Пройшло 7 років з Майдану. Мені – 20. Кажуть, час загоює рани. Чому ж, тоді, як бачу фотографії з Інститутської, досі серце падає і хочеться плакати?
Пам’ятаю свій перший досвід у середовищі, де Майдан та все після та довкола нього – непізнанний факт. Приїхавши в Данію два роки після революції, я опинилася в ситуаціях, які вперше показали мені, наскільки насправді низьким є рівень обізнаності щодо решти світу, а особливо його незахідних частин, у значної частини молодих європейців.
«Чекай, а якою мовою ви спілкуєтеся? Українська мова існує?»
«Цей ваш конфлікт вже закінчився, чи ще досі триває?» (роблять сумну міну)
«Чому у вас громадянська війна?»
«Аааа, ти з України! Це там, де якісь протести були недавно».
Я почувалася трохи опудалом, трохи «слоном в кімнаті». Нова однокласниця приїхала зі Східної Європи, вона трохи залякана, бо в них там все нестабільне, давайте про це питати не будемо, але подумки всі будемо розуміти, що її розуміння світу – інше від нашого. Бувало, сиджу з друзями і паралельно пишу про річницю Майдану. Вголос нічого не скажу, але пізніше вони візьмуть в руки телефони, в тиші прочитають текст на моєму інстаграмі, подивляться на мене, і нічого не скажуть. Таке собі тихе прозріння.
Подорослішали, про ці події говорити стало легше, і я більше не переймаюсь тим, що є «незручною», коли піднімаю теми революції та війни. Помітила, що за останні декілька років відбувся легкий зсув парадигми – тепер небажання чи невміння розмовляти на ці теми асоціюється з навмисним ігноруванням світових справ, яке є привілеєм не широко доступним для всіх.
Важко згадувати, бо з’являється багато злості
«Зиму у вогні» я бачила разів зо-шість: сама, з друзями, з сім’єю. Перегляд цього фільму кожного року для мене один зі способів вшанування пам’яті Небесної Сотні – мінімум, що ми можемо зробити, це про них пам’ятати. А з кожним роком це здається важчим. Частково тому, що для мене це важка емоційна праця, – реконструювати спогади 13-річної мене через її ж візуальну призму. Коли згадую про перегляд прямих трансляцій на телевізорі, в голові маю картинку телевізора з поля зору позначеного моїм зростом тоді.
З’являється багато злості на себе, на світ...
Важко згадувати, бо з’являється багато злості на себе, на світ, на теперішній уряд, на колишній уряд, на співвітчизників, на друзів. На себе, бо думаю, що зробила недостатньо тоді – не досить активно долучилася, окрім регулярних візитів на Майдан, щоб занести приготований борщ і чай. Статті на фейсбуці та танці під ОЕ не рахуються. Злість на світ в мене з’являється через те, що навіть через мою мінімальну (в порівнянні) активність (хоча, одночасно, мала однокласників, які ні разу на Майдан не ходили, та й взагалі активно розповідали про їхнє «внєпалітікі»), моє безтурботне дитинство було схоплене в кулак і викинуте з вікна.
Мені стає моторошно і сумно, що в такому малому віці, я шукала в інтернеті способи приготування Молотова, просто, на всяк випадок. Не-нор-маль-но. Що там казати про розмови з друзями під час перерв між уроками в 7-у класі про тактики спалювання шин, на яких вулицях останній раз були тітушки, і що має статися з Януковичем. Злість на те, що роки проходять, а емоції – ні.
Кожен лютий мені стає важко
Вчора ФБ нагадав про відео, де Майдан співає гімн у ніч із 18-го на 19-е. Розплакалася миттєво, а друг іспанець-палестинець, який сидів зі мною в кімнаті, розгублено подивився на мене, не розуміючи, що сказати. А що можна сказати? «Мої співчуття, що в 13 років ти переживала, чи тато повернеться додому живим і досі не можеш забути свої думки про «як моя мама буде одна з трьома дітьми»? Співчуваю, що народилася в країні, де аполітичність – не варіант, бо від малого віку відчуваєш, як необроблені та нерефлексовані історичні процеси сформували політичний ландшафт країни, і якби тобі не хотілося, насправді, не втечеш? Співчуваю, що з малого віку ти зрозуміла, що Захід не врятує, бо, навіть якби йому справді хотілося, робота починається з власного суспільства та його одностайного розуміння його ідентичності, і тебе лякає, що це повільний процес?» Так далі, так далі.
