Селище Високопілля, що на Херсонщині, пробуло під російською окупацією сім місяців. Солдати РФ збиткувалися над жителями, грабували, мародерили, а одну родину – вбили, розказують місцеві. Після звільнення у вересні 2022 року населений пункт поступово повертається до життя.
Але ті, хто був в окупацію в рідному селищі, досі не можуть згадувати про пережите спокійно. Радіо Свобода записало три історії високопільців.
«Був такий – Турист. Техніку позабирав, а в дітей – іграшки»
Артем і Юлія – батьки трьох маленьких дітей. Усі сім місяців окупації багатодітна родина пробула в рідному Високопіллі разом зі своїми родичами, серед яких – сліпий батько. Кажуть: спершу – сподівалися, що російських солдатів швидко виб’ють, потім – ніякої можливості виїхати вже не було.
Діти пів року не бачили ні фруктів, ні овочів. Щось посадити, виростити – не було змогиЮлія
Майже пів року родина прожила у підвалі. Город не саджали – було небезпечно. Харчувалися тим, що могли дістати: м’ясом, молоком і яйцями. Хліб пекли самі, розповідає Юлія.
«Діти пів року не бачили ні фруктів, ні овочів. Щось посадити, виростити – не було змоги. Готували – і в підвалі, і всяк. І земля на голову сипалася. Всяке було. До підвалів не добігали. Дітей також – бувало встигали до підвалів, а бувало – вже сиплеться, стоїш. Троє дітей – рік, два і шість. На Бога уповали, молилися, всі молитви згадували», – каже жінка.
Подружжя з дітьми жило у батьків. До своєї хати, щоб попорати невелике господарство, чоловікові доводилося щоранку їздити під обстрілами.
«Щоб не потрапити під обстріли, ми вирахували час, коли обстрілюють, і тоді вранці їздили вправлятися до господарства. Хоча бувало й потрапляв під обстріли», – каже він.
Їх не цікавило – скільки в мене дітей. Їхнє завдання було – пограбувати. Якщо їм щось не подобалося – забирали з собоюЮлія
Окупанти хазяйнували в селищі всі сім місяців, навідувалися й до родини Артема та Юлії. Позабирали речі, навіть дитячі іграшки, каже жінка.
«Був такий – Турист. Приїздив, погрожував. У нього була така фраза: «Хоть мал, хоть стар – расстрел на месте». А ще – «Колено прострелю!». Ми боялися. Це російський найманець. Він був схожий на корейця. Приїздив на початку і наприкінці приїздив. Техніку позабирав, усе, а в дітей – іграшки, планшетики. Їх не цікавило – скільки в мене дітей. Їхнє завдання було – пограбувати. Якщо їм щось не подобалося – забирали з собою», – розказує дружина.
Чоловікові довелося двічі побувати в руках чужинців: у нього виявили заряджений мобільний телефон, адже він крадькома користувався генератором. Бити – не били, говорить Артем, але отруту їсти – примушували.
«У мене був генератор, і я заряджав від нього телефон. Я і людям заряджав телефони. Мене спіймали. Побачили заряджений телефон. Кажуть: чого заряджений? Я спершу збрехав, мовляв, у мене батарея. Але приїхав найманець, кореєць, обшукував у нас повністю всю хату. Зразу не забрав генератор, а через два тижні – забрав. А я якраз вдів тестеву курточку, а там у кишені була отрута, «щуряча смерть». Мене змусили їсти її. Їв. Нічого, нормально... Живий-здоровий», – розказав він.
Артема також залучали до захоронення односельців. Хтось із них загинув під час обстрілів, хтось – помер своєю смертю. За час окупації, каже чоловік, у селищі зникли безвісти 20 людей.
«За окупації мені довелося поховати людей п’ять-шість. Вони загинули в результаті артобстрілів. В трунах ховали, ставили хрест. Все було, як слід. Самого обряду поховання не було, бо батюшки не було. Коли центр обстрілювали – я не їздив, не ризикував. Копали могили ті, хто ближче до кладовища живе. А зараз займаємося – викопуємо для ексгумації», – розповів Артем.
Зразу стало спокійно стало на душі, радісно, що нас звільнилиЮлія
Селище звільнили від російської армії 3 вересня. Українських військових, говорить його дружина, зустрічали зі сльозами радості.
«Вони так зненацька заходять у двір. «Добрий день», – кажуть. Я така: чи вже «ці» «добрий день» навчилися, чи вже наші? Це вже наші! «А як ви тут були?»... «Та отак-от були», – кажу. Дуже радісно було. Зразу стало спокійно стало на душі, радісно, що нас звільнили. Вижили, просто вижили», – говорить Юлія.
Зараз багатодітна родина намагається налагодити побут, щоб якось перезимувати.
Згоріло насіння, добрива: 20 мільйонів збитків
Олександр Себро – з родини підприємців. Його батько та мати – власники двох крамничок, а також фермерського господарства. При окупантах родина прожила в рідному Високопіллі півтора місяця. Один з магазинів ще якийсь час працював, говорить Олександр.
«Заходив один бурят. Їм нарозказували, що ми «їмо дітей». Зайшов, дивиться, куди він потрапив. Дитячі іграшки, цукерки… Цивілізація», – каже він.
Ми якраз переховали машину, поставили далі. Але вони побачили. Кажуть: «Виганяйте з воріт самі!»Олександр
Після захоплення селища російськими військовими Росії кілька днів було тихо, говорить хлопець, потім окупанти почали їздити по дворах і відбирати автомобілі.
«Спершу забирали найкращі, а потім – вже всі підряд. Один двір, другий, третій. Було таке, що сьогодні в одних забрали, завтра в інших, по черзі. Приходили й до нас. Ввечері стоїмо в дворі. Заходять: дайте машину! Хтось навів. А ми якраз переховали машину, поставили далі. Але вони побачили. Кажуть: «Виганяйте з воріт самі!». Через кілька днів знову приходили. Їм вже були потрібні пиво, горілка. Мародерили. Коли люди повиїжджали – виламували вікна, двері, забирали телевізори, пральні машинки, бойлери», – каже він.
Виїхати з селища було важко. У тих, хто пробував, – на блокпосту росіяни забирали документи. Зрештою родина змогла вибратися на безпечну територію. Удома їх не було шість місяців. Повернулися на другий день після деокупації й не впізнали – ані селища, ані своєї власності.
«Хата ціла. Магазин один розбитий, другий – зірвали решітку, винесли їжу. Фермерське господарство – розбите. Порозбивали дві машини робочі, склад згорів. І 300 тонн насіння згоріло, добрива… Збитки – близько 20 мільйонів гривень», – розповів Олександр.
Зараз підприємці потроху відновлюють родинний бізнес.
«Повставляли скло, перекрили дахи, на машинах змінили скати. Якби розмінували – все було б добре. Люди вже є виїжджають в поля, працюють. Але нам поки – страшно. Фермерським господарствам будуть допомагати, сподіваємося. В магазинах вставили вікна, прибрали. Дуже багато людей вже вернулося. Світло, газ є. Потихеньку відроджуємося», – розказав Олександр.
«Не брали ніякої допомоги в окупантів, але потім стало нічого їсти»
Вікторія Коперко – секретар Високопільської селищної ради. Два місяці під час окупації вона ще намагалася ходити на роботу. Місцеві посадовці, говорить, контактів з окупантами уникали, натомість намагалися розв’язувати поточні питання – зокрема, помагали односельцям харчами й речами.
«Наша голова Ганна Антонінівна Шостак-Кучмяк живе в селі Князівка, це за три кілометри від Високопілля. До останнього, доки була можливість, вона їздила у Високопілля на роботу велосипедом щодня. А я живу у Високопіллі, я їздила на роботу також. У нас велосипед – головний транспорт. Їздила на роботу велосипедом. Щодня ми збиралися біля адмінбудинку о 9-ій годині й вирішували поточні питання. Гуманітарна допомога – у нас лишилося трохи «гуманітарки», треба було роздати, поділити між людьми», – розповіла жінка.
Був розстріл сім’ї Ланевичів. Був такий випадокВікторія Коперко
І все ж спілкування з окупаційною армією не вдавалося уникнути, кеже вона. Російських солдатів просили про «режим тиші», поки поховають односельців.
«Ми ходили до них, просили, щоб вони не стріляли, щоб дали можливість захоронити людей. Тих, які загинули від осколків, і своєю смертю були такі, які померли. «Ті» теж приходили, питали: що необхідно? Взагалі-то наші люди не йшли на контакт, вони до останнього трималися й не брали від них ніякої допомоги. Це вже потім, як я чула від людей, ті, хто шість-сім місяців були в окупації, приймали допомогу – бо була безвихідь, було нічого їсти», – каже вона.
У селищі російські солдати збиткувалися над жителями, грабували, мародерили, а одну родину – вбили, каже вона.
«Був розстріл сім’ї Ланевичів. Був такий випадок. Сергій був колишнім начальником відділу соціального захисту населення, а його дружина працювала деякий час в школі. Мешкали поряд зі своїми старенькими батьками... Була ексгумація, їх уже перепоховали. Триває слідство», – сказала Вікторія Коперко.
Брали різні возики, коляски – і своїх батьків вивозили, пішкиВікторія Коперко
Вибратися з захопленого армією РФ селища, говорить жінка, було дуже важко: окупати не давали «зеленого коридору». Дехто із земляків ризикував іти пішки. Вікторія з сином виїхали дивом наприкінці квітня.
«У 20-их числах повинен був бути «зелений» коридор до Кривого Рогу. Отут на площі зібралося багато машин. Всі думали, що нам дадуть виїхати. Але російські війська не дали згоди. Ми залишилися тут. Напередодні Паски, 23 квітня, пішла по селу така інформація, що дозволять вийти пішки, – і тоді хто на чому міг до Зеленодольська. Ви знаєте ці відомі кадри – потім покидали свої велосипеди. Брали різні возики, коляски – і своїх батьків вивозили, пішки. Того дня ми з сином виїхали – ще була дорога через Новоолександрівку, а потім на Білу Криницю. Говорили, що пустять на Херсон, але повертали в бік Кривого Рогу», – розказала вона.
У Кривому Розі жінка жила в евакуації кілька місяців. Сільська рада Високопілля працювала там, дистанційно. Звідти намагалися допомагати землякам в окупації, переправляли продукти й ліки.
Повернулася додому секретар місцевої ради в листопаді, через два місяці після деокупації. Зараз, каже, Високопілля поступово оговтується від пережитого. У селищі відновили комунікації, запрацювала лікарня. На черзі – відновлення шкіл та дитсадків.
