Інформаційна війна охопила усю планету, і всі вже у її віртуальних окопах. Танки досі стріляють, але перемогти може той, хто переконає населення не підтримувати свою армію. Які можливості і загрози принесла людству цифрова глобалізована епоха? Як Україна та Захід можуть протидіяти інформаційній експансії Росії? Про це книжка британського журналіста Дейвида Патрикаракоса – «Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у XXI столітті». Радіо Свобода записало розмову із автором книжки до виходу друком її українського перекладу.
Британський журналіст Дейвид Патрикаракос (його ім’я також подають як Дейвід Патрікаракос) співпрацює із провідними світовими медіа, такими, як The New York Times, Financial Times, Wall Street Journal, The Guardian, The Telegraph, The Independent, Politico, Reuters та іншими. Він вивчає природу конфліктів у цифрову епоху, де головним об’єктом і суб’єктом водночас є Homo digitalis, і пояснює феномен «Ісламської держави» як віртуального недержавного утворення, яке використовує соціальні медіа для радикалізації та вербування прихильників.
Патрикаракос має досвід роботи під час громадянського конфлікту у Республіці Конго, ізраїльсько-палестинського протистояння і збройного конфлікту на сході України. Аналіз зібраного матеріалу ліг в основу книжки «Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у XXI столітті», яка, за висновками рецензентів, стала «детальним портретом війни ХХІ століття, а також людей і технологій, які її видозмінюють».
Британський журналіст доводить, що попри те, що поки війни ведуться і у «старий» спосіб, на перше місце вийшло інформаційне протистояння, бо можна встановити контроль над будь-чим, переконавши людей через соціальні медіа підтримати це.
Коротко про головне у книжці
Ідея написання цієї книжки виникала у Дейвида Патрикаракоса в Україні, коли він спостерігав за розгортанням збройного конфлікту на Донбасі і зафіксував «пусковий механізм» інформаційного впливу Росії.
Автор підтверджує, що цифрова епоха створила нові можливості і нові виклики. Вчасно опублікований пост і поширена інформація є не менш потужною зброєю, аніж артилерія.
«Ступінь глобальної інтеграції (і фінансової теж) означає, що можливість воювати через невійськові засоби ніколи ще була потужнішою», – наголошує Патрикаракос.
Як приклад автор наводить конфлікт в Україні, який «залишається «замороженим», таким, що не існує ані в стані відкритої війни, ані в стані справжнього миру».
«Союзники України на Заході скористалися взаємопов’язаним, глобалізованим світом, щоб посилити «комунікацію примусу» проти Росії (як-от фінансових санкцій), замість прямих бойових дій», – констатує автор.
Я вважаю, що загроза широкомасштабної війни зараз реальніша, аніж будь-коли після 1945 року
Він вказує, що війни дедалі більше перетворюються на політичну (а також супутню економічну) практику. А це означає, що вони не матимуть чіткого означеного завершення, бо ж політика ніколи не закінчується.
На думку Патрикаракоса, такі «розмиті конфлікти» мають більші шанси перерости у велику світову війну.
«Межі між війною і миром стираються, і цей новий статус-кво загрожує міжнародній стабільності. Я вважаю, що загроза широкомасштабної війни зараз реальніша, аніж будь-коли після 1945 року», – пише Дейвид Патрикаракос.
Але цій глобальній загрозі є можливість протидіяти, бо кожна людина із смартфоном – Homo digitalis – може впливати на рішення урядів і зупиняти конфлікти .
Один у полі – воїн, якщо це поле інформаційне
«Один у полі – воїн, якщо це поле інформаційне», – резюмує автор і згадує українських волонтерів, які у момент неспроможності держави, використавши соціальні медіа, замінили собою її і підтримали оборонців країни.
Радіо Свобода записало інтерв’ю із Дейвидом Патрикаракосом:
– Коли саме ви були на Донбасі і що там бачили?
– Я приїхав на Донбас у квітні 2014 року, тобто тоді, коли це все починалося («русская весна» –ред.), і я був одним із тих журналістів, які першими побачили захоплення відділку поліції у Слов’янську. Загалом, я спостерігав за розгортання конфлікту на місці до лютого 2015 року, час від часу виїжджаючи до Києва.
