390 років тому, 1 листопада 1632 року, король Речі Посполитої Владислав ІV схвалив «Статті для заспокоєння руського народу». Цей документ був спрямований на розв’язання конфесійного конфлікту в Речі Посполитій і легалізацію православної церковної ієрархії, існування якої опинилося під питанням після Берестейської унії. Ситуація тоді була дуже непроста – обирали нового короля, почалася війна з Московським царством (1632-1634). І саме на тлі цієї війни відбувається спроба «заспокоїти руський народ».

Але спроба виявилася невдалою – правління Владислава IV завершилося Хмельниччиною.

Більше про ті події «Історична Свобода» говорила з істориком Віктором Брехуненком.

– Тоді у Речі Посполитій «руський народ» – це хто? Це теперішні українці чи це також і теперішні білоруси?

– Тут доволі значна дослідницька проблема, оскільки в тогочасних історичних джерелах зустрічаються декілька тлумачень «руського народу». В територіальному і в етнічному сенсі «руський народ» вживався як для покриття українського і білоруського світів, так і для суто українського світу.

Українська еліта, князі і шляхта, принаймні з середини ХVІ століття, мали таку ідентичність стосовно того, що «народ руський» – це властиво, кажучи сучасною термінологією, етнічні українські землі. Ось це Русь якби у вузькому розумінні слова на межі ХVІ-ХVІІ століть – Русь-Україна. Водночас ще тягнувся старий шлейф уявлень про те, що Русь у широкому розумінні слова обіймає і білоруські землі. Але українська ідентичність однозначно вже була сформульована, і вперше вона відкрито виступає під час Люблінського унії 1569 року. Але ймовірно, що така ідентичність раніше з’явилася, бо в Любліні вона вже виступає в зрілому вигляді.

Крім того, постає питання: що таке «руський народ» у соціальному сенсі? В тогочасному суспільстві роль репрезентанта виконувала еліта – в українському варіанті це князі і шляхта. Попервах тільки вони вважали себе «руським народом». Це була класична схема для ранньомодерної Європи.

Але з перших десятиліть ХVІІ століття свої претензії на членство в «народі руському» заявило козацтво. А від часів гетьманства Петра Сагайдачного козаки виступають оборонцем релігійних інтересів «народу руського». Саме завдяки козакам в 1620 році відновили православну ієрархію. Тому православні ієрархи, які гуртувалися навколо митрополита Іова Борецького, почали вписувати козаків у «народ руський». Відтак модель «православного народу руського» включала, крім шляхти, ще й козаків. А в працях інтелектуалів православних з’являлися нотки про включення ще й міщан або геть всього суспільства до «народу руського».

У першій половині ХVІІ століття почалося руйнування традиційних уявлень про те, що між суспільними станами існують жорсткі перегородки. Тому «народ руський», який виступає в 1632 році під час сеймів, коли православна ієрархія була офіційно визнана в Речі Посполитій, включав козаків, хоча шляхта цьому противилася. Проте без козаків тепер вже не могла освятитися жодна справа в Україні.

– А як між собою були пов’язані ухвалення королем цих статей і війна з Московщиною, яка в тому ж році почалася?

– Тут зв’язок безпосередній. Православна шляхта і козаки скористалися фактором відновлення війни між Річчю Посполитою і Московським царством для того, щоб натиснути на Варшаву і змусити офіційно визнати православну ієрархію. Бо без козацького війська Варшава не уявляла переможну війну з Москвою. На цьому зіграли козаки.

Роком раніше, у 1631 році, союзник Московії шведський король Густав звертався до козаків, намагаючись схилити їх до виступу на боці московитів у війні проти Речі Посполитої.

– А як же він звернувся, якщо війни ще не було?

– А бо добігало кінця Деулінське перемир’я, і всім було зрозуміло, що невдовзі розпочнеться війна.

Цих шведських посланців козаки передали коронному гетьману Конецпольському з великою помпою і запевненням вірності. Але водночас козаки дали добре зрозуміти, що тут можуть бути варіанти. Адже король, звертаючись до козаків, називав їх «володарі Дніпра», «славні лицарі», «ваші милості» – тобто прикладав риторику, яку належало застосовувати винятково до шляхти. Шведський король натякав козакам, що він визнає їх рівнею зі шляхтою, чого не хотів король Речі Посполитої і сама шляхта. Це те, за що боролися козаки, а їх постійно відфутболювали. Тим паче, православна солідарність також могла тут зіграти.

І от на перетині цих речей Варшава опинилася у патовій ситуації. Це стало визначальним чинником, який підштовхнув ще королевича Владислава створити комісію для вироблення цих пунктів, а потім ухвалити ці кондиції. А вже на коронаційному сеймі 15 березня 1633 року видати спеціальний диплом, яким він усе підтвердив.

