На російські вулиці готується вийти протестувати покоління дітей. Ті, хто встиг народитися за часів Путіна. Ті, хто ріс в епоху «вставання з колін». Влада обурена, погрожує карами соцмережам, шукає змову й натякає на наслідки. Нічого дивного. Якщо діти відкидають те, що було збудоване батьками, це виглядає як ляпас.
Із їхніми батьками російська влада встигла домовитися. Ще в нульові, коли запропонувала їм соціальний контракт. Батьки відмовилися від прав і свобод в обмін на стабільність і зростання прибутків. Особливо недовірливих Кремль лякав дев'яностими, запевняючи, що тільки вони народжуються з демократії та гласності.
Але це порівняння все гірше працює для нинішніх підлітків. Вони самі ‒ діти дев'яностих. Їх складно налякати словом, яке не несе для них асоціацій. Все своє життя вони спостерігають країну, яка послідовно закручує гайки. Російська влада старіє разом із президентом ‒ і в результаті з кожним роком стає все менш гнучкою і все менш адаптованою. Навіть більше ‒ вона стає все антимолодіжнішою.
Ті, хто в Росії тільки встиг отримати паспорт, усе своє свідоме життя провели в посткримській реальності. Падав курс рубля. Спортсменів ловили на допінгу. Кондовий патріотизм лився з екранів. Їхні вчителі фальсифікували вибори. Їхні батьки лицемірно відмовчувалися.
Усі ці роки їхню країну ловили на злочинах. Святенництво ставало нормою. Договір, укладений батьками, відгукнувся молоді держпропагандою та доносами. Забитими соціальними ліфтами та цензурою. Влада може бути впевнена, що свою частину договору вона виконує. Але вона укладала його не з ними.
Тепер усі офіційні рупори будуть запевняти, що закулісся готується «використовувати дітей». І це найбільш ідіотський спосіб реакції на ситуацію. Тому що вихід на вулицю для молодих ‒ це заявка на суб'єктність. Заявка на право бути почутими. А відмова в цій самій суб'єктності («ви не самостійні й вас використовують») ‒ лише виконає роль бензину для цього котла настроїв.
Усе, що їм готовий запропонувати Кремль, ‒ це образ минулого. Або образ «величі», знайдений у радянських засіках і зліплений за імперськими лекалами. Або образ «лихих дев'яностих» ‒ як антитезу стабільності. У влади немає образу майбутнього ‒ бо вона не мислить цією категорією. Вона намагається реанімувати імперський труп і щиро дивується, чому подібне не приводить в екстаз тих, хто молодший.
Покоління дітей виросло у становому суспільстві. Соціальні вершини уподобали ті, кому пощастило. Показна розкіш усіх, хто знайшов собі місце під сонцем. Запит на справедливість приречений бути без відповіді. Зокрема і на справедливість соціальну.
Рік тому їм сказали, що Путін може просидіти до 2036 року. Ті, хто народився у рік його першої присяги, встигнуть до того моменту розміняти четвертий десяток. Прекрасна забетонована реальність, в якій час працює проти тебе. В якій навіть вулиці Білорусі виглядають як торжество вільнодумства.
Тепер російська влада шукає в тому, що відбувається, підступи закулісся. Що й не дивно. Сама спроба вбити Навального за допомогою хімічної зброї означає, що його статус для російської влади остаточно змінився. Відтепер він не «свій бунтар». Відтепер він «агент впливу» і «зрадник». А тому будь-який протестний мітинг під його прапорами тепер сприймається в Кремлі не як доморосле обурення, а як імпорт нестабільності. А це вже не поліцейське завдання, а військове.
І найбільш жалюгідними на цьому тлі виглядають батьки. Ті самі, які обміняли 20 років тому свободу на холодильник. Причому не тільки свою, але і свободу наступного покоління. І тепер вони старанно шукають тих, хто змусив покоління дітей виходити на протести. Що ж, для них є хороша новина.
Досить підійти до дзеркала.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
