Один із восьми муралів, що вже майже рік прикрашають станцію «Осокорки» київського метро, має назву «Універсальна мова». Бразильський художник Аполло Торес присвятив його музиці, зобразивши квартет музикантів, які грають на контрабасі, барабанах, флейті, фортепіано. Ім’я піаністки за інструментом у національних блакитно-жовтих кольорах – Антуанетта Міщенко. Під час Революції Гідності вона, тогочасна студентка Національної музичної академії України імені Чайковського, була частиною групи Руслани (співачки Руслани Лижичко, – ред.) «Нічна варта». Вона годинами грала на Майдані, відморожуючи пальці… Спогадами про події 6 років тому і про особисті уроки від тих подій вона поділилась із Радіо Свобода.
– Пам’ятаєш, коли і як саме вперше сіла за то піаніно?
– Ми побачили інструмент, коли із подругою поверталась із Київської міськради, будівля якої – згадуєте? – невдовзі після побиття протестувальників (проти ночі 30 листопада 2014 року, – ред.) перетворилась на штаб Євромайдану.
Залишатися вдома я не мала сил
Новини тих днів хвилювали й тривожили, залишатися вдома я не мала сил. Найжахливішим для мене було не знати, що ж насправді відбувається.
Ми пішли до штабу розвідати чим можемо бути корисними. Поруч із будівлею побачили фортепіано. Хтось планував віднести його на барикади. Я обурилася цим. Сіла, заграла. З того і пішло. Потім, коли люди просили грати, відмовити вже не могла.
– Піаніно вже було у національних кольорах?
– Так-так. Це був той інструмент, що залишився після мистецької акції львів’янина Маркіяна Мацеха. Ідеєю акції, здається, було, донести, що на насильство не можна відповідати насильством – лише добром. Це те саме розмальоване синьо-жовтою фарбою фортепіано, що стояло перед шеренгою «Беркуту».
– Як часто приходила грати?
– Майже щодня. Виявилося, що люди на мене чекають, я ж не могла зрадити їхні очікування. Щодня – крім хіба що новорічних свят, коли поїхала до бабусі. Та й тоді щойно я приїхала до неї 31 грудня, як мені вже зателефонували із проханням від Руслани про виступ у новорічну ніч.
Можна сказати, що десь із 3-4 січня я стала постійною черговою на мистецькій варті – у групі Руслани під назвою «Нічна варта». Вночі грала на сцені Майдану, вдень – біля Київради. Іще на той момент встигала вчитися й працювати. Інколи навіть не встигала їхати додому. Перепочинеш кілька годин у наметі на Майдані або у Профспілках, і – новий день, нова зміна.
Чи повториться в моєму житті такий період? Сподіваюсь, ні. Адже він був точкою відліку до інших карколомних і трагічних подій.
– Що найчастіше виконувала?
Музика Шопена співзвучна нашим подіям
– Шопена. Його відомий «Революційний етюд» (op. 10 No.12 до мінор). І його ж менш відомий етюд No. 23. Музика Шопена співзвучна нашим подіям. Особливо якщо згадати, що через поразку польського повстання проти Російської імперії композитор і піаніст був змушений назавжди залишити батьківщину. Цей біль, трагедія відірваності у музиці Шопена, як на мене, дуже сильно відчувається.
Також виконувала твори Чайковського, Шуберта, Скрябіна.
– А українська народна музика?
Люди писали на аркушах пісню, яку хотіли почути наступною
– Бувало, щось із народного виконувала біля мерії, люди підспівували. Інколи навіть такі концерти перетворювались на імпровізоване театральне дійство – люди писали на аркушах пісню, яку хотіли почути наступною.
Зазвичай українська музика сприймається веселою, розважальною, але одразу після Революції гідності розпочалася війна, стало не до розваг і веселощів. Потроху ми звикали сприймати народну музику серйозно і – серйозною.
Ми звикали сприймати народну музику серйозно і – серйозною
З головної сцени Майдану разом із львівською скрипачкою Орисею Стецяк виконувала «Два кольори» і «Пісню про рушник» («Рідна мати моя…»), з іншими музикантами – пісні, скажімо, Марусі Чурай. У ті часи цеглинка за цеглинкою розпочалося відбудовування того, що єднає націю, а це і музика, і мова.
– Але й упродовж місяців, доки тривала Революція Гідності, також траплялися дні настільки жорсткі, що, здавалося, взагалі не до музики…
Дні, коли не музика була на часі, а молитви, трапилися у лютому
– Насправді музика підтримує, вона здатна додати сил у найскрутніші моменти. Дні, коли не музика була на часі, а молитви, трапилися у лютому – коли стало відомо про розстріли Небесної сотні. Тоді ми молилися здається усі – разом із священниками на сцені Майдану.
– Історичні події змінюють нас як особистостей. Як Революція Гідності змінила тебе? Що найшла в собі, а що всередині себе втратила?
– Часто про це питають, та й сама нерідко про це замислююсь.
Мабуть, саме з того часу стала відчувати більшу відповідальність, усвідомлення, що не від когось, а саме від мене, від нас усіх багато чого залежить.
Перепрошую за ймовірний пафос, але це так: ми дійсно маємо відповідальність перед тими, хто молодший за нас, хто через вік не дуже яскраво пам’ятає про Майдан. Вони повинні дорослішати із розумінням що саме і чому тоді відбувалося.
І ще кожен із нас відповідальний за країну перед тими, хто пішов з життя на Майдані, під час війни на Сході.
Чого позбулася як людина й особистість? Ймовірно, наївності. Відчуття, що в житті все просто й очевидно.
