В останні дні серпня чинна влада дістала зі скрині одразу низку старих припорошених пилом політичних сюжетів, пише «Український тиждень». Утім, як зазначає видання, сюжети, які в політиці постійно повторюються, навряд чи обіцяють успіх справи.
По-перше, якщо справу не змогли вирішити вже кілька разів, то, ймовірно, слід знайти глибинні причини, а не заходити на нове коло. По-друге, вчасно згаданий старий сюжет може відвертати увагу від важливішого, але неприємнішого. Однак це діє тимчасово. По-третє, старі історії банально можуть свідчити про брак ідей.
Як приклад автор статті Андрій Голуб наводить два законопроєкти, які вже неодноразово були розглянуті у Верховній Раді. Зокрема, про підвищення мінімальної зарплати й призначення конкурсу на найкращий ескіз великого Державного герба.
Дописувач нагадує, що подібні спроби робила кожна попередня влада, починаючи з проголошення незалежності… Найактивніше обговорення виникало щоразу перед виборами. Тоді чинна влада оголошувала конкурси, щоб мобілізувати патріотичну аудиторію на тлі скромних досягнень в інших галузях. Нинішня влада повторює їхній досвід, хоча, як переконує дописувач, з огляду на стан монокоаліції результат навряд чи стане іншим.
Друге парламентське рішення – про мінімальну зарплату – також має давню історію спекуляцій. Адже показник цього соціального стандарту зростає щоразу напередодні виборів, – зазначає автор.
Окрім самого факту збільшення зарплати, дописувач вважає за необхідне нагадати й деякі коментарі з цього приводу депутатів зі «Слуг народу». «Звісно ж, це мав би ініціювати не президент, а уряд... Ми задаємо планку, а Кабмін має відшукати кошти. І це не повинні бути нові запозичення», – заявила перед камерами одна з головних медіа-спікерок «слуг» Ірина Верещук.
Критику на адресу уряду Дениса Шмигаля з боку монобільшості, яка його ж і обрала, не можна назвати принципово новим явищем, пише часопис. І нагадує, що уряд досі працює без затвердженої програми дій.
Очікування відставки уряду Дениса Шмигаля супроводжує його діяльність мало не з моменту призначення, адже, на думку дописувача, очевидно, що ніяких додаткових джерел фінансування бюджету в рік падіння економіки Шмигаль та його команда не знайдуть. Доведеться або «трусити» бізнес, або брати запозичення. Тож дуже скоро депутатське «мають знайти гроші» зміниться на «не знайшли». Тоді й станеться кульмінація, переконаний автор.
«Казати, що уряд Шмигаля не переживе осінь, стовідсотково не можна. Однак його ймовірна відставка точно стане головною інтригою осіннього сезону разом із місцевими виборами», – стверджує тижневик у статті «Влада на мінімалках».
«Український тиждень» розповідає, як Росія витісняє українців і киримли з окупованого Криму та Донбасу. Тижневик нагадує, що під час анексії Криму та вторгнення на Донбас Росія спиралася на лояльність частини місцевого населення. Це були здебільшого росіяни – не так в етнічному, як у політичному значенні цього слова.
«Головною проблемою для окупаційної адміністрації стали дві нелояльні спільноти – кримськотатарська та українська. Під загрозою опинилися не лише їхнє майно та громадянські права, а й сама ідентичність», – стверджує автор статті Максим Віхров. Він вважає, що «кінцева мета окупантів – не примус українців та киримли до лояльності щодо окупаційної влади, а повне витіснення й зачистка слідів їхнього перебування в Криму та на Донбасі».
Першим етапом стратегії окупантів стало роздмухування ненависті до українців та киримли. Для цього, як зазначає далі дописувач, Москва скористалась алгоритмом, опрацьованим ще в сталінські часи. Гучні процеси (шахтинська справа, процес Спілки визволення України, мегрельська справа тощо) не лише слугували доказом колективної провини, а й збурювали в суспільстві ненависть до жертв майбутніх репресій, зазначає автор.
Він вважає, що такі примітивні, однак дієві методи дають змогу легітимізувати будь-які репресії – достатньо оголосити жертв «укропами» чи «терористами».
Боротьба з українською та кримськотатарською присутністю на окупованих територіях триває і в інших сферах. Зокрема, знищення пам'ятників, меморіальних дошок, пам'яток історії… Докладніше про це йдеться в статті «У жорнах імперії».
«Новое время» нагадує, що рік тому почало роботу нове скликання Верховної Ради – дев’яте за рахунком і перше в історії з пропрезидентською монобільшістю. На парламентських виборах партія «Слуга народу» взяла 254 депутатських мандатів, отримавши понад 226 необхідних голосів для голосувань, що позбавило необхідності створювати коаліцію з іншими фракціями.
Перші місяці нового парламенту запам’яталися швидкістю ухвалення законопроєктів, зазначає видання. У народі цей період прозвали «турборежимом»: читати проєкти законів і розбиратися в них в монобільшості ніхто не встигав, але дисципліновано голосували. Досвідчені депутати критикували їх за це, але в Офісі президента, за твердженням видання, були задоволені результатами.
Рік по тому у новій Раді – свої інтриги, скандали, суперечки, жорстка опозиція і часом організована підтримка необхідних законодавчих ініціатив в період коронакризи.
«Новое время» поцікавилось у парламентарів, яким для них був цей політичний рік у Верховній Раді та які очікування від майбутньої діяльності.
Так, Давид Арахамія, голова фракції «Слуга народу» оцінює роботу Верховної Ради на 4 за 5-бальною шкалою. «Звичайно, ми зробили не все, що планували», – зазначає депутат, і пояснює: продуктивнішій роботі «слуг» завадив карантин і те, що «опоненти спеціально реєстрували тисячі однакових поправок, щоб заблокувати роботу».
А голова фракції «Голос» Сергій Рахманін вважає, що в нинішньому парламенті дуже багато було зроблено непрофесійно, неякісно і поспішно.
Ключовою проблемою, на його думку, стала відсутність системного погляду в законотворчій діяльності.
Олексій Гончаренко, депутат фракції Європейська солідарність оцінює рік парламенту, «як рік втрачених можливостей, рік згортання парламентаризму, де Верховна Рада України перетворилася у Верховну Раду СРСР. Це проявляється в одностайності, відсутності реальної роботи в парламенті –законопроєкти приносяться з Офісу президента, і принесене звідти обговоренню не підлягає».
З оцінками роботи нинішнього парламенту інших експертів видання знайомить в статті «Парламент, як в СРСР, але без бійок».
«Дзеркало тижня» розповідає як «патріарх Кирило зміцнює білоруський фронт». Авторка статті Катерина Щоткіна стверджує, що «православний атеїст» Олександр Лукашенко образився на церкви. Дописувачка згадує, як виступаючи на одному з мітингів на свою підтримку, Лукашенко звернувся до релігійних лідерів країни з гіркими словами. Чим, мовляв, займаєтеся? Навіщо пішли на повідку у відщепенців? Самим же потім буде соромно й ганебно. Ну і, звісно, пообіцяв, що «держава на це не буде дивитися байдуже».
«Церкви та костели» – ось на що, за твердженням дописувачки, спрямований погляд розгніваного батька нації. «Причому костели, напевно, мають стояти першими. Зрештою, саме костел – Червоний костел у центрі Мінська – став одним із символічних центрів протесту», – нагадує авторка статті.
Те, що церковна карта так активно пішла в гру в Білорусі, стало подарунком для патріарха Московського. «Він зовсім було занудьгував у своєму добровільному карантинному засланні. Про нього вже й забувати почали. Але настав час Святійшому вийти під світло софітів і нагадати, чия вертикаль влади»,– зазначає дописувачка. Докладніше про те, у який спосіб він може про це здійснити йдеться в матеріалі «Бацька і батюшки».
(Вуличні акції протесту в Білорусі тривають вже понад три тижні після виборів, визнати які недійсними через фальсифікації результатів вимагають протестувальники. Крім того, жителі Білорусі обурені жорстокістю міліції та ОМОНу.
У відповідь на протести Олександр Лукашенко, офіційно оголошений президентом країни, обіцяє «закрити на замок» підприємства, робітники яких приєдналися до протестних страйків, і доручив МВС і КДБ виявити всіх «підбурювачів і провокаторів» – ред.).
