(Рубрика «Точка зору»)
Олександр Риклін
Питання про те, хто перший підсунув Борисові Єльцину папірець, на якому було написано «Володимир Путін», тепер вже видається другорядним. У будь-якому разі, це був вибір найближчого оточення тогочасного президента Росії. Ідея – у надзвичайно важкій ситуації опертися на персонаж другого ряду, тихого і непомітного директора ФСБ – спала на думку комусь із представників так званої «сім’ї» Єльцина: Олександрові Волошину, Валентинові Юмашеву, Тетяні Дяченко, або навіть Борисові Березовському. Кому ж саме, тепер уже не має значення. Але чому вибір ліг саме на таку людину, як Путін, а не на Бориса Нємцова, якого Єльцин іще кілька років тому бачив своїм наступником? Відповідь на це запитання, як видається, є зараз надзвичайно важливою.
Двадцять років тому група сподвижників президента Росії Бориса Єльцина сформулювала два першорядні завдання, які визначили їхній вибір. Причому легко собі уявити, що на першому етапі головному героєві задуманої комбінації звірялися далеко не всі «сімейні» плани.
Якщо поглянути на російський політичний ландшафт 1999 року, то ви не знайдете жодного скільки-небудь авторитетного аналітика або експерта, який би твердо не був упевнений, що зміна політичних еліт у Росії в той час була неминуча. Угруповання «Лужков-Примаков» впевнено просувалося до перехоплення владних повноважень, і коментатори сперечалися лише про те, чи виконає могутній московський мер Юрій Лужков свої зобов’язання і дійсно висуне на провідну роль Євгена Примакова, чи не стане ризикувати і сам обійме головну посаду в країні? Тому перше завдання «сім’ї» полягало в тому, щоб зламати цей сценарій. З огляду на це і на те, що ми вже знаємо, вибір на провідну роль людини зі спецслужб у тій ситуації видається цілком логічним, мабуть, навіть безальтернативним.
Творці та їхнє творіння
Події, які вклалися всього в пару місяців, докорінно змінили розклад політичних сил.
- 7 серпня угруповання із кількох сотень чеченських бойовиків і арабських найманців під проводом Басаєва і Хаттаба вторгається в один із гірських районів Дагестану.
- Через два дні Борис Єльцин призначає 47-річного Володимира Путіна в. о. прем’єр-міністра Росії і тут же проголошує його своїм наступником.
- У період із 7 до 16 вересня відбувається серія жахливих терактів – підрив житлових будинків у Буйнакську, Москві й Волгодонську, внаслідок яких гинуть сотні мирних жителів.
- 30 вересня танкові підрозділи російської армії входять у Чечню з боку Ставропольського краю і Дагестану.
Від моменту проголошення Путіна наступником Єльцина до початку Другої чеченської війни минуло всього три тижні.
Паралельно здійснювався проєкт висунення партійної структури, здатної перехопити ініціативу у потужної внутрішньої опозиції. До неї належали не лише Лужков і Примаков. У передвиборчий блок «Отечество – Вся Россия» (ОВР) входили найвпливовіші регіональні лідери, зокрема очільник Татарстану Мінтімер Шаймієв і мер Санкт-Петербурга Володимир Яковлєв.
Проєкт створення альтернативи ОВР був реалізований блискавично і разюче ефективно. Ще влітку 1999 року ніхто не чув ні про яке «Единство», але на парламентських виборах 19 грудня цього року партія, очолювана популярним головою МНС Сергієм Шойгу і підтримана Володимиром Путіним, уже фінішує услід за КПРФ, відправляючи в глибокий нокаут усю лужковську опозицію, яка фактично перестає бути такою і менш ніж через рік розчиниться у потужній провладній структурі.
Перемога на партійному фронті була зумовлена штучно створеною кризовою ситуацією в країні. В умовах війни на Кавказі, після безпрецедентної терористичної атаки на російські міста, виборці пов’язали свої надії на стабілізацію із новим сильним лідером. На парламентських виборах 1999 року люди вже голосували за Путіна.
Звичайно, зі стовідсотковою впевненістю важко стверджувати, що і вторгнення в Дагестан, і вибухи в житлових будинках, і Друга чеченська війна – це ланки одного ланцюга, що призвели до стрімкого сходження нового російського лідера. Але сьогодні, враховуючи, скільки ми всього дізналися про разючі події тих місяців, цей сценарій видається найбільш імовірним.
Але є ще одна сфера суспільного і політичного життя, встановлення контролю над якою було неодмінною умовою закріплення перемоги прокремлівського блоку.