Я йому сказала, що деколи мені здається, що після революції, всі ми пішли всередину, а не назовні. Можливо, це відбулося, і я просто не пам’ятаю, але я не можу згадати, якоїсь колективної рефлексії або усвідомлення травми, яку пережили абсолютно всі, хто мав якесь відношення до Революції.
Скільки дітей, які пережили Майдан так само, як і я, досі не змогли змиритися з тим, що вони побачили?
Навіть з друзями я ніколи не говорю, що кожен лютий мені стає важко. Що вже казати, про те, що ця «важкість» стає сильнішою, коли бачиш, що решта суспільства спокійно функціонує, і 18–20 лютого для них – це просто три дні. І кожного року ця важкість мене спонукає думати, скільки дітей, які пережили Майдан так само, як і я, досі не змогли змиритися з тим, що вони побачили? Скільки (колишніх?) дітей, як я, побачили мертві тіла занадто рано? Скільки з нас звикли до вигляду крові на бруківці, що тепер будь-які фотографії зі світових конфліктів та війн не спонукають емоційної реакції?
Можливо, ми про це не говоримо через загальне несприйняття теми психічного здоров’я і емоційності в Україні. Можливо, Революція Гідності була еквівалентом електрошокової гранати, і ми разом встали в емоційному ступорі, втративши слух.
Тому, я почну першою.
Мене звати Квітка, мені 20 років. Коли почався Майдан, мені щойно виповнилося 13.
З Майдану я пам’ятаю багато хорошого. Сміх і радість зустріти друзів. Щем у серці, коли тисячі підспівують «Океану Ельзи». Приємний холод, коли граєш на синьо-жовтому фортепіано під головною сценою. Тепло, коли хтось тобі наливає чаю. Радість, коли стоїш пліч-о-пліч з людьми і з плакатом над головою, бо в тебе є надія і ти – крапля в океані.
Коли почали стріляти, і тато зібрався піти на Майдан, а я плакала від страху, бо всі «а що якщо…?»
Але скільки б я не старалася, сумного я пам’ятаю значно більше. Коли побили студентів у ніч 30 листопада, а наступного дня в мене було спільне святкування дня народження з коліжанкою, і поки ми святкували, наші мами разом сиділи і тихо плакали. Коли я дивилася з вікна машини на дах Українського дому, бо перший раз почула про снайперів. Коли вийшли закони 16 січня, і я зав’язала ту стрічку, яка у нас всіх була, де український прапор вливається в прапор ЄС, собі на шкільну сумку. Коли вбили Сергія Нігояна, і можна було відчути, як паралізуючий страх пройшов крізь усіх – бо тепер ми зрозуміли, що це мирно не закінчиться. Коли почали палити шини, і я могла бачити дим з вікна моєї кімнати на Подолі. Коли ранки спросоння починалися з читання статті «5 речей, які ви могли проспати» та перевірки пошти, на випадок якщо школа була відмінена.
Коли почали стріляти, і тато зібрався піти на Майдан, а я плакала від страху, бо всі «а що якщо…?» не давали спокою. Коли спати вночі стало неможливим, бо кожну хвилину приходили новини, а мініатюра вогню на Майдані палала в вітальні через телевізор. Коли о 4-й ранку на тихому Подолі почалася какофонія звукових сигналів машин, бо потрібна допомога. Коли я з жахом дивилася на труни принесені під сценою, але ковтала клубок в горлі, бо дивитися треба було, і я це розуміла. Коли обличчя стало мокрим і гарячим, проходячи по Інститутській 23 лютого.
Деколи ці спогади приходять нізвідки. Деколи через дати, на які в мене, на жаль чи на щастя, неймовірно добра пам’ять. Деколи, згадуючи, я плачу. Деколи мені стає страшно, як тоді. Деколи, думаючи про Україну, нагнітає відчуття розпачу. З іноземцями про це говорити набагато легше, бо з українцями ця тема підіймає тишу – зрозумілу тишу. Бо знову ж таки, що можна сказати?
Скажіть, як же ж Вам насправді. Пройшло 7 років. Таке легко не відпускається. А ці діти, як я, що тепер дорослі, вони точно не одні.
Квітка Перегінець – студентка історії та політології в Единбурзькому університеті
Оригінал публікації – фейсбучна сторінка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