Якби не Смоленська війна, то перетягування канату тривало би значно довше. Бо ще в 1620 році патріарх Феофан під охороною козаків висвятив православну ієрархію. Знову ж таки, гетьман Сагайдачний скористався Хотинською війною. Фактор військової загрози використали для того, щоб пробити ось цю стіну упослідження православних у Речі Посполитій. І наступна потужна війна, де йшлося про майбутнє Речі Посполитої – Смоленська війна – була використана для того, щоб добитися визнання православної ієрархії на найвищому рівні.

– А Москва під час Смоленської війни не намагалася розіграти цю православну карту?

– Намагалася. Від середини 1620-х років і до початку 1630-х Москва робила знаки уваги козакам, говорила про православну солідарність і про те, що московський цар – «єдиний православний володар». Козаки це дуже добре використовували для того, щоб вибивати з Варшави якісь поступки. Варшава намагалася їм заборонити будь-які стосунки з Москвою.

Тобто козаки постійно використовували цей чинник, як жупел. Але вони не мали пієтету до московського царя і не думали про перехід на бік Московії, а надто про якесь територіальне відділення. І це добре засвідчила Смоленська війна, де козаки вкотре зробили величезний внесок у перемогу Речі Посполитої. А в Москві були ошелешені. Вони очікували, що козаки бодай нейтралітет триматимуть під час цієї війни. Натомість козаки активно діяли і під Смоленськом, і на Чернігово-Сіверщині, ходили до Білгорода. Після цього патріарх московський назвав козаків «іщадієм ада».

Десь так само діяли і православні ієрархи. Вони писали до московських царів, просили гроші на відбудову київських святинь, скаржилися на переслідування православних у Речі Посполитій. А для того, щоб царі не відмовляли, вживали риторику, яку ті хотіли чути. Та коли дійшло до діла, то саме вищі православні ієрархи в 1654 році були у таборі найпослідовніших противників Переяславської ради. І митрополита Сильвестра Косова Богдан Хмельницький ледве не силою змушував присягнути.00

– Отже, король і Сейм намагалися заспокоїти «народ руський». Козаки відіграють помітну роль в Смоленській війни, показали себе лояльними підданими короля Речі Посполитої. Але не минає 5 років – і вибухають потужні козацькі повстання. Чому так?

– Тому що зрослі вимоги козаків не задовольняються у Речі Посполитій. В 1632 році козаки виставили максимальну планку як в обороні «народу руського», «заспокоєння віри», так і у своїх станових інтересах. Зажадали допустити їх до участі у виборі короля. Ясна річ, їх не допустили, але вони вимагали. Це означало, що вони бачили себе на одному щаблі зі шляхтою. Цього не вдалося. Соціальні упередження, соціальні стереотипи взяли гору. Це типово для ранньомодерної доби в Європі.

Невдовзі після закінчення Смоленської війни почалася активна магнатська колонізація, яка загрожувала самому існуванню козацтва. Бо просування магнатських володінь на південь і схід звужувало територію, де могли існувати козаки, де влада і правова система працюють у специфічних умовах фронтиру. А тут звужуються можливості і в перспективі маячить знищення самих умов існування козацтва. Щось треба було робити, і це головна причина тих повстань.

Повстання остаточно закінчилися поразкою й Ординацією 1638 року, яка заганяла проблему під спід. Козацтво було принижене тими умовами. Магнатська колонізація тривала. Тому нове повстання було справою часу.

Лояльність козаків до Речі Посполитої ґрунтувалася на ідеї реформування станового устрою держави в козацький бік, надання козакам наближених до шляхетських прав і привілеїв, якщо не шляхетських повною мірою. І приборкання свавілля магнатів на прикордонні, де вони поводили себе так, як олігархи в сучасній Україні. Сильна королівська влада і рівність усіх перед законом – ці вимоги були ключовими для козаків, на цьому базувалася їхня лояльність. Коли вони побачили, що в Речі Посполитій у жоден спосіб – чи сеймовий, чи демонстрацією збройних зусиль – досягти цього неможливо, то почалася національно-визвольна війна під орудою Богдана Хмельницького.

Останньою краплею став той факт, що у лютому 1648 року король Владислав ІV надав привілей князеві Яремі Вишневецькому на острів Хортиця з обома берегами Дніпра від порогів і аж до Тавані, тобто теперішньої Каховки. І це вже була повна прострація для козаків – саме серце, Запорожжя...

– Тобто і Великий Луг віддав, і ту територію, де Запорозька Січ?