На цей момент у Росії уже стала очевидною велика роль федеральних (загальнодержавних) ЗМІ у формуванні відносин між державою і суспільством. Розгром «Медіа-Мосту» в цілому і найважливішого його сегменту – телекомпанії НТВ – зокрема став логічним продовженням кампанії встановлення нового режиму політичної влади в Росії. Після того, як НТВ розпочав розслідування обставин вибухів у житлових будинках і гостро критикувати політику російської влади на Кавказі, його доля була фактично вирішеною.
Так кувалася перемога нової політичної сили. І на цьому етапі Володимир Путін у жодному з моментів не обманув очікувань тих, хто висунув його на авансцену російської політики.
Крім того, вибір наступника був обумовлений іще одним важливим фактором: Путін повинен був на віки вічні гарантувати недоторканність «сім’ї». Очевидно, він такі зобов’язання дав і жодного разу їх не порушив. Коли через кілька років, уже в Лондоні, я запитав Бориса Березовського, чи висувалися Путіну ще якісь умови, він відповів негативно.
«Розумієш, – сказав тоді Березовський, – тема лояльності взагалі тоді не порушувалася. Ні у кого з тих, хто висував Путіна, лобіював його кандидатуру перед Єльциним, не було й тіні сумніву, що вони зможуть зберегти над ним контроль. Із приводу його довгострокових перспектив узагалі були різні думки. Волошин, наприклад, вважав, що його доведеться змінювати через рік-другий».
Така наївність людей, які зумовили долю Росії на багато років уперед, пояснюється відсутністю у них як базових знань у сфері реальної політики, так і відповідної компетенції. Виявилося, що управлінського досвіду у знесенні конкурентного політичного угруповання недостатньо для надійної і довгостроковій фіксації цієї перемоги.
Тому Володимир Путін, усвідомивши, що всі важелі управління відтепер зосереджені у нього в руках, усю цю конструкцію блискавично розламав. Він ясно дав зрозуміти, що нічийого заступництва він більше не потребує.
Такий поворот подій виявився для «сімейного» єльцинського клану вкрай неприємним сюрпризом. Але сам формат висунення Володимира Путіна на роль політика №1 у країні багато в чому визначив і весь подальший перебіг розвитку російського суспільства.
Людина, заради просування якої у владу були використані найжахливіші з можливих передвиборчих технологій, а саме – війна, міцно засвоїла науку: для вирішення проблеми не існує ніяких моральних обмежень.
Розділяй, підкоряй і володарюй
У будь-який момент правління Володимира Путіна внутрішня політика Росії завжди підпорядковувалася одній-єдиній меті – концентрації владних повноважень, знищенню конкурентних центрів влади і намаганням запобігти появі нових таких центрів.
Про це свідчать уже перші кроки на шляху «авторитарної модернізації» – створення федеральних округів і реформа Ради федерації Росії. Обидві ці реформи, спрямовані, перш за все, на різке ослаблення «партії губернаторів», були здійснені вже в 2000 році. Над керівниками регіонів поставили орган нагляду – інститут повноважних представників, а самих їх вивели з верхньої палати парламенту, замінивши другорядними фігурами.
Так почала будуватися путінська «вертикаль влади».
У 2004 році, коли після трагедії у Беслані під надуманим приводом «боротьби з терористичною загрозою» були скасовані прямі вибори голів регіонів і їх фактично почав призначати керівник держави, процес знищення «губернаторської вольниці» був фактично завершений. Відтоді фактор регіонального впливу на політику федерального центру просто перестав існувати.
Іншим центром влади, по якому було завдано удару путінською адміністрацією, став так званий «клуб олігархів». Країну покинув спочатку Борис Березовський, різко розкритикувавши реформу Ради федерації і курс на ослаблення губернаторського корпусу. За ним поїхав в еміграцію Володимир Гусинський, чий медійний холдинг був розгромлений за прямою вказівкою влади. А потім настала черга «ЮКОСа». Розгром найбільшої приватної нафтової компанії став наслідком претензії її керівника, Михайла Ходорковського, на формулювання порядку денного, що виходило за рамки формальних функцій навіть дуже впливового і могутнього магната. Як тільки Ходорковський заговорив про необхідність системної боротьби з корупцією, і головне – з причинами, що її породжують, Путін відразу відчув загрозу своєму одноосібному правлінню.
Тут справа навіть не в тій темі, яку порушив Ходорковський, а в самій спробі визначити пріоритети внутрішньої політики. Треба сказати, що Путін дуже точно прорахував наслідки атаки на ЮКОС: ніякого консолідованого опору з боку колег Ходорковського по олігархічному цеху не було. Нажахані, усі розповзлися по кутах, вирішивши, що єдино розумною поведінкою за таких обставин є мовчати і платити на першу вимогу.
Поступово у Путіна почав формуватися і власний пул лідерів підприємницького корпусу з перевірених людей із найближчого оточення. Так у списку «Форбс» з’являються імена Ковальчуків і Ротенбергів.
Інший важливий центр політичної опозиції ще з єльцинських часів – Державна дума – здався фактично без бою. З одного боку, такий результат був обумовлений появою нової потужної провладної політичної структури – «Єдиної Росії», а з іншого – абсолютною нездатністю КПРФ до реального опору.
Партія, яка ще зовсім недавно ледь не оголосила імпічмент Борисові Єльцину, в особі Володимира Путіна побачила такого противника, перед яким спасувала блискавично і безповоротно.
Геннадій Зюганов змирився з другорядною роллю політика, вимушеного коригувати діяльність підконтрольної йому організації, відповідно до прямих вказівок, що надходять з адміністрації президента. Він, правда, виторгував право час від часу виступати з різкою критикою «прозахідної економічної політики уряду», але в іншому виявляв абсолютну лояльність до чинного режиму. Втім, задля справедливості треба відзначити, що імперський тренд, який проявився пізніше, і курс на збільшення ролі держави в економіці вже цілком укладався в партійну програму КПРФ.
Рівно з цього моменту політична система Росії набуває імітаційного характеру. В її рамках практично всі скільки-небудь значущі політичні і громадські інститути втрачають суб’єктність і, зберігаючи традиційні вивіски, стають лише інструментами в руках виконавчої влади. Ніяких незалежних гілок влади в Росії не залишається, враховуючи і судову, а чинна конституція втрачає актуальне значення, бо перетворюється на документ, який просто не описує структуру громадських і політичних відносин.
Путінському режимові немає жодної потреби міняти Конституцію – він її легко ігнорує.
Нові правила гри
Важливим елементом тотального домінування на політичному полі стає курс на встановлення абсолютного контролю над виборами різного рівня. Суворе адміністрування виборчих процедур, що входить у пряму суперечність із задекларованими демократичними принципами, ідеологічним начальством пояснюється національною специфікою. Мовляв, у нас тут, звичайно, демократія, але свого особливого типу – «суверенна».
Треба визнати, що і сам Володимир Путін, і його нова адміністрація міцно засвоїли уроки початку 2000-х років, коли всі вищеописані, жахливо ризиковані і витратні технології – від переможної війни до розгрому губернаторської фронди – треба було застосовувати для забезпечення перемоги на виборах. Але раз на чотири року війну розв’язувати не станеш. Тоді й народилося розуміння, що взяття під контроль виборчого процесу в цілому – єдина надійна гарантія заморожування політичної ситуації, попередження криз.
Тоді ж термін «стабільність» стосовно російських реалій почав означати відсутність навіть примарних перспектив зміни влади.
Протягом усіх цих двох десятиліть влада зі змінним успіхом намагається вдосконалювати підхід до досягнення потрібного результату на виборах різних рівнів. Тезу, колись сформульована одним із ідеологів і конструкторів російської політичної системи Владиславом Сурковим, про те, «що ми повинні домогтися ситуації, коли в день голосування нам не доведеться красти жодного голосу», до кінця втілити в життя так і не вдалося. За необхідності до масових фальсифікацій на принципових для себе виборах влада вдається і сьогодні.
Важливим фактором стабілізації політичного режиму Володимира Путіна став успіх у боротьбі з сепаратизмом у Чечні і ширше – на Кавказі. Ключову роль тут зіграв точний вибір фігури, на яку могла б спертися федеральна влада. У цьому сенсі Рамзан Кадиров жодного разу не обманув очікувань Володимира Путіна.
Втім, Кадиров виявився набагато складнішою людиною, ніж це могло здатися спочатку: свою беззастережну лояльність Москві в поєднанні з можливістю тримати Північний Кавказ у «їжакових рукавицях» він продає не задешево. І мова тут не тільки про абсолютний контроль за фінансовими вливаннями центру і про право проводити в Чечні політику без будь-якого огляду на московське начальство (нинішній режим у Чечні інакше як класичною деспотією не назвеш). Із певного моменту Рамзан Кадиров не приховує своїх претензій на формування і загальнонаціонального порядку денного, дозволяючи собі висловлюватися із питань, що далеко виходять за рамки його формальної компетенції.
Більш того, незважаючи на очевидно складні відносини з багатьма представниками силової еліти Росії, Кадиров все чіткіше позиціонує себе як основну опору путінського режиму і особисто російського президента. Судячи з усього, на даному етапі Путін не має нічого проти такої ролі свого кавказького партнера. Чеченські силовики ніяк не обмежені в своїй діяльності по всій території країни, а один із підрозділів чеченського спецназу базується безпосередньо в центрі Москви. Сам Кадиров вважає себе головним бар’єром на шляху проникнення в Росію «помаранчевої загрози» і свою прихильність «ідеалам великої Росії» готовий доводити не тільки словом, а й ділом. Багато хто переконаний, що його роль у вбивстві Бориса Нємцова в лютому 2015 року зовсім не другорядна. Сама присутність фактору Кадирова у відносинах влади і опозиції красномовно описує характер цих самих відносин.
Треба зауважити, що за винятком невеликого відрізка часу – наприкінці 2011-го – на початку 2012 року – російська опозиція серйозних клопотів путінському режиму не завдавала. Сформована система влади, повний контроль над політичною системою і впливовими «великими» ЗМІ дозволили Кремлю утримувати її на узбіччі російського політичного життя, навіть не вдаючись до серйозних і масових репресій. І навіть усунення Нємцова, ймовірно, пов’язане з його рішучим позиціонуванням щодо особи «національного лідера», а не із перспективою реального політичного успіху супротивників Путіна.
Дискредитація будь-яких опозиційних рухів і лідерів – від Каспарова до Навального – важливий елемент внутрішньої політики, за яку відповідає спеціальний відділ адміністрації президента Росії.
Свою роль в успішному вичавлюванні опозиції на російське політичне узбіччя зіграла економічна кон’юнктура, яка до певного часу гарантувала режимові можливість підтримувати життя громадян на рівні, який дозволяв не побоюватися масових антиурядових виступів.
Економіка: недороблені реформи
Є два чинники, які дозволили російській економіці утримуватися на плаву протягом усіх цих років: безпрецедентно високі ціни на нафту, які в окремі періоди (2010–2011 роки) піднімалися за позначку в сто доларів за барель, і абсолютна лояльність значного корпусу професіоналів в економічній і фінансовій сферах, іменованих в експертних колах «системними лібералами».
Саме ними ще в 2000 році був запущений перший етап реформ, який забезпечив зростання економіки, певне оздоровлення інвестиційного клімату і поліпшення життєвого рівня громадян Росії, що особливо проявилося у великих мегаполісах.
Мова в першу чергу про податкову реформу (всім пам’ятний перехід на пласку шкалу прибуткового податку), митну реформу, запуск пенсійної реформи.
Але головна мета, про яку вже в ті роки говорили ліберальні економісти, – диверсифікація російської економіки, зниження її залежності від експорту вуглеводнів, – так і не була досягнута. Основну причину, через яку російська економіка виявилася нездатною на революційний прорив в умовах ідеальної зовнішньоекономічної кон’юнктури, сформулював ще Єгор Гайдар в одній зі своїх лекцій: «Авторитарна модель державного управління рано чи пізно входить у суперечність із ліберальною економікою. І ця суперечність є непереборною».
Переконливе підтвердження цієї тези – різке зростання державної присутності, взяття найважливіших секторів економіки (насамперед нафтової галузі) під повний державний контроль. Тут навіть не настільки важливо, чи усвідомив сам Володимир Путін, що побудована ним політична модель не вписується в структуру вільних економічних відносин, чи невблаганний крен у бік згортання ліберальних реформ відбувся сам собою.
Головне, що економіка Росії останніми роками балансує на межі рецесії, банківський сектор втрачає еластичність, промислове виробництво падає приблизно з тією ж швидкістю, що й інвестиції, а реальні доходи громадян скорочуються шостий рік поспіль. І винні у цьому не тільки міжнародні санкції.
У сучасному світі економіка з настільки потужною державною присутністю виявилася не готовою до реальної конкуренції. І перш за все – через низьку ефективність і величезну корупційну складову.
Посіяти хаос
До того ж Путіним заволоділа фатальна ідея глобального домінування, ідея на рівних конкурувати з США. Проєкт, який був розроблений заради досягнення цієї мети, базується на принципово новій концепції відносин із західним світом. У двох словах вона описується в такий спосіб. Росія відмовляється від стратегії інкорпорування у цей самий світ на його умовах, в основі яких лежить безумовна відданість ліберальним цінностям (бо на цих умовах вона не конкурентоспроможна). Замість цього вона починає реалізовувати стратегію змін Заходу.
Дискредитація і руйнування класичних демократичних принципів, на яких базується західна цивілізація, – ось основний напрямок путінської зовнішньої політики. Для її реалізації використовується найрізноманітніший інструментарій – від прямого підкупу значущих політичних фігур до втручання у виборчі процеси і підтримки будь-яких деструктивних рухів і проєктів.
Мета таких дій завжди одна – посіяти хаос, зламати усталені конструкції. Ослаблення Заходу потрібно було Путіну для здійснення двох найважливіших проєктів – відтворення (нехай часткового) Російської імперії і завоювання права голосу, рівного з провідними світовими державами, при вирішенні ключових міжнародних проблем. Втім, це пов’язані між собою речі.
Очевидно, що «збирання земель русскіх» Володимир Путін бачив як своєрідний «дембельський» політичний акорд, основний зміст свого останнього президентського терміну, скільки б років він не протривав.
Путін хотів увійти в історію людиною, що зуміла на базі «традиційних цінностей» відродити могутню ядерну державу, з якою буде змушений рахуватися увесь світ. Може, і не в межах СРСР, але все ж значно приростивши територію нинішньої Росії. Саме зі спробою вирішення цього завдання пов’язана агресивна політика Москви щодо найближчих сусідів.
Слабка реакція Заходу на участь Росії у відторгненні Південної Осетії і Абхазії від Грузії багато в чому визначила долю України.
Переконання Володимира Путіна, що і це йому минеться, базувалося на багатьох факторах, але перш за все – на усвідомленні унікальності власного політичного становища. Але анексія Криму і розв’язування сепаратистської війни на сході України, метою якої було знищення української державності, стали переламним моментом у політичній кар’єрі Путіна. Тому що з цього моменту Захід усвідомив, що укорінений у Росії режим становить для нього очевидну смертельну небезпеку.
Тиск ззовні і зсередини
Володимир Путін за роки свого правління зумів сконцентрувати в своїх руках величезний обсяг ресурсів і владних повноважень. Коли сьогодні говорять, що Путін – «господар землі російської», то це зовсім не фігура мови. У цьому твердженні немає абсолютно ніякого перебільшення. І все ж він переоцінив свої можливості і сили. З тієї ж, до речі, причини, через яку двадцять років тому група кремлівських «царедворців» вважала, що зуміє зберегти над ним вічний контроль, – через відсутність базової політичної культури.
Далі події можуть розвиватися за найрізноманітнішими сценаріями. Сьогодні досить складно виміряти і оцінити життєздатність владного в Росії режиму. Адже вимірюється вона не тільки накопиченою ресурсною базою, а й тим, наприклад, наскільки послідовно буде нарощуватися санкційний тиск і як буде складатися економічна ситуація.
Незалежні економічні експерти розбігаються в термінах, але з основного питання їхні думки збігаються: російська економіка в умовах санкцій приречена на згасання, ніяких точок зростання у неї у найближчі роки виявити не вдасться.
Іншими словами, сьогодні економічні проблеми Росії не можуть бути вирішені за допомогою економічних же інструментів. Доведеться піти на радикальну зміну політичного курсу, яка за чинної влади просто неможлива.
Але є ще і внутрішній фактор. Уже більш-менш очевидно, що ідеологічні ін’єкції, гра на помилкових уявленнях про інтереси громадян і держави вже працювати перестають. Цьому сприяє нехай ще не обвальне, але вже цілком помітне зниження життєвого рівня величезної частини населення, у якого з’являються претензії до чинної влади.
Як відомо, в казки значно легше повірити на ситий шлунок. До того ж рано чи пізно бурчання розпещених путінських еліт, які явно не прагнули до такого фіналу, переросте у відкрите невдоволення із непередбачуваними наслідками.
Тиск ззовні, тиск зсередини – вибухонебезпечна ситуація. Особливо враховуючи, що шляхів для відступу путінський режим собі не залишив. Уже не вийде просто сказати: ну добре, з цього моменту ми переглядаємо нашу агресивну зовнішню політику, перестаємо в ручному режимі керувати судами, «красти» вибори і тримати опозицію за дверима великої політики.
Тепер уже можливості для такого маневру ні у самого Путіна, ні у зведеної ним політичної системи просто немає.
Занадто багато чого сталося за двадцять років його правління такого, що описується навіть у чинному Кримінальному кодексі Росії.
Путінський проєкт поступово «здувається».
Олександр Риклін – головний редактор інтернет-видання «Ежедневный журнал».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
