ЗАПОРІЖЖЯ – Більша частина Запорізької області нині перебуває під тимчасовою окупацією військ РФ. На лінії фронту опинилися десятки селищ і сіл області. Радіо Свобода побувало в одному з них та розпитало місцевих, чому не їдуть звідти та як планують зимувати.
Успенівка – старовинне село, в кількох десятках кілометрів від відомого запорізького міста Гуляйполя. Засноване наприкінці 18-го сторіччя як військове поселення, нині воно є одним із більш населених у прифронтовій зоні на Запоріжжі.
До початку повномасштабного вторгнення РФ до України в Успенівці жило близько півтори тисячі людей. Заїжджаємо у село разом із пресофіцером Запорізької окремої бригади тероборони.
Запиняємось біля двоповерхової будівлі. Вікна вибиті вибуховою хвилею. Це контора одного з основних підприємств села – агрофірми «Україна». Поруч з ним у ялинках причаївся пам’ятник Богдану Хмельницькому. Як символічне нагадування, Успенівка – це Україна.
Поки розглядаємо місцевість, поруч зупиняється авто. Його власник – житель Гуляй-Поля Анатолій. Прямує у своїх справах. Розповідає: до російського вторгнення він керував філією однієї з мереж автозаправок у Пологівському районі Запорізької області. Нині ж періодично об’їздить і перевіряє стан АЗС компанії, де працював.
«У нас декілька заправок. Були в Оріхівському районі, були в Гуляйпільському районі (у середині 2021 року ці райони увійшли до складу укрупненого Пологівського району Запорізької області – ред.). А зараз що Оріхів – прифронтова зона, що Гуляйполе… Не працюють. Але я 2-3 рази на тиждень навідуюсь. То траву прибрати, то подивитися, що ціле. Поки не виїжджаю нікуди і не буду. Якби ми виїхали, то тоді б втратили зовсім віру, що буде перемога. Та і люди, що лишились, наші колишні робітники, дивлячись на нас, що ми не тікаємо, не тікають. Пропрацював дуже довго керівником у цій системі. Занадто довго. Тому хочеться, щоб люди вірили в перемогу, і дай Бог, буде так», – зазначає Анатолій.
Десь неподалік, на околицях села чутно «прильоти». «Гради». Отож, їдемо далі селом – подалі від потенційно небезпечної зони, обстрілів з боку військ РФ. Минаємо пару зелених тракторів та механізаторів у бронежилетах. Вони також поспішають покинути цю частину села.
Кілька вулиць – і звуки вибухів лишаються позаду. Зупиняємось біля місцевої крамнички. На вікнах – живі та штучні квіти.
А біля паркану – пара велосипедів. То жителі інших вулиць приїхали за покупками поки обстановка дозволяє з’їздити до крамниці. Один з них – Степан.
«Вже звикли. Недалеко ж їхати. Нікуди не виїздимо. Живемо вдома. 72 роки живу в селі. Страшно. Кому не страшно? Війна є війна», – каже чоловік, поспішаючи повернутися додому велосипедом.
У середині ж крамниці вирує життя – в черзі декількох людей жваво обговорюють останні події та новини села. На полицях – свіжі хліб-випічка, овочі, різноманітний крам. За прилавком власниця крамниці. Каже, спочатку на весні поїхала з села через близькість бойових дій, але згодом повернулася. У торгівлі понад 40 років, а крамничкою керує вже чверть сторіччя. Нині це єдиний працюючий магазин у населеному пункті.
«Куди нам вертатися? Так, якесь вікно заб’ємо, затулимо. Буде, куди людям повертатися. Це ще не такі обстріли, щоб зачинятися. Ми вже трошки знаємо, коли треба», – каже власниця крамнички.
Їдемо далі селом. На околицях зустрічаємо пару людей старшого віку. Пані Тетяна разом з чоловіком крокують в гості до сусідів. Ті тільки-но сьогодні повернулися з обласного центру. В родині студент, отож, були в Запоріжжі поки той поступав до тамтешнього університету.
«Стріляють над головами – терпимо. Ми живемо без газу. Як в 12-му році почали проводити, так і проводять. За мої 70 років тільки в балонах газ бачила. А світла нема, як війна почалася. Вже 7 місяців ми без світла. Трошки дров запаслись – з посадки ломачків натягли. Так будемо зимувати. Нема куди поїхати. Син тут – хату теж розбили його. Сидимо, чекаємо. А чого чекаємо? Кращого чекаємо», – каже Тетяна.
І поки навколо тихо сідає на лаві біля двору сусідів, аби обмінятися з тими останніми новинами. Як у старі, мирні часи. А ми рушаємо назад – до Запоріжжя…