– Як ви тоді для себе визначали те, що бачите? Багато хто із міжнародних, не тільки російських, журналістів називали ці події «громадянською війною»?
– Я ніколи не розглядав це як громадянську війну, я від самого початку розумів, що це було щось інше, і я завжди розумів, що Росія має вплив на цю війну.
Розумієте, перед цим я був у Конго і я бачив, як там все відбувалося. І я одразу чітко побачив, що цей конфлікт має зовсім іншу природу.
Я ж розумів, що Донецьк має 1 мільйон населення, а тих, хто казав про «Новороссию» чи кликав «Россию», було дуже мало. Їх можна було легко порахувати, бо це були одиниці.
Я вивчав ситуацію в Ірані, коли у 1978 люди там виходили на вулиці, то було чітко зрозуміло, що це саме громадянська війна. На сході України все було по-іншому.
У Донецьку я бачив людей із палицями у балаклавах, у Луганську я бачив те саме, але коли я приїхав у Слов’янськ, то я побачив людей зі зброєю і зрозумів, що це не місцеві, не люди зі Слов’янська, що це приїжджі. Я зрозумів, що це «зелені чоловічки», хоч вони і відрізняються від тих, кого Путін послав у Крим.
– Однак довгий час багато світових медіа – за прикладом російських ЗМІ – називали їх «ополченцями» і «повстанцями».
– Просто треба подумати: звідки ці всі танки взялися, звідки ця вся зброя?! І стане ясно, хто ці люди і хто їх підтримує. Якщо б вони бачили те, що я бачив у Донецьку, то вони б зрозуміли, звідки те все прийшло.
Нагадаю, що Путін спочатку заперечував, що то російська армія окупувала Крим, а потім визнав це. Так само він заперечував присутність російських підрозділів на Донбасі, але тепер це вже не має сенсу теж.
– Як ви оцінюєте ефективність інформаційного впливу Росії на жителів сходу України? Наскільки він створив ґрунт для розгортання конфлікту?
– Спочатку я цього не розумів. Я думав, що таким фактором стала ностальгія багатьох людей старшого покоління за своєю молодістю в СРСР. Але поступово я став розуміти, наскільки їм «промили мізки» – старшим через телебачення, а молоді і через соціальні мережі.
Щоб ви розуміли, наскільки це було успішно, я вам розповім про жінку, яка плакала і казала, що дуже боїться, бо «Правий сектор» прийде і усіх повбиває. Вони у це повірили. Звісно, це була успішна російська інформаційна спецоперація.
Людей у Лондоні можна переконати, що люди з Манчестера планують прийти і з’їсти їх
І що найнебезпечніше – що такі інформаційні впливи, інформаційні диверсії не обмежуються кордонами. Це не є історія про протистояння країн, це є історія боротьби за думки людей. Ці впливи проникають у громади, групи і родини. Умовно кажучи, людей у Лондоні можна переконати, що люди з Манчестера планують прийти і з’їсти їх. Історія конфлікту на українському Донбасі демонструє силу пропаганди, вона показує, наскільки людям можуть «промити мозок» і змусити вірити у будь-які жахи, навіть у те, що хтось прийде і буде їсти їхніх дітей.
– Ви досліджували боротьбу Ізраїлю із недержавним угрупованням «Хамас». Можете порівняти її із протистоянням між Україною із угрупованнями «ДНР» та «ЛНР»?
– Ці конфлікти відмінні, але є дещо схоже.
Ізраїль виграє мілітарно, але програє «Хамасу» інформаційно, поступається у війні наративів. Потужним фактором цього конфлікту є те, що терористи убивають людей, знімають це на відео та транслюють світом.
Ізраїль приречений мати таких сусідів так само, як Україна і прибалтійські країни приречені мати такого агресивного сусіда.
Коли я дивлюся на Ізраїль, я не знаю, чи це хороший приклад, але вони мілітаризували свою країну, щоб захищати її.
Щоб могла корисного зробити Україна? Думаю, що можна взяти щось від Ізраїлю і щось від Палестини.
Мені здається, що досвід Ізраїлю показує, що кожна армія повинна мати свої сторінки в соціальних медіа. Це те, про що я написав у своїй книжці. Я навів цей хороший приклад Ізраїлю, чия армія має свої соціальні медіа. Мені здається, що зараз у 21-му столітті, армія не може собі дозволити не бути в соціальному просторі.
Щодо Палестини, то вона досить ефективного експлуатує у соціальних медіа образ «жертви», те, що вона страждає. Палестина успішно просуває свої наративи.
Я не хочу казати, що Україна також жертва, але уже всі в світі зрозуміли, яку гру веде Росія, уже склався негативний образ Росії, і Україні треба це посилювати і використовувати, щоб зміцнювати свої позиції.
Ясно, що Росія не може свої прислати війська прямо в Київ, бо це означатиме для неї кінець гри, тому вона тільки нарощуватиме інформаційну експансію – і не лише в Україні, а й по усьому світі.
Заходові, звісно, знадобився певний час, щоб розібратися у ситуації. Але те, що сталося в Україні, пробудило Захід. Вони зрозуміли суть того, що відбувається, і зараз це вже у кожного на слуху. Всі розуміють, що наративи, які виходять від Росії, найімовірніше, мають пропагандистське забарвлення.
– Чи зрозумів Захід, як діє Росія на інформаційному фронті, які прийоми застосовує?
– Перший і головний прийом – це те, що Росія завалює світ величезною кількість контенту і наративів, вона продукує стільки меседжів, де перемішані правда і неправда, «фейки» і якісь факти, що люди просто не знають, чому вірити. Росія вводить усіх в оману.
Я був в Україні, коли збили боїнг рейсу MH17. Пам’ятаєте, тоді медіа заполонили безліч історій, щодня з’являлося по кілька нових версій того, як «Україна збила пасажирський борт». Люди були в такому інформаційному масиві, що просто закривали комп’ютери і переставали читати про це.
– Як протидіяти цьому?
– Це непросте питання. Але точно не варто обмежуватися тільки фактчекінгом. Сам по собі фактчекінг не працює. Ми не можемо просто казати: «це правда, це правда, а це брехня». Цим не можна обмежуватися, бо це не дає результату.
Якщо є брехня, ми повинні розказати людям, чому це не є правдою, довести це, ми повинні показати процес того, як насправді все відбувалося, ми повинні спростувати цю брехню. Бо люди коли чують: «це брехня», вони кажуть: «ні, це ви брешете». Людей не вдасться переконати в один момент, їх треба підвести до прийняття правди. Людей переконає справжність, обґрунтованість, підтвердження фактів.
Показова історія із розслідуванням щодо отруєння Скрипалів. Спочатку показали двох людей, які просто ходять містом, потім стало відомо, що це «гей-пара», потім – хто вони такі, а потім було відстежене повністю їхнє пересування.
– Чим може бути корисна ваша книжка українському читачеві? Чому саме український переклад?
– По-перше, це тому, що ідея цієї книжки народилася в Україні. Український переклад – це такий переклад, який я найбільше хотів отримати.
Є три речі, які я хочу, щоб ця книжка навчила українців:
- це розуміння своїх ворогів;
- це те, що в Україні зародилося неймовірне українське громадянське суспільство;
- це розуміння методів війни своїх ворогів і розуміння того, що ми повинні робити в рамках цієї інформаційної війни;
– І що саме можна робити?
– У першу чергу, це те, що ми використовуємо в Англії:
- люди люблять дивитися, а тому – «показуйте, а не розказуйте».
- не можна боротися тими самими методами, що і супротивник, тобто не можна боротися фейковими новинами проти фейкових новин;
- найголовніше – це те, що потрібно ніколи не залишати інформаційний простір «відкритим», він завжди має бути заповненим вашими повідомленнями, наративами і сенсами. В інформаційній війні не можна зупинятися. Ця робота не повинна мати кінця.
– Ви своїм твітом спростували тривалі зусилля і велику роботу російської пропаганди, запитавши, чи може бути Україна нацистською країною, якщо у ній президент і прем’єр-міністр мають єврейське походження.
– Я спробував зробити це спростування. На жаль, у Twitter-і вже не 140 символів, а 290.
