочин настає тільки з 18 років.

«А цього, – тицьнув Соломига пальцем на папери, – якщо хочеш, щоб до нігтя притиснули, постав йому замість шістнадцяти років вісімнадцять. Гачок загни ось тут, а то можуть не затвердити».

От такі ось виходять «бандити» за Миколою Островським! Як тут не подумати про те, що завдяки доброті цих «бандитів» Микола Островський зберіг життя і мав, нарешті, можливість написати свій «вікопомний» шедевр «Як гартувалася сталь».

А от справжній учасник боїв в Україні, Аркадій Гайдар (1904–1941), у 1919 році, після захоплення Києва більшовиками, був курсантом Київських військових курсів та брав участь у боротьбі з українськими повстанцями.

Враження від цих подій відбилися у його першому, майже автобіографічному творі, повісті «У дні поразок і перемог», написаній у 1923–1924 роках. Гайдар постійно демонструє свою нелюбов до українців, котрих він майже скрізь називає «хохлами», і нелюбов ця ґрунтується на тому, що всі українці, і селяни, і городяни, і київська інтелігенція, і залізничні службовці, які, як сказано у повісті, за наказом Петлюри скидали з рейок більшовицькі поїзди, всі вони, за словами Гайдара, є таємними агентами українських самостійників і всіляко заважають присланим з Москви молодим більшовицьким курсантам встановлювати радянську владу.

Ось якими словами описує Гайдар Київ:

«Гарне місто! – Так! Тільки вже дуже багато в ньому різної сволоти. Скільки тут ховається агентів петлюрівських, донських, іноземних, а то й просто колишньої чорної сотні!»

А боротися з українськими селянами, що підтримували тоді українську незалежність, радянські курсанти, що прибули до Києва з Росії, пропонують… голодом! Саме так, як і зробив Сталін у 1932 році:

«Так, брате! Ці голоду не знали, – показав Сергій на хохлів біля запряжених волами, навантажених возів. – Це не те, що наші опродрозкладнені селяни. – Я думаю, що якщо б вони знали, що таке неврожай, то не годували б таку силу розбійницьких зграй. А то – там Струк, там Мазуренко, там Клименко...»

Дуже не подобається Гайдару й українська мова, якою написані вивіски у відбитому в «петлюрівців» Києві, а сам час перебування в українській столиці української влади Гайдар називає чомусь… окупацією!

«Єдиним носієм слідів останньої окупації були вивіски різних підприємств і установ, перейменовані за наказом отамана Петлюри на український лад. Крізь погано замащену фарбою вивіску «Парикмахер» проглядало «Цирульня», замість «Типография» – «Друкарня», – написав він.

І якщо для російського більшовика Голікова-Гайдара встановлення в українському місті Києві української влади є «окупацією», то не дивно, що й українські повстанці в нього є скрізь «бандити», і помирають вони не героїчно, дивлячись перед розстрілом прямо у вічі своїм катам, а «нахабно», «кидаючи погляди спідлоба»:

«Спійманий нахабно дивився на присутніх довкола. Вивернули його кишені: лист, наказ і жовто-блакитний значок. Офіцер, колишній штабс-капітан, а теперішній отаман – Горленко… Біля кам'яної стіни поруч з церковною огорожею, перед відділенням курсантів, похмуро опустивши голови, стали четверо людей, як спіймані вовки кидаючи погляди спідлоба. Сергій подивився на них холодно і спокійно. Наступного дня ешелон швидко відносив курсантів додому в Київ. Зустріч була влаштована урочиста, з промовами та квітами».

Таким чином, написана по гарячих слідах, безпосереднім учасником подій, перша повість Гайдара є яскравим свідком злочинів радянської влади проти української незалежності.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода