20 лютого ‒ офіційна дата початку анексії Росією українського Криму, яка була визначена 21 квітня 2015 року в постанові Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Росії і подолання її наслідків». Міжнародні організації визнали окупацію й анексію Криму незаконними й засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили низку економічних санкцій проти Москви. Росія називає це «відновленням історичної справедливості».
Що було з українською армією в Криму? Чи могла Україна збройним шляхом протистояти Росії? На ці та інші запитання відповідає військовий експерт, колишній спікер Генштабу ЗСУ Владислав Селезньов у ток-шоу «Кримський вечір» на Радіо Крим.Реалії.
‒ Як кримські військові сприймали події на Майдані?
Ситуація була складною, але стабільно контрольованоюВладислав Селезньов
‒ У той період ми сприймали події в Києві досить відсторонено. Це відбувалося десь там, за 800 кілометрів. Завдання для кримських військових були чітко визначені: ми вступили в новий навчальний рік, йшли планові заняття з бойової підготовки і навчання з проведення контртерористичної операції в Криму. Пересічні військовослужбовці, у звичному режимі. Безумовно, було тривожно через події в Києві. Ситуація була складною, але стабільно контрольованою. Не можна сказати, що були якісь протестні настрої.
‒ Були розмови, що військових із Криму можуть відіслати до Києва для придушення протестів?
‒ Ці розмови були трансформовані в конкретні події. Як відомо, один із підрозділів, що дислокувався в Криму, а саме зведений підрозділ батальйону морської піхоти, був відряджений (до Києва ‒ ред.) адміралом Юрієм Ільїним. Але завдяки консолідованій позиції жителів Києва і Київської області цей підрозділ зупинився поблизу Василькова. Фактично вони там же й залишалися до команди «повернутися в постійний пункт дислокації».
‒ Як відомо, українські військові спілкувалися з російськими в Криму. Чи можна було зрозуміти зі слів росіян, що готується захоплення Криму?
Що стосується конкретних заяв «Крим наш», то такого не булоВладислав Селезньов
‒ Мій однокласник зі школи служив у складі 810-ї бригади морської піхоти в Севастополі. Ми зустрічалися на спільних зустрічах однокласників, але ніколи такі розмови не велися. Хоча, знову-таки, торкаючись подій спільної службової діяльності з представниками Чорноморського флоту Росії, особливу увагу керівників звертали саме на контртерористичну діяльність. Що стосується конкретних заяв «Крим наш», то такого не було.
‒ Може, хтось говорив, що щось почнеться, а ви «краще не рипайтесь»?
‒ До 25–26 лютого (2014 року ‒ ред.) таких розмов не було. А потім з’явилася досить різка позиція, причому на всіх рівнях. Від рівня командувача Чорноморського флоту Росії Олександра Вітка до військовослужбовців ротної, взводної ланки, тих військовослужбовців, із якими ми комунікували під час військових навчань. Усі займали різку позицію: «У нас наказ».
‒ Українські військові могли протистояти російській агресії в Криму?
‒ Що стосується частин підрозділів, які дислокувалися в Криму, то багато років проводилися навчання з територіальної оборони. Різні були сценарії. Але кожен раз у них була присутня одна основна позиція: як тільки траплялася надзвичайна ситуація в Криму з необхідністю проведення пошуково-рейдових дій, на допомогу частинам і підрозділам Військово-морських сил мав приходити підрозділ 25-ї бригади, дислокованої в Дніпропетровську (нинішньому Дніпрі ‒ ред.). Цей план із року в рік відпрацьовувався. Цього разу цього не сталося.
‒ Чому тоді цього не сталося?
Ті чи інші посадові особи того періоду пояснюватимуть, чому вони вчинили так, а не інакшеВладислав Селезньов
‒ Я думаю, що це питання варто адресувати тодішньому командуванню Генерального штабу. Чому завдання, які були закладені в «тривожних пакетах», не були реалізовані відповідно до тих планів, які напрацьовувалися роками? Я думаю, що зараз ми входимо в той період, коли ми почуємо дуже багато різних історій. Коли ті чи інші посадові особи того періоду пояснюватимуть, чому вони вчинили так, а не інакше.
‒ Як ви думаєте, в Києві розуміли, що відбувалося в Криму?
‒ У мене таке відчуття, що Києву було не до подій у Криму. Тільки-тільки поховали хлопців із Небесної сотні. Тільки-тільки поплічники Януковича, покидавши всі свої речі, залишили державні, владні кабінети й повтікали хто куди. Лідерам, на всіх рівнях, у Києві був необхідний час для того, щоб розібратися в ситуації. Але поки лідери в Києві розбиралися з ситуацією, Крим Україна втратила.
‒ Українські військові були готові стріляти?
Ми можемо довго гадати, як розвивалися б події, якби українська армія поводилася інакшеВладислав Селезньов
‒ Безумовно, це вкрай складно ‒ зробити перший постріл на ураження. Я хочу повернутися до подій 18 березня 2014 року, коли загинув прапорщик Сергій Кокурін і ще один старший лейтенант (української армії ‒ ред.) був поранений. Він був на бойовому чергуванні, був вартовим і ніс службу зі зброєю в руках. Він мав усі юридичні підстави при проникненні на охоронюваний об’єкт стороннього застосовувати зброю. Але Гіркін (Ігор Гіркін, на псевдо Стрєлков, громадянин Росії, полковник – ред.) зі своїми напарниками при захопленні цієї військової частини працювали на ураження. Для них не було проблем стріляти й убивати. У цьому протистоянні Кокурін і загинув.
Подальші події, пов’язані з окупацією частин Луганської і Донецької областей, показали, що тільки рішуча відповідь дозволяє певним чином нівелювати агресивні дії Росії. Ми можемо довго гадати, як розвивалися б події, якби українська армія поводилася інакше. Але історія не любить умовного способу.
