(Рубрика «Точка зору»)

Світова історія береже немало курйозних моментів, коли чоловіки-аристократи брали за дружин жінок, у роду яких не було «блакитної крові». Згадаймо лишень шлюбний союз російського царя Петра І з Мартою Скавронською – полонянкою, якій, однак, судилося війти в історію імператрицею Катериною І (1725-1727)...

Або хоча б і 18-літню американку Елізабет Патерсон з Балтімору (штат Мериленд), яка в 1803 році однією красою полонила серце Джерома Бонапарта – брата імператора Франції Наполеона, хоча той і проміняв згодом її кохання на титул короля Вестфалії...

Ось і королівське сімейство Британії перенесло недавно «цунамі»: принц Гаррі з дружиною Меґан Маркл і взагалі знехтували королівським титулом...

Героїні ж цієї історії, Юхимії Іванівні Середі (1899-1971), не довелося за свого життя ні на трона сідати, ні з королівського двору тікати. Навпаки: походження свого судженого – Михайла Володимировича Тарновського (1865-1943) зі знатного дворянського роду Наддніпрянщини – довелося приховувати після Жовтневого перевороту 1917 року та приходу до влади більшовиків Приховувати до такої міри, що позбулися багатьох документів, які могли б тоді нашкодити.

Юхимія Середа ж була селянського роду, її привезли в 1913 році з Ярошівки (нині с. Українське), що належала до чернігівських володінь Скоропадських. Прилаштували дівчину компаньйонкою в родині лікаря Думитрашка. Тут і зустрів її, двадцятирічну, вже починаючий сивіти Михайло Тарновський.

Чим же підкорила дворянина, якому судилося стати літописцем знаменитої Качанівки, ця проста дівчина «з низів»? Мабуть, молодістю. М'якою натурою. Готовністю підставити плече в трудну хвилину. Адже виросла в сім‘ї, де християнські істини були хлібом душі. А він, поховавши в 1902 році першу дружину – 22-річну Берту Цурбухен зі знатного швейцарського роду (1886-1894 роки в життєписі М. В. Тарновського пов'язані з Швейцарією), вже встиг був нажити срібло на скронях; надодачу, в 1918-ому втратив (як виявилося зовсім недавно – в кривавому бою українського студентства під Крутами) і сина Володимира – того самого, при народженні якого померла дружина.

Михайло Тарновський намагався заповнити прогалину між цими двома трагедіями піклуванням за дітей. Двійко їхніх з Бертою доньок – Надію та Олену – вдівець, незважаючи на життєві потрясіння, виховав у кращих традиціях свого роду. Хоча фортеця Тарновських вже й почала потроху хитатися. Качанівку, з якою було пов‘язано стільки романтичного, доброго й жертовного, її останній власник Василь Тарновський-молодший (син Василя Тарновського-старшого та його, Михайла Тарновського, дядько; 1838-1899) мусив 1897 р. продавати, перебравшись до Києва, де згодом і помре (за пару років до того поховавши і сина Петра).

А через кілька років наробить вселенського галасу Марія Тарновська (О‘Рурк) – невістка Василя Тарновського-молодшого, яка вмудрилася десь в Італії потрапити за ґрати, без вагань поставивши на ваги історії добру репутацію Тарновських – прогресивно мислячого козацько-старшинського роду, що не тільки виношував ідеї вільного українства, а й дієво втілював їх у реалії. А справу довершила революція 1917 року, багатьох розігнавши по світу, а багатьох – просто підім'явши під колеса...

У ці тривожні роки помирає в Михайла батько – Володимир Васильович Тарновський (1840-1921), брат В. В. Тарновського-молодшого.

Михайло Тарновський, який добрий десяток років напередодні революції служив виконавцем особливих доручень при київському губернаторі, йде на ризик і вирішує не тікати з рідної землі.

Багатьох, подібних йому, як не постріляють потім, так позасилають до таборів, але йому, як і двоюрідній його небозі Тетяні Тарновській (внучці Василя Тарновського-молодшого, цебто доньці Василя Тарновського-сина (1872-1932), який уже за появи Центральної Ради в березні 1917 р. поспішив, як і відомий меценат Павло Потоцький, прийняти українське громадянство, хоча згодом і вирішує емігрувати до Німеччини) пощастило вціліти і навіть прижитися за нового ладу.

Багато в чому слід завдячувати цим саме їй, молодій дружині Юхимії. Пригадуючи «Собаче серце» Михайла Булгакова, можна з упевненістю сказати, що її просте походження підкорювало в критичних ситуаціях не одну «шкірянку» з пістолетом при боці (хоча це й не завадило «ущільнити» Тарновських так, що тіснилися всі троє в тісній і холодній, якраз над під‘їздом, кімнатці).

Її, Іринки, поява на світ в 1936 році повернула в будні Юхимії-матері таке рідкісне тоді поняття, як «свято душі». Адже в неї вже був народився первісток, однак невдовзі й помер. Вони з Михайлом боялися і думати про колиску в домі, поринувши у вічні турботи: чим натопити в квартирі, з чого зварити юшку, де знайти роботу?

Юхимія, з двома класами церковно-приходської школи за плечима, ще не готова була «до управління державою», хоча з трибун і кричали до хрипу «про кухарок у владі». Вона не цуралася ніякої роботи: прибиральницею – так прибиральницею, санітаркою – так санітаркою.

А ось чоловіку її довелося забути, що він був свого часу впливовим чиновником, та ще й з «іконостасом» помітних на тодішньому соціополотні родичів за плечима. До влади в країні прийшли люди, які знищили, мов непотріб, приватні архіви багатьох родовитих українців, попалили їхні маєтки, позбиткувалися над сімейними усипальницями, а над портретами українських гетьманів та митрополитів (з безцінної родової збірні старожитностей Тарновських, шляхетно відданої у громадське користування ще задовго до революції), що горіли під нацистськими бомбами в музейних сховищах партійно-радянського Чернігова, просто реготали: «Ну й нехай горить к бісовій матері!..» (саме так зреагував був на це видовище «легендарний» секретар Чернігівського обкому КПУ Олексій Федоров).

Та Михайлу Тарновському вдалося й далі бути добре знаним у Києві фотографом. Багато хто пам‘ятав його ім‘я у зв‘язку з товариством фотографів-аматорів «Даѓер», де був членом правління та не раз виборював призові місця в численних конкурсах, включаючи й міжнародні. А тепер він влаштовується до Київського окружного відділу працівників мистецтва, виконує замовлення від Музею українських діячів науки та мистецтва при ВУАН.

Ця робота сприяє його таємному сподвижництву – зібрати для прийдешніх поколінь чим більше інформації про родовий маєток Качанівку, рід Тарновських та його барвисте соціально-політичне оточення, зокрема стосунки з українським поетом-мислителем Тарасом Шевченком. Його молода дружина бере на себе весь домашній клопіт, щоб тільки чоловік її мав час ритися в старих паперах, висиджувати в архівах, невтомно писати до газет про необхідність вберегти Качанівку від остаточної руйнації, наносити візити вцілілій «старій аристократії» Києва, шукаючи в розмовах підтвердження власним сумнівам та здогадам. Адже час був неспокійний, «чорний ворон» уже хижо збирав по київських дворах свою здобич, і Юхимія боялася втратити чоловіка.

Михайло ж її починає втрачати зір. Не може дочекатися, поки підросте донька, щоб читала йому – і сама вчилася б, і йому в поміч була б.

Чи треба говорити про те, що це чоловікове «чекання» означало для Юхимії?

Як і мільйони жінок, не загнаних на сталінські рудники та лісоповали, вона варила, прала, тягала швабру, торгувалась на Сінному за кожну картоплину, латала та перелицьовувала, з‘їдаючи й собі очі за швейною машиною, щоб тільки донечка не мала нужди ні в чому.

Іринка ж у чотири роки вже починає читати (читала все підряд, навіть вирвану з якоїсь книжки сторінку, в якій було загорнуте принесене Юхимією з «Євбази» сало), тож батько підсовує їй одного разу свою заповітну валізку, обтягнуту дерматином: на, мовляв, практикуйся... Дівча потягнулося до лискучої обгортки журналу «Столица и усадьба» – на той час єдиного видання, що охоче опублікувало батькові описи Качанівки. Воно й стало тим «букварем», що пробудить у ній інтерес до родоводу, хай навіть і глибоко затамований: вступаючи потім до КПІ, мусила вписувати в графу «походження» що завгодно, тільки не «дворянство»...

Ірині Михайлівні Трач (Тарновській) з Києва – нині 87. Її добре відтренована пам'ять береже цінні епізоди, імена, дати й адреси, без чого жодна історична розвідка, жодні мемуари не набувають переконливості документалістики. Вона знаходить для Юхимії-«попелюшки» слова, які навряд чи й чула від своїх дітей згадувана вище сумнозвісна Марія Тарновська зі знатного роду О‘Рурків.

Не раз і я чула від неї: «Життя за Божими заповідями було для мами природнім. Скільки пам‘ятаю її – стільки й допомагала людям...». Поет, либонь, порівняв би подібну персоналію до янгола-хранителя, травник-цілитель – до подорожника, прикладеного до рани... З кимось, було, поділиться харчовою пайкою, яку видавали їм, працівникам Головпоштампту, в роки окупації; іншому одяг, з якого виросла її донька, віддасть; ще для когось стане сусідкою чи колегою, якій можна довіритись, мов собі...
Коли стали зганять у Києві євреїв (як виявиться потім, на вірну смерть у Бабиному Яру), саме вона, Юхимія Середа, понесе наступного дня чайник з окропом для тримісячного маляти сусідів Яноверів, загнаних у приречену юрбу (Юхимія тоді ледь сама не залишилася на дні яру з кулею в потилиці)...

Проста жінка-селянка мала чисту, мов церковний дзвін, душу, в якій не знаходилося місця моральному бруду. Саме це притягало до Юхимії людей – до такої міри, що від початку 1960-их (коли, нарешті, вибралися із заміжньою вже Іриною з підвалу на Леніна, 63 та заселилися в пристойну квартиру) і до останнього її подиху весь «під‘їзд» їхньої п‘ятиповерхівки довіряв Юхимії не тільки свої ключі, а й дітвору, яку дбайлива жінка і до школи випровадить, і зі школи зустріне, порозводить по квартирах, нагодує...

«Коли в березні 1971 року мама померла, люди несли труну на плечах до машини цілий квартал...», згадує Ірина Трач.

А мені на думку спадає чуте від старожилів у нашому Яготині (Київська область) у зв‘язку з кончиною опального князя Миколи Рєпніна-Волконського: буцімто мело тоді, на Різдво 1845 року, так немилосердно, що селяни вирішили випрягти коней та впрягтися в сани самим, щоб благополучно доставити труну з тілом покійного до Полтави (саме завдяки пращуру Михайла Тарновського, Григорію Степановичу Тарновському, Тарас Шевченко потрапляє в 1843 р. до Рєпніних у Яготин, щоб намалювати на його замовлення кілька портретів).

Повага від людей і справді не визнає соціальної ієрархії. Історією не раз доведено, що істинний аристократизм є вродженим даром, а не відбитком гербової печатки.

І вона, Ірина Михайлівна, щаслива тим, що росла, відчуваючи повагу до своєї матері і від людей батькового середовища. Та й у ній самій аж ніяк немає отого нальоту «високородія», який, буває, відчуваєш, інколи аж до смішного, від інших нащадків малоросійського дворянства. Тримається просто, легко. А якщо виникає потреба розставити крапки над «і» – робить це виважено й спокійно. Це в неї, зізнається, від батька. Той був надзвичайно терплячим, умів бачити в будь-якій ситуації позитив – навіть коли в одному з київських «старих» домів їх із батьком усадовляють чаювати за одним столом з... котами на різьблених стільцях. Випитає у господаря все, що хотів, Михайло Тарновський і ввічливо розкланяється, а вже вдома виливає, як мовиться, душу.

Як і водилося в їхньому роду, мав жвавий розум, чіпке око, добру пам‘ять на дрібні деталі. Тож і не дивно, що якось само собою стало для нього природнім фіксувати на папері не тільки заплутану за довгі віки генеалогію роду, а й важливі моменти з життя-буття Качанівки.

Фіксувати, до того ж, з такими ось ліричними вкрапленнями, як у першій його публікації – про Качанівку, що вийшла друком ще в 1915 р. на сторінках згадуваного вище престижного журналу «Столица и усадьба», №№40-41. Його перо виказує чутливу натуру, водночас надаючи спогадам про Качанівку та описам подій у ній, інтер‘єру та садово-паркової архітектури якоїсь особливої тональності: так могла писати тільки людина, яка свого часу глибоко проймалася всім отим мистецьким плином патріархальної Качанівки...

