(Рубрика «Точка зору»)
Крим настільки ж не-Росія, наскільки не-Росією є Чечня. Ці регіони дісталися Москві силою зброї, і тому вона бореться з будь-якими сумнівами з приводу власних прав на ці землі. Кремлю важливо переконати себе і світ у тому, що російські прапори тут підтримує більшість.
Ті, хто радісно зустрів російські прапори на півострові, – охоче вторують Кремлю. Їм відчайдушно хочеться відчувати себе «переважною більшістю», і вони шість років поспіль повторюють одні й ті самі аргументи.
Наприклад, люблять говорити, що всі нелояльні Росії кримчани залишили півострів. Це зручно, тому що дозволяє редукувати проукраїнські настрої до тих кількох десятків тисяч людей, які виїхали після 2014-го на материк. До того ж така позиція дозволяє російським неофітам розписуватися за всіх, хто лишився, і виступати від їхнього імені. Але цей аргумент не працює.
Кремлю важливо переконати себе і світ у тому, що російські прапори тут підтримує більшість
Із Криму в першу чергу виїжджали всі ті, хто після анексії опинився в зоні ризику. Активісти. Правозахисники. Політики. Всі ті, хто декларував свою проукраїнську позицію публічно. Всі ті, хто після 2014-го ризикував потрапити до в’язниці за заклики до «порушення територіальної цілісності Росії». До того ж півострів залишали представники тих конфесій, які були заборонені в Росії.
При цьому всі ті, хто і раніше не декларував публічно своїх поглядів, залишилися в Криму. Вони продовжують ходити по вулицях, читають соціальні мережі і живуть простором приватного життя. Вони пішли у внутрішню еміграцію, яка дозволяє жити у себе вдома, не стикаючись із державою.
Північнокорейські цифри лояльності, які Росія малює в звітах за підсумком будь-яких плебісцитів, не дивні. Москві важливо показати, що їй лояльні всі без винятку жителі півострова. Включаючи кримських татар, яких у регіоні налічується до 15%. Будь-яка офіційна цифра, що не включатиме в себе цю частку, дасть привід говорити про те, що корінний народ півострова не підтримує навколишню дійсність. А тому Москва вважає за краще малювати в звітах результати з «переважною більшістю».
До того ж адепти Москви люблять посилатися на масове отримання російських паспортів у Криму. Твердять про те, що згода на документи – показник лояльності. При цьому вони неохоче готові згадувати, що й самі ще не так давно жили з українськими паспортами. Наявність яких аж ніяк не робила їх прихильниками офіційного Києва. А любов до Росії точно так само не змушувала їх переїжджати з Криму в російські регіони.
Російські документи на півострові навряд чи можуть вважатися безпомилковим маркером лояльності. З тієї простої причини, що ці документи – інструментальні
Класичне думання надвоє. Наявність у себе українських паспортів вони виправдовують тим, що у них «не було вибору». Але коли мова заходить про те, що інші кримчани точно так само змушені були отримувати російські паспорти для життя в Криму – це викликає у прихильників Москви хвилю обурення.
Але в тому й річ, що російські документи на півострові навряд чи можуть вважатися безпомилковим маркером лояльності. З тієї простої причини, що ці документи – інструментальні. Півострів завжди був сильний своєю регіональною ідентичністю, і для багатьох кримчан можливість залишатися вдома принципово важлива. А без російських документів про це довелося б забути. Паспорти були потрібні, щоб влаштуватися на роботу. Записатися в лікарню. Або не втратити майно. Мінімізувати ризики.
Проросійські хлопці в Криму відчайдушно люблять подвійні стандарти. Вони два з половиною десятиліття жили з українськими документами. Публічно підтримували Кремль. Критикували Україну. Їм було місце в кримській публічній дискусії і в телеефірах. Але відразу після зміни прапорів усім тим, хто займав протилежну точку зору, було відмовлено в аналогічній свободі дій. Все, на що можуть розраховувати проукраїнські кримчани, – це судові переслідування і кримінальні терміни.
Скасування свободи. Безпомилкова ознака окупації.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