– Так-так, з обома берегами Дніпра оту всю територію. За цим у збройній боротьбі для козаків ще був якийсь шанс, а якщо ні, то однозначно кінець.

А дрібна шляхта на Київщині, Брацлавщині козаків підтримала, бо магнатська колонізація загрожувала і їм. Ось ця сваволя, коли магнати округлювали володіння, відбираючи маєтності у дрібної шляхти. І ніхто не міг захистити. Найнаочніший приклад – Богдан Хмельницький, якому король підтвердив право на Суботів, а Чаплинському було до того байдуже. І таке було на кожному кроці.

Перед дрібною шляхтою маячило дві перспективи: бути поглинутими магнатами і втратити землеволодіння або під козацьким прапором воювати за збереження своїх прав і привілеїв. В козацькій державі шляхта мала всі шанси посісти провідні позиції, що і сталося. Тому вона підтримала Богдана Хмельницького.

Так само магнатська колонізація загрожувала і Кримському ханату. Там сповідував стратегію балансування між Московією та Річчю Посполитою, підтримуючи слабшу сторону. А гарантією для збереження такої системи була наявність степового фронтиту – широченної розрідженої зони. Ось це і давало йому змогу балансувати, почуватися добре й економічно існувати. Бо набіги татар і ногайців виконували ще й велику економічну функцію у Кримському ханаті. А магнатська колонізація руйнувала самі підстави цієї рівноваги. І тому в Криму підтримали ту силу, яка виступала проти цієї магнатської колонізації, підтримали Військо Запорозьке. Оце глибинна основа того військово-політичного союзу Богдана Хмельницького з кримським ханом. Попри релігійні відмінності та релігійну риторику, йшлося про спільні інтереси.

– Отже, попри добрі наміри, заспокоїти «народ руський» не вдалося, як показав розвиток подальших подій.

– Не вдалося. Бо насправді немає більшої похибки писати про Річ Посполиту як державу релігійної толерантності і покликатися при цьому на Акт Варшавської конфедерації 1572 року, коли шляхта вибила у претендента на королівський престол цей Акт, який, серед іншого, проголошував рівність усіх релігій. Але це було тільки на папері!

В Речі Посполитій контрреформація зробила свою справу, і король Сигізмунд ІІІ був її визначним діячем. Релігійне протистояння у трикутнику православні-католики-протестанти, а потім додалися ще уніати, було надзвичайно запеклим. Були переслідування: і протестантів ганяли, і православних. Яка може бути релігійна толерантність, коли православним не дозволяли мати православну ієрархію?

– Ієрархію-то якраз і дозволили.

– Та як дозволили?! На козацьких шаблях вона постала і не була визнана. Дванадцять років боролися за визнання. Ну, що це за толерантність? До того ж, Варшавський акт католицькі єпископи не підписали. Тобто католицька церква формально його не визнала і не зобов’язувалася дотримуватися.

В 1647 році була величезна нагінка на протестантів. Попри те, що православна церква набула повноти своєї структури, а митрополит Петро Могила надав їй респектабельності, релігійні утиски тривали й надалі. Тому «заспокоєння народу руського» не могло бути повним.

А козаки скористалися релігійним гаслом ще й утилітарно. Під час конфесіонізації, яку переживала Європа на межі ХVІ-ХVІІ століть, релігійний чинник став на одну з перших ролей в системі легітимізації держави, станових вимог, визвольних змагань. Порушення релігійних прав давало легітимне право на спротив, а тут воно фактично порушувалося. Тому релігійні гасла постійно використовували як мобілізатор мас. Проти Варшави утилітарно користувалися і так само у відносинах із мусульманськими сусідами.

Козаки заявляли, що воюють із ворогами християнства і за торжество православ’я. Але козаки з кінця ХV століття змагаються з мусульманами, а релігійні гасла з’являються тільки наприкінці ХVІ століття. Чому? Бо коли це гасло почало відігравати легітимну роль, козаки його взяли. Раз воно працює – його використовують.

Насправді релігійний чинник не відігравав великої ролі у відносинах із мусульманськими сусідами. Так, це був маркер ідентичності, але він не проводив непрохідних бар’єрів. Не було проблеми з проживанням козаків на території мусульманських сусідів без переходу в іслам. Інколи козаки потурчилася, а потім поверталися і знову приймали православ’я. В тогочасних зустрічаються такі поняття, як «запорозькі татари» чи «донські татари». Так називали приходьків із південного боку степового фронтиту, які проживали без переміни віри в козацькому середовищі на Запорожжі, на Дону! От найкращий демонстрант того, що релігійними гаслами прикривали суто земні інтереси.