Другого вересня на екранах російського телебачення стартувало нове багатосерійне шоу про життя президента Володимира Путіна. Основний акцент – на його харизмі, спортивній підготовці, зайнятості та «людяності». Вважається, що в демократичних країнах політичним лідерам потрібно привертати увагу ЗМІ, використовуючи свою харизму та заслуги. В автократіях – лідери використовують ЗМІ задля створення такої харизми. Досягнення ж культу особи у суспільстві вказує на укорінення автократії в державі. Чи можна говорити про повернення культу особи в сучасному світі та що в цьому поганого?
Здебільшого заведено вважати, що культ особи як явище відійшов у минуле разом із тими, навколо кого цей культ існував. Він був притаманним в основному тоталітарним країнам – в СРСР, наприклад, існував культ Сталіна, в Китаї – Мао.
Проте останніми роками разом із суттєвим зростанням авторитарних тенденцій в різних країнах світу політологи почали помічати повернення розвитку культу особи навколо недемократичних лідерів. Росія та Китай – знову в центрі уваги, але лідери вже інші – Путін і Сі.
Метою створення культу особи є забезпечення верховної значущості лідера держави.
Один з ключових інструментів розповсюдження культу особи є телебачення. Китай, наприклад, цього року навіть вирішив розповсюдити 300 тисяч безкоштовних телевізорів у деякі найбідніші регіони країни для того, щоб розповсюджувати пропаганду, повідомляло видання The Telegraph.
Росія: Володимир Путін
На російському телебаченні розпочалося нове шоу, яке називається «Москва, Кремль, Путін». Воно розповідає, наскільки виснажливим є графік російського президента та як сильно він любить взаємодіяти з «пересічними людьми». Попри зайнятість, він продовжує залишатися у «дивовижній формі».
Державний телеканал «Росія-1» демонструє, як його «люблять» не лише люди, але також і дикі кози і ведмеді – всі в Росії визнають і поважають російського лідера.
Критики одразу звернули увагу на те, що такий крок вказує на культ особи. Журналіст «Бі-бі-сі» в Росії Ілля Барабанов написав у своєму твітері: «Подивився цей новий формат «шлункового балона» на «Росії-1». «Москва. Кремль. Путін». Ну, цього можна було очікувати, звичайно, але треба якось зафіксувати, що у вересні 2018-го ми повернулися до культу особи».
Американська журналістка Сюзан Ґлассер тим часом зауважила в передачі телемережі CNN, що це був «класичний кремлівський проект: підняти Володимира Путіна та гуманізувати його в той час, коли він опинився у вогні від своєї ж власної громадськості».
Появу нового шоу пов’язують із падінням рівня громадської довіри до Путіна за останні місяці на тлі суперечливого плану уряду щодо підвищення пенсійного віку. Цей план, із мінімальними поступками, Путін схвалив минулого тижня.
Сам Кремль заперечує причетність до проекту, хоча «Росія-1» є державним телеканалом. Речник Путіна Дмитро Пєсков, який з’явився в шоу, заявив, що це – проект державної телекомпанії ВДТРК, а не Кремля.
Провідний фахівець українського Центру міжнародних досліджень Олена Снігир у коментарі Радіо Свобода зауважує: «Про культ Путіна можуть свідчити навіть дані соціологічних опитувань… Якщо загалом до російської влади, до Держдуми, до місцевої влади, до уряду низький рівень довіри, вкрай низький, то до Путіна він досить високий».
Сукупність рис, притаманних путінському режиму в Росії, навіть має свою назву – «путінізм». Як явищу йому присвячують чимало наукових праць. У дослідженні під назвою «Що таке путінізм?», опублікованому в науковому виданні Journal of Democracy, професор політології в Каліфорнійському університеті Стівен Фіш висловлює думку, що Володимир Путін не успадковував свого статусу автократа, а створив його власноруч.
Проте із думкою про те, що путінізм включає культ особи, Фіш не погоджується: «Хоча й ЗМІ ніколи не забувають додати світла політиці Путіна, в путінській Росії немає нічого схожого на культ, який мав Сталін, Гітлер, Мао або такі пострадянські лідери, як Сапармурад Ніязов чи Гейдар Алієв».
Експерт Інституту сходознавства Віктор Кіктенко в коментарі Радіо Свобода зауважив, що якщо говорити про культ особи Путіна і, наприклад, Сталіна, то «він і поруч не стоїть і як особистість, і як злий геній». Він також додав, що існує різниця між створеним образом і політичною реальністю, проте створення такого іміджу навколо Путіна – це механізм впливу на маси.
Туреччина: Реджеп Тайїп Ердоган
Так само як режиму Путіна приписують його ім’я, режим президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана став широко відомим під назвою «ердоганізм». Це слово включає його політичні ідеали та порядок денний і базується перш за все на його особистості.
Особа Ердогана робить його «турецьким мусульманським месією в очах своїх прихильників: він беззаперечний лідер нації, на якого покладена активізація глобальної мусульманської громади», пишуть у статті у виданні Foreign Affairs Сонер Чагаптай і Оя Акташ.
У створенні образу Ердогана ключовим меседжем є те, що майбутнє Туреччини залежить від лідера – і саме без Ердогана країні не стати великою нацією. Ключовими характеристиками ердоганізму є політичний іслам, авторитаризм та турецький націоналізм, мовиться у статті.
Напередодні конституційного референдуму у Туреччині, який мав суттєво розширити повноваження президента країни, минулого року на турецькі екрани вийшов фільм-біографія про Ердогана. Сам турецький лідер, як стверджували багато ЗМІ, висвітлювався у позитивному світлі, і багато хто назвав його пропагандою.
«Серед сцен – юний футбольний ентузіаст, який забиває гол у верхній кут і віддає гроші, які йому дали на купівлю велосипеду, бідному другові», – мовилося у статті телерадіомовця Deutsche Welle. Актор, який зіграв Ердогана, на презентації фільму не приховував свого захоплення його особою. «Наш президент – він ніби та частина, що тримає мусульманське молитовне намисто разом. Якщо він зламається, намисто розсиплеться», – цитує його стаття.
Багато хто переконаний: ердоганізм є несумісним із демократією.
Проте турецький політолог Орхан Ґафарли пояснив Радіо Свобода, що політична система в Туреччині суттєво змінилася із переходом до президентської форми правління.
«Зараз більш важливою стала саме особа лідера, його харизма. Лідери відіграють більш важливу роль у спілкуванні із суспільством… Боротьба [на виборах] йде насамперед між політичними особистостями», – зауважив Ґафарли.
А те, наскільки великою загрозою є такий культ особи Ердогана для демократичного розвитку країни, покаже лише час, переконаний політолог.
Китай: Сі Цзіньпін
Як зауважувала у своєму аналізі дослідниця Люйцю Лувей, Комуністична партія Китаю активізувала машину пропаганди навколо лідера Сі Цзіньпіна з 2013 року.
Минулого року, наприклад, на китайські телеекрани вийшов серіал «В ім’я народу», сюжет якого, на думку багатьох, вихваляє антикорупційну кампанію Сі.
Серіал радше має політичну місію: «шоу замовляється та фінансується Верховною народною прокуратурою Китаю й коштує 120 мільйонів юанів (23,5 мільйони доларів), що вдвічі перевищує середню суму витрат на інші китайські телевізійні шоу», – мовилося у статті американської телекомпанії abc.
Китай також запускає низку документальних стрічок про ідеї та досягнення Сі під назвою «Провести реформи до кінця». Як повідомляло свого часу китайське англомовне видання China Daily, це «нагадає китайцям про славетні національні досягнення країни, водночас надіславши чітке повідомлення про посилену реформу, яка буде здійснена після 19-го Всекитайського з’їзду Комуністичної партії Китаю» (він відбувся в жовтні 2017 року).
«Китайські ЗМІ побудували харизму Сі навколо нього як особи з наголосом на його особистості, його життєвій історії та на тому, як він переживав кризові ситуації», – пояснює Люйцю. Так само, як і Путіна, Сі завжди зображують дуже зайнятим. Проте це нібито не заважає йому мати численні хобі, такі, як читання, плавання, теніс та футбол.
Та на відміну від Путіна чи Ердогана, в ситуації із Китаєм справи випадають трохи інакше, переконаний експерт Інституту сходознавства Віктор Кіктенко. В коментарі Радіо Свобода він пояснив, що в цьому випадку мова не йде про культ.
Китай дійсно має авторитарну форму правління, але слід пам’ятати, що мова йде про партократію – тобто головною в Китаї є саме партія, зауважує він і додає: «Хоча, дійсно, Сі Цзіньпіна можна назвати найбільш авторитетним та впливовим політиком в новітній історії Китаю, якого порівнюють із Мао Цзедуном, але йдеться про особистий вплив, це не система».
Культ особи на новий лад
«Культ особи має потенціал створити легітимність для політичних лідерів та мобілізувати народну підтримку легітимності держави. Сталін хотів, щоб люди вірили, що його популярність стала результатом справжньої демократії», – пояснює Люйцю.
Проблема із персоналістичними режимами в тому, що вони непередбачувані, вони найскладніші в сенсі переходу до демократій, переконана авторка. Культ особи – це наслідок особистої автократії. І досягнення культу особи означає консолідацію влади автократа, коли піднімати червоний прапор уже надто пізно.
У сучасному інформаційному світі культ особи може дещо відрізнятися від тих, які були раніше. Але із поверненням авторитарних тенденцій про культ особи або ж про його форми, ймовірно, говоритимуть частіше.