І яка по праву пишалася своїм родом – з його філософією добра й справедливості, діяльною підтримкою національного духу, інтересом до минувшини й усім іншим, що легко переважувало й переважує оті вишкрябані десь зі споду «факти» та «фактики», якими козиряють деякі нинішні автори-«правдолюбці».

Його Юхимія в тому роду – мов Попелюшка на балу, але ж якби не вона – чи вдалося б напівсліпому й підточеному хворобами Михайлу Тарновському докінчити все, що досліджувалося й писалося, знайшовши свого читача тільки з приходом в 1980-их нової доби – доби гласності й воскресіння похованих надій?..

Ці надії змушували Михайла Володимировича не тільки добиватися належного Качанівці статусу історико-культурного заповідника, бо ж у її лоні за царату визрівав не один талант, як ось і Миколи Гоголя, Василя Штернберга, Михайла Глінки, Михайла Врубеля, Іллі Рєпіна (Ріпина), Миколи Маркевича, братів Жемчужникових, Миколи Костомарова, Тараса Шевченка, братів Маковських та багатьох інших...

Він невтомно фіксує на папері все, що знав та встиг дослідити в доброчинстві Тарновських, їхніх стосунках з Шевченком та близькими людьми, як ось хоча б і художник Григорій Честахівський. Однак, за батькового життя все це залишалося в рукописах: «Від 1917 року батько писав «у стіл»... » (І. М. Трач); виявилися затребуваними у 1920-их тільки добротні світлини, на яких об‘єктивом Михайла Тарновського зафіксовано Качанівку з її люстрами, обвішаними портретами стінами, перначами та шаблями в сундуках, вишитими бісером кріслами та парковими містками й альтанками довкола. Це теж була його надія: що б там не малювали художники Олексій Волосков, Василь Штернберг, Ілля Рєпін (Ріпин), Андрій Горонович, брати Маковські та інші, його фотографії таки стануть колись документалістикою, якій важко буде скласти ціну.

І прийшла-таки довгождана доба, коли дерматиновою валізкою Михайла Тарновського, яку, мов найдорожчий скарб, Юхимія тягала з собою по всіх підвалах та кутках у окупацію, зацікавились по-справжньому і вже не тичуть спантеличеній жінці гроші, як було в 1948-ому – вислухали в Раді міністрів 12-річну доньку померлого п‘ять років тому Михайла Тарновського, приїхали до них додому, перерили його архів, забрали «Столицу и усадьбу», цінні світлини, рукописи і загадково зникли.

Вже в 1996 році Ірині Михайлівні вдається без проблем (з діяльною участю мистецтвознавця С. П. Папети) опублікувати майже все, що вціліло після тих «нальотів», зокрема в культурологічному журналі «Хроніка-2000». Вона опубліковує спогади власного дитинства, які читаєш на одному, як мовиться, подиху: стільки цікавих людей довелося побачити зблизька цій дівчинці, що тільки б кіно знімати!.. Трохи пізніше вона пропонує зацікавленому читачеві спогад про батька в збірнику наукових праць «Скарбниця української культури» (м. Чернігів).

А про те, що зацікавлених читачів з часом все більшало й більшало, свідчили і свідчать численні публікації – як друком, так і в електронному форматі.

Рідко який автор не користується при цьому опублікованими рукописами Михайла Тарновського, що стали неоціненним першоджерелом інформації про рід Тарновських з його барвистим інтелектуально-мистецьким оточенням, родовий маєток Качанівку з його одомашненою атмосферою воістину української гостинності й доброчинства.

Часто ігноруючи, на жаль, скромну персоналію Юхимії Іванівни Середи – відданої дружини й матері, носійки не так витончених коштовностей чи медалей, як нержавіючих людських чеснот. Саме завдяки цим чеснотам наша українська душа не міліє віками. Саме вони, ці чесноти, протистоять, як і та ж, скажімо, Богдана-гаубиця на Зміїному, злиденній моралі путінізму і роблять нинішню Україну на голову вищою від колишньої «сестриці» Росії.

Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода