63-річний Валентина Гузоватий – один із тих, кого волонтери «Восток-SOS» евакуювали з Херсонщини до Дніпра. В окупації в рідному селищі Янтарному на Білозерщині чоловік прожив дев’ять місяців. Російські військові, розказує, ходили по хатах, мародерили й знущалися з місцевих. У нього теж забрали цінні речі, а його самого – побили.
Чоловік має інвалідність – через цукровий діабет. У Янтарному під окупацією без ліків він пробув з лютого по листопад 2022 року. ЗСУ звільнили селище, але зараз воно перебуває під постійним вогнем російської армії.
Що побачив під час повномасштабної війни й окупації і як нині живеться переселенцю – чоловік розповів проєкту «Ти як?».
«Тече вино… »
У селищі Янтарному Валентин Гузоватий прожив усе своє життя, працював у будівництві, зараз – на пенсії з інвалідності. У нього 3-тя група через цукровий діабет, розказує чоловік. У рідному селі він поховав батька й матір, за якими доглядав. Напередодні повномасштабної війни жив сам, дбав про город і садочок, захоплювався садівництвом і консервуванням.
«Приватний будинок, садок і город. Вісім соток городу. Сам хазяйнував потрошку. І картопелька була, і до картопельки. Помідори мені червоні не можна, а жовті – можна, вирощував. Кабачки, патисони – можна було оладки зробити. А в садку – персики. Американські сорти», – згадує чоловік.
24 лютого, розповідає, він і односельці прокинулися від гулу в небі – летіли російські гелікоптери.
«Люди повиходили. Десь гудить і гудить, а не знаємо – де. Коли з’явилися! Партія – 75 штук, іще 75 штук. З «зетками» на корпусах. Летіли на Антонівку, на Херсон», – каже він.
А потім розпочалися обстріли. «Прилітало, ще й як прилітало. Від Голої Пристані до нашого селища – 10 кілометрів. Летіло все – і «гради», і фосфори. І по селу, і на винзавод. Стояла діжка на винзаводі з вином, багатотонна діжка вина. Прилетіло – і зробило дірку. Тече вино… Холодильники погоріли, завод знищений, побило його, туди багато разів прилітало. На винзаводі працювала моя сусідка і ще люди з нашого села», – говорить він.
Життя в окупації
Того ж дня в селище зайшли окупанти. Почалися обшуки. У кожен двір заходили, погреби перевіряли – чи не ховаються там українські військові чи партизани, згадує Валентин.
«Прийшли до мене: «Бандєра?». А я кажу: «Ніяких бандерівців у нас тут немає». А він став, очі вилупив: «Ты, отец, на каком языке говоришь?». Кажу: «Українською мовою». Були натуральні росіяни, а були і з Донбасу – «днрівці», – говорить він.
Військові, каже, мародерили в Янтарному. У самого ж чоловіка забрали аудіосистему, а його – жорстоко побили.
Я його послав на три букви, як корабель ото посилають… Він мене прикладом у живіт і нижче
«Шукали – де що краще. Покрали в людей мікрохвильовки, телевізори, «плазми». «Музику» вкрали в мене. Прийшли до мене в хату. В гардеробі в мене стояв музичний центр, колонки. Мене побили, бо «музику» не давав. Сказав: «Музику дай»». А я його послав на три букви, як корабель ото посилають… Він мене прикладом у живіт, і нижче. Раз гепнув, другий. Каже: «По лицу не будем бить, синяки будут». І так мене побили, що я кров’ю мочився три місяці. Три місяці повзав, не міг ходити. А тоді схопила нирка…», – говорить Валентин.
Під час окупації в селищі не було ні світла, ні води. Ліки також були на вагу золота. Валентин згадує: аби знизити рівень цукру в крові, йому доводилося випробовувати на собі методи народної медицини.
Не було ні таблеток, ні за що купити
«Я побачив по телевізору – виступала якась фахівець з Києва і казала, що знизити цукор в крові можна цибулею. Казала: як нема ліків проти цукрового діабету, то цибулю порізав – і в баночку, і водою залив. І оту водичку пити. Воно знижує... Бо не було ні таблеток, ні за що купити», – говорить чоловік.
Звільнили Янтарне від російської окупації, пригадує він, несподівано.
Дивлюся – танк стоїть, другий, з десяток БМП. Хай йому, так це наші!
«Селище визволили швидко, раптово. Тут бах – «русня була», а тоді кажуть – з боку Миколаєва зайшли ЗСУ! Я поїхав у Дніпровське, село поряд, за дровами, а мені кажуть: «Українці вже на Широкій, скоро тут будуть!». Дивлюся – танк стоїть, другий, з десяток БМП. Хай йому, так це наші! Жінки, дівчата з хлібом-сіллю зустрічали. Та й хлопці-бійці казали: нас найкраще Херсонська область зустрічала», – говорить чоловік.
«Наші солдати стояли в селі. То другого ранку я пішов і кажу: біля водокачки, біля Дніпра, там росіяни човни ховали й те, що накрали в людей, всіляке добро. Переправляли собі на базу, на той берег. Наші хлопці знайшли ті човни. Але ця територія була замінована. Наші хлопці пішли й розмінували. І доповіли, що завдання виконали», – додає чоловік.
Евакуація в тил і можливість лікування
У селищі через обстріли постраждало багато хат, каже він. Чоловікова – також. Вибиті всі 15 вікон, пошкоджено дах, розбиті двері. Тому взимку він був змушений виїхати до сестри, у сусіднє селище Ромашкове. Нині воно також потерпає від обстрілів.
«Якби саду не було – то селища б не було. Там сад рятував. Туди летіло. Груші, алича, слива «Волошка»…. 96 сортів винограду», – каже він.
Далі з Ромашкового до Дніпра його вивезла евакуаційна команда «Восток-SOS»: чоловік потребує догляду та лікування. Спершу тимчасово він оселився в одному з шелтерів: харчуванням (а йому надали спеціальне, дієтичне, з огляду на хворобу) й умовами був задоволений, але чекав на медичне обстеження.
Тепер же волонтери переправили його ще глибше в тил, на Черкащину. Зараз чоловік в одному з соцзакладів під Уманню, і сподівається, що йому допоможуть зі здоров'ям.
В установу якраз приїхала міжнародна група лікарів за проєктом Міжнародної організації з міграції. Як запевнили Радіо Свобода в адміністрації закладу, усіх пожильців безкоштовно оглянуть і за потреби – пролікують.
Препарати, які я маю вживати, обходяться в кілька тисяч на місяць. Економлю, беру не всі
«Пенсія у мене 2700, плюс 3 тисячі переселенських. А препарати, які я маю вживати, обходяться в кілька тисяч на місяць. Економлю, беру не всі. Треба серйозне обстеження, бо після того побиття хапає нирка… І рана на нозі відкрилася, погано загоюється», – розповів Валентин про свій стан здоров'я.
Чоловік дуже чекає на контрнаступу. Валентин сподівається повернутися додому, як тільки Збройні сили України відтиснуть російські війська з правого берега Херсонщини – і припиняться обстріли.
«Надіюся на контрнаступ. На зиму – вернутися би. Як скінчиться війна. У мене вдома двоє собак. Сусідка цього року посадила собі нові сорти персиків – ото і я посаджу», – ділиться він планами.
